Мальвіль - Сторінка 19

Він не міг збороти одночасно темряву, безсоння й самотність.

Цієї миті я згадав його Матільду і їхні вічні сварки. Почував себе трохи винним, бо ніяк не міг згадати імена його двох хлоп'ят. Хотів би знати, як Мейссоньє ще вдавалося жити. Якщо не брати до уваги Мальвіль та моє ремесло, то життя в мене було порожнє. А в нього! Який може бути настрій у людини, коли все, що вона любила, опинилося в землі в маленькій скриньці?

Я лежав голий в ліжку, й піт градом котився з мене. Ми наважилися відчинити вікно. Стіни в кімнаті аж пашіли теплом, і ми спершу розчинили вікно на всю ширину. Однак не змогли довго дихати гострим запахом згарищ. Надворі природа догоряла в найбільшому за всі століття аутодафе. Більше не видно було полум'я. За хвилину я попрохав Тома зачинити вікно.

У цілковитій пітьмі кімнати чулося лише дихання трьох чоловіків, а там, по той бік розігрітих стін, була мертва планета. Її спустошили в розпалі весни, знищили ще не розквітлі бруньки, вбили щойно народжених у нірках землі кроликів. Не зосталося жодної тварини. Жодного птаха. Жодної комахи. Земля вигоріла. Будинки перетворилися на попіл. Де-не-де стирчали обчухрані почорнілі стовбури, що колись були деревами. А посеред усього цього — жменька людей. Може, їм поталанило вижити, наче якимсь піддослідним кроликам? Який сміх! Посеред цієї пустки вціліло кілька пар легенів, що дихали повітрям. Сердець, що перекачували кров. Людських мозків, що мислили. А про що вони мислили?

Я заговорив тільки через Мейссоньє. Не міг довго терпіти, щоб він, сидячи в темряві перед моїм письмовим столом, сумував.

— Тома.

— Що?

— Як ти поясниш те, що немає радіації?

— Мабуть, то була літієва бомба, — сказав Тома. Він докинув тихим, але виразним і байдужим голосом: — Це була чиста бомба.

Я почув, як Мейссоньє засовався у кріслі.

— Чиста! — вимовив він сумним голосом.

— Це означає, що радіоактивних опадів не буде, — озвався Тома.

— Я зрозумів, — відказав Мейссоньє.

Знову настала тиша. Тільки було чути дихання. Я обхопив руками голову. Якщо бомба була чиста, то це означає, що той, хто кинув її, мав намір загарбати цю територію. Він не загарбає її. Він загинув також: це підтверджує мовчання радіостанцій. А щодо Франції, то навіть важко припустити, що вона встигла вступити у війну. Нападник сплюндрував Францію, здійснюючи свою глобальну стратегію, щоб закріпитися на її території. Або щоб завадити супротивникові закріпитися тут. Звичайний пішак, заздалегідь принесений у жертву. Одне слово, "деструкція", як висловлюються військові.

— І вистачило тільки однієї бомби, Тома?

Я не додав: "Щоб сплюндрувати Францію". Він зрозумів мене.

— Однієї великої бомби, яка вибухнула над Парижем на висоті сорока кілометрів, — сказав Тома.

Він замовк, вважаючи, що не варто вести мову далі. Голос у нього був чіткий і байдужий, наче він диктував учням умову задачі. І мені здалося, мовби то моїм учням, коли я вчителював. Та все ж ця задача була трохи сучаснішою, ніж та про два крани. Знаючи, що вибухова хвиля не поширюється, бо повітря на великій висоті розріджене, водночас знаючи, що тепло з тієї ж причини поширюється на відстань, яка зростає пропорціонально до висоти вибуху, на якій висоті над Парижем і якої потужності треба підірвати бомбу, щоб спалити Страсбург, Дюнкерк, Брест, Біарріц, Пор-Вандр і Марсель? До речі, я міг би варіювати. Застосувати два "я" замість одного: підрахувати одночасно необхідну потужність у мегатоннах і висоту вибуху.

