Мальвіль - Сторінка 28

Якщо збрешеш, вистрелю.

Я трохи помовчав, а тоді запитав так само швидко й грубо:

— Хто був з тобою за муром?

— Тато, — відповів він ледь чутно.

— А ще хто?

— Більш ніхто.

Я притиснув дуло до його потилиці.

— Хто ще?

— Більш ніхто, — відповів він без вагання.

Цього разу я впевнився, що він не брехав.

— У твого батька є лук?

— Ні. В нього рушниця.

Я побачив, як Тома обернувся і роззявив рота. Я подав йому знак не спускати очей з муру й перепитав:

— У нього е рушниця?

— Так, мисливська двостволка.

— Твій тато мав рушницю, а ти — лук?

— Ні. Я не мав нічого.

— Чому?

— Тато не дозволяє мені брати рушницю.

— А лук?

— Лук також.

— Чому?

— Він мені не довіряє.

Гарні родинні стосунки, нічого не скажеш. В моїй уяві почав потроху вимальовуватися образ троглодитів.

— То батько наказав тобі здатися?

— Так.

— І сказати, що ти сам?

— Еге ж.

А ми, повіривши, підвелися б, спокійно пішли б по свою Бурку й потрапили б в самісінькі пазури до старого, який чекав на нас за муром з двостволкою. По кулі на кожного.

Я зціпив зуби й суворо наказав:

— Розстебни пасок.

Він виконав це й знову поклав руки на голову. Його слухняність викликала в мене співчуття: незважаючи на поставу й широкі плечі, він був ще зовсім хлопчисько. Хлопчисько, якого тероризував батько, а тепер тероризую я. Я звелів йому закласти руки за спину й зв'язав їх паском. Тільки тоді, коли зробив це, згадав про мотузку у кишені, зв'язав нею його ноги й, знявши з лука носовичок, заткнув рота.

— Тома, — мовив я до товариша.

— Що?

— Ти пильнуватимеш за муром, скелею й пагорком. А я спробую обійти його з пагорка.

— Ти викриєш себе.

— Як тільки побачиш щось із свого боку, навіть ствол рушниці, стріляй. Раз і вдруге, для того, щоб примусити його опустити голову.

Я поповз уздовж муру до пагорка. За кілька метрів рука, що тримала карабін, почала пітніти, а серце — шалено битися. Однак я був задоволений, що зумів розгадати підступний задум троглодита.

Від пагорка на нічийній території між двома ворожими мурами йшов відріг у невеличку долинку. Я розраховував, що цей відріг сховає мене від очей старого, коли спробую опинитися в нього над головою. Однак не врахував того, що видертися нагору буде надто важко. Схил був стрімкий, кам'янистий, рослинність зникла, взятися ні за що. Я закинув карабін за плечі, щоб допомагати собі обома руками. За десять хвилин був увесь мокрий від поту, ноги тремтіли, і я мусив зупинитися, аби перевести дух. Стояв однією погою на виступі скелі, ледве тримаючись за неї обома руками. За кілька метрів од себе розгледів гребінь відрогу, точніше те місце, де він зливався з пагорком. Коли дістануся до тієї точки, то постану перед очима людини за муром, мов на долоні. Я з острахом подумав, як мені стати, щоб скинути зброю і прицілитися, не втративши рівновагу. Очі мені заливав піт, руки й ноги тремтіли, груди важко дихали, і я так занепав духом, що ладен був відмовитися від свого задуму й спуститися вниз. Саме тоді я подумав, сам не знаю чому, про Жермена. Точніше, уявив собі, як він без піджака посеред двору ферми "Сім буків" пиляє дрова. Він був високий і товстий, а оскільки хворів на емфізему легенів, то завжди, коли викопував якусь важку роботу, дихав нерівно, зі свистом. І раптом, коли моє дихання заспокоїлося й у скронях мені перестало гупати, я приголомшено подумав, що тільки-но чув Жерменове дихання. Я чув його виразно, воно долинало до мене з того боку відрогу, з-за кількаметрової товщі дикого каменю. Отже, з другого боку відрогу старий ішов у тому ж напрямку, що і я.

