Мальвіль - Сторінка 25

Вона здається мені гладенькою й м'якою, з ямочкою біля кутика губ, що її досі я ніколи не помічав. Білявий кучерявий чуб надає йому жіночного вигляду.

Я раптово перекидаюся в ліжку, повертаюсь до Тома спиною й думаю, що треба буде колись знову перерозподілити кімнати, зробити нове переселення, бо Тома не повинен залишитися назавжди в моїй кімнаті. Водночас я відчуваю дивне почуття скорботи й провини, причину якого не можу визначити, але воно не дає мені спати, навіює якісь невиразні думки й короткочасну сонливість. Однак сонливість та сповнюється такими тяжкими й принизливими кошмарами, що я підводжуся, беру одяг, який жужмом лежав на стільці, й спускаюся поверхом нижче до ванної кімнати. Проте тут марення, огидне й образливе, триває доти, доки я не скінчу голитися. Довго купаюся під душем. Мені здається, що я очищаюся від думок.

Коли я виходжу з головної башти на подвір'я, на моєму наручному годинникові — п'ята. Як уже повелося після дня події, сьогодні холодно й хмарно. Тільки я один встав у Мальвілі. Мої кроки гупають кам'яним подвір'ям. Велетенська головна башта, фортечні мури й будиночок пригнічують мене своєю масою. До сніданку в мене ще дві довгі години самотності.

Я проминаю звідний міст, а звідти прямую за першу огорожу до "Материнства". Любонька спить стоячи, її лоша також стоїть, зіпершись на неї; але тільки-но я просуваю підборіддя над перегородкою її стійла, вона нашорошує вуха, розплющує очі й, уздрівши мене, видихає ніздрями повітря, лагідно й глухо заіржавши. Любонька ступає крок до мене, лоша, напівпрокинувшись, погойдується й теж іде вперед довгими й тендітними ніжками й спирається знов на ще розбухлий живіт своєї матері. Любонька просуває голову над перегородкою й безцеремонно кладе її мені на плече; я гладжу її щоку й милуюся лошам. Маленька тваринка завжди зворушує, як і людське дитя. Насмішка теж темно-гніда, в неї така сама біла пляма на чолі, як і в її матері, вона також дивиться на мене здивовано-наївними очима. Мені хотілося б піти до стійла й погладити Насмішку, однак не знаю, чи це сподобається Любоньці, тому тамую в собі своє бажання. Любонька кладе мені на шию морду з такими ніжними й вогкими ніздрями й пирхає. Цілком очевидно, вона щаслива. Ми її голубимо, добре годуємо, й у неї є лоша. Однак вона не знає, що це останнє її лоша й що її рід, як і наш, приречений.

День збігає в буденних справах. А ввечері знову та сама сцена: поклавши лікті на біблію, я підпираю руками собі голову, мимохіть слухаючи розмову про Ла-Рок. Вогонь уже догоряє, й Мену, передрімавши біля каміна, підводиться, подаючи в такий спосіб сигнал, що посиденьки скінчилися. Тоді лунає тупіт ніг і грюкіт стільців, які ми розставляємо навколо столу. Мену згортає на купу жар, щоб він зберігся до наступного дня; а я залишаюся стояти із згорнутою біблією під пахвою, сміюся й гомоню з друзями, водночас боюсь знов опинитися в ліжку зі своїми думками, наче в'язень у камері.

Мені добре затямився той вечір і той страх, що опосів мене, коли я подумав про нову безсонну ніч. Я добре пам'ятаю все те, бо наступного дня в нашому житті сталося багато змін.