— Загинула не тільки Франція, — озвався раптом Тома. — Загинула вся Європа. Весь світ. Інакше ми зловили б інші радіостанції.

Цієї миті я пригадав, як Тома в льоху, тримаючи в руках транзистор Момо, безперестанку водив стрілкою по шкалі радіостанцій. Цього разу його доскіпливість математика врятувала йому життя. Якби не оте незрозуміле мовчання радіостанцій, Тома вийшов би надвір.

— А все-таки, — мовив я, — припусти, що виникне якась перепона між тепловим променем і тобою. Гора або скеля, як біля Мальвіля.

— Еге ж, — сказав Тома, — подекуди.

Оте "подекуди" в розумінні Тома було якимсь звуженим поняттям. Але я його зрозумів інакше. Він тільки підтвердив мої думки. Цілком імовірно, що у Франції лишилися інші непошкоджені місцевості й де-не-де окремим групам людей пощастило вціліти. Я виразно відчув, як мене поймала палка надія.

— Іду спати, — озвався Мейссоньє.

Лише якихось двадцять хвилин він побув тут і сказав тільки кілька слів. Прийшов до нас, щоб розвіяти свою самотність, але самотність причаїлася в ньому. Мейссоньє приніс її з собою до нашої кімнати й забере її знову.

— На добраніч, — сказав я.

— На добраніч, — сказав Тома.

Мейссоньє не відповів. Я почув, як рипнули двері й зачинилися. Десь за чверть години я підвівся й постукав у двері Мейссоньє.

— Тома спить, — збрехав я. — Не заважатиму тобі?

— Ні, ні, — відказав він глухим голосом.

Я пішов навпомацки до плетеного з пруття письмового столика, що колись поставив тут для Біргітти. Й заговорив, щоб порушити тишу:

— Темно, хоч в око стрель.

І Мейссоньє промовив таким самим млявим голосом:

— Я запитую себе, чи взагалі завтра розвидниться.

Я знайшов Біргіттине невеличке плетене крісло і, доторкнувшись до нього, згадав, що востаннє сидів тут тоді, коли Біргітта стояла гола біля мене і я пестив її. Не знаю, чи цей спомин уплинув на мене, але я не сів, залишився стояти, зіпершись обома руками на спинку крісла.

— Ти, Мейссоньє, не нудьгуєш тут сам? Не хочеш, щоб я поселив тебе до Колена і Пейссу?

— Ні, дякую, — відказав він таким самим тихим і сумним голосом. — Слухати, як Пейссу без угаву говоритиме про свою родину. Дякую. Мені вистачить і свого горя.

Я чекав, що він скаже ще щось, але він мовчав. Я знав уже: він і не скаже більше нічого. Не промовить ні слова. Ні про Матільду, ні про своїх двох хлоп'ят. І ось тепер несподівано я згадав їхні імена: Франсіс і Жерар. Шести й чотирьох років.

— Як собі хочеш, — сказав я.

— Дякую, ти, Емманюелю, досить-таки люб'язний, — його голос був спокійний.

— Що ж, тоді я йду собі, — сказав я.

— Я не проганяю тебе, — відповів він таким самим тоном. — Ти вдома.

— Ти також, — промовив я жваво. — Мальвіль належить тепер нам усім.

Однак Мейссоньє нічого на це не сказав.

— Гаразд, до завтра.

— Все ж таки, — озвався його приглушений голос, — у сорок років людина не така вже й стара.

Я мовчав, але й він не сказав більше нічого.

— Не стара для чого? — спитав я перегодя.

— Ну, — мовив він, — якщо ми виживемо, в нас попереду — принаймні тридцять років. І доведеться жити без нічого.

— Хочеш сказати, без дружини?

— Не тільки.

Він хотів сказати насправді "без дітей", проте не міг вимовити цих слів.

— Прощавай, — мовив я, — йду до себе.

Я розшукав навпомацки його руку й потиснув її. Він відповів ледь відчутним потиском.