Піт заливав мене з голови до ніг, і мені здалося, що зараз моє серце зупиниться. Якщо старому вдасться видертися нагору раніше, він побачить мене перший. Я опинився в безвиході, не мав навіть часу спуститися вниз. Зрозумів, що моє життя залежить від якихось двох-трьох секунд і що єдиний мій шанс на порятунок — це дряпатися вперед і накинутися на нього. Я почав знову несамовито дертися вгору, не звертаючи більше уваги на каміння, що котилося з-під моїх ніг, бо був упевнений, що людина, оглушена своїм гучним диханням, не чула мене.

Діставшись на вершину, я розчарувався, бо був майже переконаний, що наштовхнуся тут на дуло рушниці, спрямоване в мене. Я визирнув з-за каміння, але не побачив нікого. Й мені з грудей немовби зсунувся важенний тягар. І тут за якийсь метр від себе я побачив досить міцний пеньок, у який можна було впертися лівим коліном і утримати рівновагу на схилі, випроставши праву ногу й упершися нею в камінь. Я скинув ремінь карабіна через голову, зняв запобіжник і виставив зброю перед собою, готовий вистрелити кожної миті. Чув уривчасте й гучне сопіння, що наближалося до мене, й, прикипівши очима до того місця, де мала з'явитися людина, відмовився від наміру кинути погляд вниз на рівнину й на Тома за муром. Я намагався розслабитись і вирівняти своє дихання.

Моє очікування, яке, мабуть, тривало не більше кількох секунд, видалося мені нескінченним: ліве коліно на пеньку задерев'яніло, і я відчув у всіх м'язах, навіть на обличчі, болісне напруження, начебто поволі перетворювався в камінь.

Спершу з'явилася голова, потім — плечі, відтак — груди. Знесилившись чи шукаючи опори для ніг, чоловік дивився вниз і не бачив мене. Я звів карабін і затамував подих. І в цю мить сталося те, чого я не сподівався. Я націлився в серце старого. Був певен, що влучу з цієї відстані. Але мій палець немічно лежав на курку. Я ніяк не міг вистрелити.

Старий підвів голову, й очі наші зустрілися. Він блискавично звів рушницю. Сухо клацнув мій курок, і я побачив, як кулі одна за одною вп'ялися в його сорочку й подірявили її. З рани вдарила цівка крові, очі старого закліпали, рот розтулився й почав хапати повітря, відтак тіло перегнулося й покотилося схилом разом з лавиною каміння, гуркіт якої луною відбивався їй ущелині.

Спустившись униз, я побачив, що Тома переліз через мур, тримаючи рушницю напоготові, перетнув навскоси лужок і йшов до трупа. Опинившись у долині, я пішов спершу розв'язати хлопця. Коли він побачив мене, очі в нього заокруглилися від подиву й страху. Хлопець не сподівався побачити мене живого. І тим більше не повірив мені, коли я сказав, що його батько мертвий.

— Ну, гаразд, ходімо побачиш сам, — сказав я, легенько підштовхнувши його дулом карабіна в спину.

Дорогу нам перепинив Тома. Він забрав патронташ і рушницю старого й ніс її на лівому плечі, а його рушниця висіла на правому.

— В самісіньке серце, — мовив він, трохи збліднувши. — Воно просто нашпиговане кулями.

Я вийняв з карабіна обойму: вона була порожня. Отже, я випустив у старого п'ять куль.

— Можеш бути спокійний, — сказав Тома. — Він сконав зразу. — Й докинув: — Я залишаю тебе. Піду позбираю стріли. Не забувай, що я комірник. — На останньому слові він спробував усміхнутися й пішов.