Наче в класичній трагедії, подія дає про себе знати знаменнями, звістками й передчуттями. Було так само холодно, як і в попередні дні, небо сіре й обрій затягнутий. Відтоді, як народився Принц, ми мали на сніданок трохи молока, звісно, не по кухлеві на кожного, до того ж Тома довелося нас довго переконувати, що воно дуже корисне для здоров'я й що всім треба пити його, бо ні Мейссоньє, ні Колен, ні Пейссу не любили молока. Момо, навпаки, пив його з насолодою. Обхопивши кухоль брудними руками й задоволено бурмочучи, він утуплювався чорними палючими очима в молоко і якусь мить милувався його сніжною білиною, перш ніж підносив кухоль до рота, й ковтав так швидко, так жадібно, що аж дві тоненькі білі цівки стікали по підборіддю на його брудну шию.

— Мену, — сказав я, коли Момо поставив кухля, — треба зважитися сьогодні почистити твого пагінця.

Я вибрав такі слова, щоб Момо до останньої миті не здогадався про операцію, яка заради успіху мала захопити його зненацька.

— Я вже давно думаю про це, — відповіла Мену, навіть не глянувши на Момо, — Але самій важко. — І додала: — Можна буде, коли твоя ласка.

— Що. ж, гаразд, після сніданку. Тоді, коли Пейссу поїде Буркою орати ниву в Рюші. Вчотирьох ми легко впораємось.

Я був певен, ще Момо не збагнув ні слово "почистити", ні слово "пагінець". Так само, як і Мену, я намагався не дивитися на нього під час нашої розмови. Незважаючи на це, його інстинкт зробив своє. Момо зиркнув спершу на матір, потім на мене, нараз підстрибнув, перекинувши стільця, й заволав лютим голосом: "А дамеспо адибо нелюбо!" ("Та дайте мені спокій, ради бога! Не люблю води!"). Відтак, схопивши скибку шинки зі своєї тарілки, щодуху кинувся до дверей.

— Ну й обдурив він вас, — озвався дебелий Пейссу, засміявшись. — А тепер усе пропало.

— Та ні, — мовила Мену, — ти не знаєш його. Він за хвилину все забуде. Йому думка влітає з одного боку в голову, а з другого — вилітає. Ось чому він ніколи не дбає про себе. Бо нічогісінько не запам'ятовує.

— Йому пощастило, — сказав Колен. — А в мене голова аж гуде від думок. Як би я хотів бути ідіотом.

— Він не ідіот, — жваво заперечила Мену. — Емманюелів дядько не раз казав: "Момо розумний. Тільки не вміє розмовляти. Тому й не може мислити".

— Я не хотів тебе образити, — вибачився Колен.

— Я не сприйняла це за образу, — мовила Мену, всміхнувшись Коленові. Її жваві очі освітили мертвотну крихітну голівку, що стирчала на худій шиї, — А де можна розшукати Момо після сніданку? Скажу тобі: в стійлі Любоньки, там він гладитиме її. Ти даси змогу йому вийти, й тут ви зловите його. Для чотирьох — це просто розвага.

— Розвага! — сказав я. — Я волів би не мати такої розваги. Все-таки слід остерігатися його ніг. Ми з Мейссоньє візьмемо Момо за руки я покладемо на землю. А ти, Колене, схопиш його за праву ногу, а Тома за ліву. Будьте обережні, він хвицається. Має дуже багато сили в ногах.

— Я згадав, що саме в такий спосіб колись ви надавали мені стусанів, — мовив Пейссу, й на його круглому обличчі майнула посмішка. — Ватага негідників! — додав він лагідно.

Всі засміялися, але нараз замовкли. Зненацька розчинилися двері зали, й на порозі з'явився Момо, збуджений і радісний. Піднісши вгору руки, він пританцьовував і вигукував:

— Євово! Євово!

Хоч тепер я вже розумів мову Момо, принаймні так само, як його мати, однак цього разу не второпав, що він хотів сказати. Глипнув на Мену, але вона також не розуміла сина.

— Вово? — озвалася нарешті Мену, підвівшись. — Що це таке, вово?

— Вово, а дибо! — вигукнув Момо, підстрибнувши, ніби обурився, що ми ніяк не втямимо його мови.

— Та ну ж бо, Момо, — сказав я, підвівшись і собі, і підійшов до нього, — розтлумач! Що воно таке, вово?