Все, що він відчував, передалося мені майже фізично, і то було таким жахливим, що мені аж полегшало, коли я повернувся до своєї кімнати. Але тут, здається, мене охопило ще гірше почуття — якоїсь неймовірної замкнутості й ніяковості.

— Йому погано? — спитав Тома півголосом, і в думці я подякував йому за те, що він цікавився Мейссоньє.

— Можеш собі уявити.

— Еге ж, — відказав Тома й додав: — У XIV районі жили мої племінники.

І також, я знав про це, дві сестри й батьки. Усі вони жили в Парижі.

Я промовив:

— Мейссоньє мав двох хлоп'ят. Він їх дуже любив.

— А дружину?

— Менше. Вона влаштовувала йому сцени за його політику. Вважала, що через це він втрачав клієнтів.

— А то справді було так?

— Так, справді. В Мальжаку сердешному Мейссоньє доводилося воювати на два фронти. Проти мера й клерикальної кліки. А вдома — проти дружини.

— Розумію, — мовив Тома.

Однак сказав це якимсь трохи сухим і роздратованим голосом, наче не мав наміру поспівчувати Мейссоньє. По суті, тільки я й Мену могли йому поспівчувати, бо ми не втратили нікого з близьких. Своїх сестер я вважав чужими.

Поки Тома мовчав у пітьмі, я, користуючись тим, що ніяк не міг заснути, памагався хоч трохи підбадьорити себе. Думав про Ла-Рок. Це невеличке старовинне містечко, яке було за п'ятнадцять кілометрів од нас і яке тулилося до підніжжя пагорба, з півночі, як і Мальвіль, захищала скеля. Сьогодні вранці, перебуваючи на головній башті, мені не вдалося щось побачити по той бік скелі, бо Ла-Рок можна розгледіти з Мальвіля тільки дуже ясного дня. Якщо зважити, скільки часу витратив Тома з друзями, долаючи півторакілометрову відстань, що відділяла нас од Мальжака, то ми ще довго не зможемо дістатися пішки до Ла-Рока, щоб у всьому переконатися.

— Метро або підземні автостоянки, — озвався раптом Тома.

В його голосі, як і в голосі Мейссоньє і, мабуть, моєму, бринів не біль, а якийсь сумовитий подив. Думки оберталися в моїй голові надзвичайно повільно. Мені не вдавалося навіть знайти логічний зв'язок між ними. Тільки згодом я збагнув, що хотів сказати Тома.

— Ти знаєш автостоянку на Єлісейських Полях? — повів далі Тома тихим, але чітким голосом.

— Авжеж.

— Шанси нікчемні, — мовив Тома. — Цілком вірогідно, що люди, які перебували в підземних автостоянках і метро, врятувалися. Поки що. Але потім?

— Що потім?

— Там і їм каюк. Бігатимуть від виходу до виходу, а в результаті виявиться, що всі виходи завалені руїнами.

— Можливо, не всі, — сказав я.

І знову запала мовчанка, цього разу триваліша, вона тільки підсилила в мене дивне враження, нібито темрява, в якій ми перебували, згущувалася. Потім я зрозумів-таки, що Тома, зважуючи шанси на порятунок жменьки парижан, думав про свою родину. Я повторив:

— Можливо, не всі.

— Припустімо, — мовив Тома. — Але це тільки відстрочує день їхньої загибелі. В селі у вас автаркія. Ви маєте все: ковбасні вироби, зерно, багато консервів, варення, мед, бочки олії і навіть сіль, якою солите сіно. А в Парижі?

— В Парижі є великі продуктові магазини.

— Зруйновані або спалені, — сказав Тома суворо, мовби вирішив не плекати вже ніяких надій.

Я замовк. Так, він мав рацію. Зруйновані, спалені або пограбовані магазини. Пограбовані ордами тих, що вижили, які воюють між собою. Й раптом цілком виразно уявив собі страшну картину величезних міських руїн. Тонни зваленого на купи бетону. Кілометри зруйнованих будинків. Справжній хаос, в якому нічого не збагнеш, навіть не розшукаєш вулиці.