Троглодитові було років п'ятдесят. Це був кремезний, світло-рудий чолов'яга в коричневих, дуже брудних вельветових штанях й такого ж кольору подертому піджаку. Я дивлюся на це велетенське тіло, сповнене сили й позбавлене життя. Дивлюсь також на його сина. Він зовсім не сумує. Раптом обертається до мене, дивиться з боязкою пошаною й, схопивши мою праву руку, схиляється, щоб її поцілувати. Я відштовхую його. Мені огидна ця його вдячність. Однак, побачивши, як страх і розгубленість змінюють його обличчя, запитую, як його звати. Ім'я його Жаке (зменшене від Жак).

— Жаке, — кажу я приглушено, — допоможи Тома позбирати стріли.

Йому вже час іти звідси. Мені здається, що я зараз зомлію. Ноги в мене тремтять, в очах потьмарилося.

Сідаю в підніжжі схилу, за три метри від троглодита, потім, оскільки мені не легшає, простягаюся, заплющую очі й почуваюся дуже зле. Мене обливає піт. Потім відчуваю під собою холодну землю. Я народжуюся вдруге. Мене охоплює страшне безсилля, але це — безсилля народження, а не смерті.

За якийсь час сідаю й дивлюся на троглодита. Дядько порівнював його з людиною з Кро-Маньйона. Щось подібне справді є. Випнуті щелепи, низьке чоло, випуклі дуги брів. Однак, якби його помити, поголити, коротко підстригти, зодягти в нову уніформу, то на вигляд він не був би примітивніший за пересічного старшого офіцера з ударних підрозділів. Ні дурніший. Він теж добре обізнаний із тими основними звірячими хитрощами, що їх називають військовим мистецтвом. Пастка. Засідка. Псевдокапітуляція. Зупинити ворога в центрі, щоб обійти його з флангу.

Я підводжуся й іду до Тома й Жаке. Вони не помітили мого занепокоєння. Подумали, що я просто відсапуюся. Тома подає мені лук, і я оглядаю його. Зброя ця заввишки з метр сімдесят сантиметрів і, здається, зроблена набагато краще, ніж той лук, що його я подарував Біргітті.

Тома скінчив збирати стріли. Зв'язав їх у невелику в'язку нейлоновою мотузкою.

— Вона тамечки, — мовив Жаке, натякаючи на Бурку, й опустив очі.

Ми підіймаємося лужком, на якому де-не-де видніють кущики жовтуватої трави, й хоча вони жалюгідні, все-таки на них приємно дивитися. Я кидаю погляд на Жаке, його велику світло-руду голову й простодушне обличчя. Бачу його дитячі очі, що втупилися в мене. Як я вже казав, вони золотисто-карі, але, дивна річ, здається, в них зовсім нема білків, це, коли він зводить брови, надає йому смиренного й сумного вигляду, і він скидається на собаку. На собаку, який завинив і скавучить, щоб йому вибачили й розмовляли з ним. Він сповнений доброї волі, покірності, готовності пожертвувати собою. Сповнений також сили, тієї сили, про яку сам не здогадується і яку випромінюють його міцна шия, широкі плечі й довгі, наче в мавподібних, руки, скуті м'язами. Великі долоні його, напівстискаючи якусь невидиму рукоять, ніяк не можуть розтулитися. Жаке крокує між Тома й мною, перевалюючись, кидаючи погляд то на нього, то на мене, але особливо на мене, бо за віком я міг би бути йому батьком.

Я показую йому лук і кажу літературною мовою (знаю вже, що він не розмовляє місцевою говіркою):

— Де твій батько навчився орудувати цим знаряддям?

Жаке невимовно щасливий, що я заговорив до нього, й від радості аж трохи заїкається. Він розмовляє якоюсь мішаною мовою, в якій я не ловлю ні відтінків, ні ритму місцевої говірки. Акцент у нього і не тутешній, і не північний.