— Вово! — уперто повторював Момо й зі сльозами на очах вигукував щось хриплим голосом і тупотів ногами. Ми перезирнулися. Навіть зваживши на його звичне збудження, ми трохи здивувалися з цього шаленства.

— Вово! — мимрив він знову. Й раптом, розставивши свої руки горизонтально, помахав ними згори вниз, мовби летів.

— Ворона? — спитав я навмання.

— Угу! Угу! — закивав Момо, й обличчя в нього заясніло вдячністю, потім він заволав: — Луві Емамуель! Луві Емамуель! (Любий Емманюель! Любий Емманюель!), — і, мабуть, таки поцілував би мене, якби я не зупинив його.

— Момо, ти певен? У Мальвілі є ворона?

— Угу, угу!

Ми недовірливо перезирнулися між собою. Після дня події птахи замовкли навіки.

— Ди! Ди! — крикнув Момо, потягши мене за руку, якою я притримував його на відстані від себе. Я відпустив його, й він побіг, високо задираючи ноги. Я помчав за ним, за мною побігли всі інші, навіть Мену.

Я побачив, як Момо принишк на звідному мосту. Я зупинився. Саме тут, за якихось двадцять метрів од нас, навпроти "Материнства", важко підстрибувала цілком здорова, з синювато-чорним пір'ям ворона, дзьобаючи довгим дзьобом зерно. Побачивши нас, вона зупинилася й обернулася, щоб розгледіти людей своїм маленьким чорним пильним оком, відтак підвела голову, але їй не вдалося випрямити спину, тому вона скидалася на згорблену літню жінку, яка заклала руки за спину, схиливши голову трохи вбік, з виду мудру й обачну. Ніхто з нас не ворухнувся, й, певне, наша непорушність нагнала на неї страху, бо ворона розпростерла широкі синювато-чорні крила й, крикнувши "кра-а!", полетіла низько над землею, потім сіла на дах надбрамної башти й сховалася за комин, з-за якого по хвилі вистромився її довгий, загнутий униз дзьоб, а пильне око втупилося в наш гурт.

Ми пішли в двір, але очей з ворони не спускали.

— Якби мені сказали, що колись я буду радий побачити ворону, не повірив би, — озвався дебелий Пейссу.

— І ще до того так близько, — мовила Мену. — Адже тільки бог знає, чому ці птахи такі обережні й хитрі, що не встигнеш наблизитися до них і на сто метрів, як вони ховаються.

— Принаймні якщо ти наближатимешся в автомобілі, — сказав Колен.

Від слова "автомобіль" повіяло холодом, бо воно належало до "попереднього світу", але холод швидко розтанув. Ми зійшлися на тому, що в день події чи випадково, чи інстинктивно ворона опинилася в одній з численних печер, якими були подірявлені довколишні скелі (в часи релігійних воєн у них ховалися гугеноти). їй вистачило мудрості заглибитися в печеру й просидіти в ній доти, доки тривало це пекло. А коли спека спала, ворона харчувалася падлом, можливо, навіть нашими кіньми. Однак мотиви, які штовхнули її спробувати заприятелювати з нами, були для нас незбагненні.

— По-моєму, вона дуже рада зустріти людей, бо знає, що там, де є люди, завше знайдеться щось для неї подзьобати, — сказав Пейссу.

Але цей матеріалістичний аргумент сподобався нам тільки наполовину, й, дивна річ, саме Мейссоньє відкинув його.

— Я згоден, що вона шукає зерна, — компетентно заявив Мейссоньє. Він стояв, розчепіривши ноги й застромивши руки в кишені. — Але це все одно не пояснює, чому вона стала така відважна. Бо весь той ячмінь, який розсипається в "Материнстві", — Бурка їсть так ненажерно, що кожного разу розсипає чверть своєї порції, — вона могла б прийти позбирати вночі.

— Згоден з тобою, — мовив Колен.