Мальвіль - Сторінка 17

Тільки Мену, здавалося, хотіла послухати мене, однак не промовила жодного слова, лише втупилася очима в трьох чоловіків, розуміючи, що, власне, для них означала моя мовчанка.

Я не можу сказати, скільки часу вона тривала. Зрештою, мені здалося, що набагато краще заговорити, ніж мовчати, й, дивлячись на них, я промовив тихим голосом:

— Ми не ходили далеко. Піднялися на головну башту. — Й, хоч у мене пересохло горло, я провадив далі: — Так воно й є, як ви думали. Нічого не лишилося.

Вони чекали цього, проте, тільки-но я розтулив рота, мої слова мовби приголомшили їх. Лише Пейссу зреагував на них, він, витріщивши очі, похитуючись, ступив три кроки до мене й, ухопивши мене за рукави пуловера, щосили заволав:

— Неправда!

Я не відповів. Забракло сміливості. Але, взявши Пейссу за руки, що вчепилися в мій пуловер, спробував їх відірвати. Помітивши в мене на грудях бінокль, Пейссу зі страхом уп'явся в нього очима. Я певен, що цієї миті він згадав про той далекий день, коли ми сиділи на парапеті головної башти й дивилися на ферми. На його обличчі з'явився вираз відчаю, руки його відпустили пуловер, і, схиливши голову мені на плече, він голосно заридав, наче дитина.

Тоді в льоху всі заметушилися, причому одночасно, хоч і не змовлялися, це зворушило мене й, здається, викликало ще більше бажання жити. Я обняв дебелого Пейссу (він на півтори голови вищий за мене), й одразу ж Колен та Мейссоньє підбігли до нас, один поклав руку йому на плече, другий на потилицю й заходилися заспокоювати його. Я заціпенів, побачивши, як вони, незважаючи на те, що самі все втратили, намагалися втішити товариша. Водночас, сам не відаю чому, мені пригадалося, як востаннє, коли нам було по дванадцять років, я з Коленом так міцно тримав Пейссу, щоб Мейссоньє міг йому "заткнути пельку". Але цей спогад не погамував мого збудження, навпаки, ще підсилив його. Ми всі троє обступили цього великого неотесаного ведмедя, говорили до нього, обмацували його, плескали по плечах і тихим голосом соромили: "Та ну ж бо, здорованю, перестань". А вів на це з вдячністю крізь сльози відповідав: "Дайте мені спокій, я обійдуся без вас!"

Коли Пейссу почав потроху заспокоюватися, ми відійшли від нього.

— Треба було б усе ж таки навідатися туди, — мовив блідий, із запалими очима Мейссоньє.

— Так, — голосно промовив Колен, — треба було б.

Але ніхто з них і не ворухнувся.

— Не знаю, чи вам вдасться дістатися туди, — озвався Тома. — Дерева ще горять. А звідси аж до Мальжака обабіч шляху багато дерев. Не кажучи вже про радіоактивність. Бо подвір'я замку все ж таки добре захищене. Ви ризикуєте.

— Ризикуємо? — мовив Пейссу, прибравши руки од обличчя. — А навіщо мені жити?

Запала мовчанка.

— А нам навіщо? — перепитав я, змірявши його поглядом.

Пейссу знизав плечима, розтулив рота, бажаючи щось сказати, але передумав.

Тоді заговорила Мену. Вона повела мову не так, як завжди, коли спершу бурмотіла щось собі під носа, а вже потім зверталася до інших, або після короткого розмірковування місцевою говіркою швидко вступала в розмову. Цього разу вона виголосила цілу промову, причому літературною мовою, а це означало, що вона надавала великого значення своїм словам, хоч і не випускала закорковувача з рук.

— Хлопче мій, — сказала Мену, дивлячись на Пейссу, — не нам судити, житимемо ми чи помремо. Якщо ми зараз живі, то це для того, щоб далі жити. Життя — як праця. Набагато доцільніше доводити її до кінця, аніж залишати в планах, коли нам стає важко.

Вона натиснула на важілець свого закорковувача, й корок безгучно ввійшов у шийку пляшки. Пейссу зиркнув на неї, розтулив рота, але знову передумав і не промовив ні слова. Я гадав, що Мену вже скінчила, проте вона поставила другу пляшку під закорковувач і повела далі:

— Ти міркуєш так: "Мену не втратила нічого, її Момо залишився живий". З одного боку, це правильно. Але коли б я навіть утратила Момо, — вона випустила з рук важілець закорковувача й перехрестилася, — то не сказала б того, що ти сказав. Хлопче мій, ти живеш, бо так тобі судилося. Не слід нарікати на це. Адже смерть — не подруга людини.

— Твоя правда, мамо, — сказав Колен.

Справді, коли зважити на її вік, вона могла б бути йому за матір, та досі ніхто про це не думав.

— Ходімо, — промовив Мейссоньє, несміливо рушивши до дверей.

Я зупинив його й відвів убік.

— Намагайся з Коленом не залишати Пейссу самого, — шепнув я йому. — Розумієш чому. Найліпше було б, коли б ви всі троє трималися разом.

— Про це я вже також подумав, — відповів Мейссоньє.

Тома з лічильником Гейгера в руці теж ступив кілька кроків уперед.

— Я йду з вами, — звернувся він до Мейссоньє тоді, коли Колен і Пейссу наблизилися до нас.

Вони всі троє зупинилися й зміряли його поглядом.

— Тобі нема потреби йти, особливо, коли є певний ризик, — сказав Колен Тома, забувши, що досі звертався до нього на "ви".

— Я знадоблюся вам, — мовив Тома, показавши на лічильник.

По мовчанці Мейссоньє озвався хриплим голосом:

— Зараз ми винесемо Жерменове тіло й покладемо на вході першої огорожі, щоб потім поховати його.

Я подякував йому. Тома з навушниками, які тримав напоготові, й з лічильником у руці рушив першим. За ним ступали Мейссоньє та Пейссу, важко несучи Жермена. Колен ішов останнім, як ніколи раніше, тепер він здавався надто маленьким і тендітним.

Двері зачинилися, й я залишився нерухомо стояти перед ними, занепокоєний долею друзів; я запитував себе, чи не піти й собі з ними.

— У мене нема більше наповнених пляшок, щоб їх закорковувати, — озвався спокійний голос Мену за моєю спиною. — Можливо, ти б їх наповнив?

Я повернувся до свого табурета, сів на нього й заходився цідити вино. Був дуже голодний, але не хотів подавати прикладу недисциплінованості, скористатися становищем господаря і ласувати шинною. Мену взяла харчі в свої руки й добре зробила. Певне, вона буде справедливою.

— Агов, Момо! — гукнула вона, побачивши, що незабаром мені забракне порожніх пляшок.

Момо підвівся й заходився складати пляшки в кошик, Мену, не підвищуючи голосу, рішуче докинула:

— І не смій пити, коли нестимеш, бо якщо питимеш багато, це означатиме, що ти кривдиш інших.

Я сподівався, що Момо лишиться глухим до цього застереження, але помилився. Він усе зрозумів. А може, зрозумів тільки тон матері.

— Сьогодні вранці ти надто економила ту шинку, — мовив я трохи згодом. — У мене мало радості від того, що вони пішли з порожніми животами. — А відтак, кивнувши під склепіння, провадив далі:— Особливо, коли тут стільки цього добра.

— Нас семеро, — сказала Мену, також подивившись угору, — а коли все те, що там висить, скінчиться, нам навряд чи доведеться ще колись їсти свинину. Або пити вино. І чи взагалі поталанить колись зібрати якийсь урожай.

Я поглянув на неї. Мену мала сімдесят шість років. Вона передбачила цілком виразно, що ми можемо померти з голоду, однак прагнення жити в неї було непогамовне.

Раптом відчинилися двері до льоху, в них з'явилася голова Тома, й він заволав:

— Емманюелю! Твої тварини живі!

І зник. Я підвівся, роззявивши рота й запитуючи себе, чи добре розчув. Підвелася й Мену, подивилася на мене й промовила місцевою говіркою, мовби засумнівалася, що правильно зрозуміла літературну мову Тома:

— Він сказав, що тварини живі?

— Яду! {Я йду!), — вигукнув Момо й стрімголов кинувся до дверей.

— Почекай, почекай! Кажу, почекай на мене! — закричала Мену, швиденько подріботівши слідом за ним, вона скидалася на невеличку стару мишу. Я почув, як зацокали на сходах ковані черевики Момо. Й собі кинувся бігти, випередивши Мену, я наздогнав Момо саме тоді, коли той минав звідний міст і вбігав на подвір'я за першою огорожею. Ні Тома, ні решти друзів ніде не було. Очевидно, Тома, повідомивши мене, що тварини живі, побіг за товаришами, які подалися до Мальжака.

Неподалік од нас озвалося слабке іржання, мукання й рохкання. Усе це долинало з печери, що її Біргітта назвала "Материнством".

Я побіг щодуху, обігнав Момо й примчав туди, захекавшись, обливаючись потом, серце несамовито калатало в моїх грудях. У відокремлених одне від одного невеликих стійлах у глибині печери я побачив Любоньку — чотирнадцятилітню улюблену кобилу Момо, яка ось-ось мала ожеребитися, Принцесу — одну з голландських корів Мену, також тільну, й мою Бурку — ще молоду, щоб її парувати, але вона опинилася там, бо захворіла на тик, і, нарешті, велетенську льоху, що незабаром мала опороситися. Мену без мого дозволу назвала її Аделаїдою.

Тварини дуже постраждали, але були живі — їх врятувала прохолода глибокої печери. Я не зумів наблизитися до Любоньки, бо Момо вже кинувся їй на шию, качаючись біля неї в кінському гною й стогнучи. Але коли я ввійшов до стійла Бурки, голова якої лежала на соломі, вона підвела її й присунула писок до моїх пальців, щоб понюхати їх. Мену, прибігши, не стала гримати на Момо, що він забруднив одяг у гною, а заходилася заклопотано розглядати Принцесу. ("Ну, моя старенька, ну, моя старенька"). Потім пішла до льохи, але не наближалася до неї, бо та кусалася.

Я перевірив автонапувалки. Вода в них була тепла, але вони працювали.

— Ядупояч! (Я йду по ячмінь!), — сказав Момо, підіймаючись драбиною, що вела туди, де я зберігав сіно.

— Ні, ні! — заперечила Мену. — Не треба ячменю! Ми дамо їм висівок з водою та вином. Злазь звідти, йолопе, — гримнула вона на Момо, — в тебе штани у гною, ти смердітимеш гірше, ніж Аделаїда!

Я залишив Бурку, і в мене вистачило мужності загляпути до інших стійл. По запаху здогадався про все наперед і затулив носа хустинкою, інакше вчадів би від того смороду. Всі тварини загинули, не згоріли, а задушилися від спеки. Стійла, що тулилися до скелі й були захищені нею, не зайнялися. Однак великі кам'яні плити, якими були вкриті стійла, мабуть, дуже розпеклися, бо сволоки під ними — старі, дубові й тверді, як метал, — зовні аж обвуглилися.

Мену повернулася з двома пляшками вина й, перемішавши його з водою та висівками, приготувала густе пійло й розлила в тазики. Я ввійшов до стійла Бурки, яка не вставала, й, зачерпнувши пригорщу цього пійла, підніс їй до морди. Вона понюхала його, видихнула повітря й, з огидою відкопиливши губи, стала неохоче, без будь-якого бажання пити.