Мальвіль - Сторінка 37

А приблизно місяць тому, коли вони почули бамкання нашого дзвона, в них ця думка тільки утвердилася. Я дізнався також, що вони мали для свого захисту десяток мисливських рушниць, "значну кількість набоїв" і карабіни.

Коли Фюльбер знову заговорив про верхових коней, я не надав цьому особливого значення. Цих коней я добре знав, бо сам продав їх братам Лормйо. Лормйо були паризькі промисловці, вони за високу ціну купили вже занепалий історичний замок, витратили шалені гроші на його реставрацію й жили тут лише місяць протягом року. Впродовж цього місяця вони тільки те й робили, що розважалися з сусідами — власниками замків — і їздили верхи. Усі троє Лормйо були поганенькі вершники, мало розумілися на конях. З іншого боку, я все ж таки не міг до дня "Д" відмовитися заробити у снобів грошей. Крім трьох меринів, Лормйо купили в мене ще дві білих кобили, але про них я розповім трохи пізніше.

Я помітив, що Фюльбер, хоч він і був говіркий, дуже коротко відповідав на мої запитання. Я зрозумів, що, згущаючи фарби про матеріальну скруту в Ла-Році, він переслідував певну мету, яку, незважаючи на свою велику самовпевненість, не наважувався або не міг викласти. Я мовчки дивився на вогонь.

— Мушу признатися, — провадив далі Фюльбер, — що я дуже стурбований долею цих двох немовлят і нашої бідолашної сирітки. Склалося дуже скорботне становище, з якого я не бачу виходу. Не знаю, чи ми зможемо вигодувати їх без молока.

Він знову трохи помовчав. Ми всі вп'ялися в нього очима, але ніхто з нас не хотів говорити.

— Я знаю, — провадив далі Фюльбер гортанним голосом, — те, що я зараз у вас попрошу, видасться вам зухвалістю, але, зрештою, треба зважити на ці виняткові обставини: дари господні розподілені не однаково, й ми повинні допомагати один одному.

Я вислухав його. Все, що він сказав, була правда. Та в його словах відчувався фальш. У мене склалося враження, що він грав на людських почуттях, але сам їх давно втратив.

— Я прошу вас в ім'я наших сердешних немовлят. Я помітив, що у вас багато корів. Ми будемо вам щиро вдячні, якщо ви зможете одну з них відпустити нам.

Запала мертва тиша.

— Відпустити? — перепитав я. — Ти сказав "відпустити"? Отже, ти розглядаєш це як торговельну угоду.

— Правду кажучи, ні, — відповів Фюльбер якось недбало. — Я не розглядаю це як торговельну угоду. Я вбачаю в цьому радше своєрідний обов'язок милосердя або обов'язок допомогти людям, яким загрожує небезпека.

Ну, ось він і попередив нас. Якщо ми відмовимося, Фюльбер вважатиме нас черствими й аморальними людьми.

— Тоді краще сказати не "відпустити", а дати, — мовив я.

Фюльбер киває головою, і всі ми, крім Тома, здивовано перезираємося.

— А чи не було б простіше, — кажу я лагідним тоном, але не таким солоденьким, як у Фюльбера, — якби ми забрали до Мальвіля обох немовлят і сироту?

— Щодо сироти, то це цілком можливо, — відповідає Фюльбер. — Мені здається, що в Ла-Році ніхто не зможе як слід піклуватися про неї. Сумно, але факт.

Його вродливе аскетичне обличчя поринає в коротку задуму. Він міркує про егоїзм людей, і я відчуваю, що ми також не лишилися поза його увагою. Однак він не змінює теми й, зітхнувши, веде далі:

— Що ж до немовлят, то, на жаль, ми не зможемо віддати їх вам. Матері не захочуть з ними розлучатися.

Я підозрюю, що Фюльбер бреше, бо він не міг знати наперед, що в нас є корови й що ми запропонуємо взяти немовлят до себе, а отже, и не міг поставити подібне запитання матерям. А з цього випливає, що не тільки немовлята в Ла-Році хотіли б мати молоко.

— У такому разі ми готові забрати до Мальвіля й матерів цих немовлят, — кажу я.

Фюльбер хитає головою.

— Це неможливо. В кожної з них є чоловік й інші діти. Ніхто не захоче розбивати сім'ю, — рішуче відхиляє він мою пропозицію й замовкає. Отже, він поставив перед нами дилему: або ми дамо їм корову, або немовлята помруть з голоду.

Западає мовчанка.

— М'єтто, — озиваюсь я нарешті, — чи не могла б ти віддати на одну ніч свою кімнату Фюльберові?

— Не треба, — каже Фюльбер ніяково, — я не хотів би нікого тривожити. Мені вистачить і оберемка сіна в стайні.

Я чемно відкидаю цей його євангельський намір.

— Після такої довгої дороги, — кажу я, підводячись, — тобі треба відпочити. А ми тим часом обміркуємо твоє прохання. Відповідь ти одержиш завтра вранці.

Він також підводиться, випростується на весь зріст і дивиться на нас серйозним і пильним поглядом. Я теж дивлюся на нього незворушно спокійно, а потім повільно відвертаюся.

— М'єтто, — кажу я, — цієї ночі ти спатимеш у Фальвіни.

Вона киває головою: мовляв, гаразд.

— О котрій годині я маю завтра відправити месу? — звертається Фюльбер до всіх, крім мене.

Всі перезираються. Мену пропонує о дев'ятій годині, й усі погоджуються, крім Тома й Мейссоньє, які мовчать.

— О дев'ятій, — поважно повторює Фюльбер. — Гаразд, хай буде о дев'ятій. З сьомої до пів на дев'яту я буду в своїй кімнаті, — слово "своїй" він вимовляє з притиском, — сповідати тих, хто захоче причаститися.

Ну ось, він захопив у свої руки наші душі і тепер може йти спати.

— М'єтто, — кажу я, — проведи Фюльбера до його кімнати. І поміняй простирадла.

На добраніч, — каже нам гарним баритоном Фюльбер, називаючи кожного на ймення, і ступає за М'єттою, яка жваво дріботить до дверей.

Малюк Колен сумно дивиться їй услід, бо сьогодні ввечері надійшла його черга бути запрошеним М'єттою , але вона не зможе тепер цього зробити. Він супроводжує її поглядом, трохи заздрячи Фюльберові. Я дивлюся на годинника: двадцять хвилин на одинадцяту. Треба буде глянути, коли М'єтта повернеться.

Коли двері зачиняються, друзі полегшено зітхають.

Я радий, що мені вдалося завадити Мейссоньє й Тома зчинити за столом релігійну сварку, бо вона, певне, поділила б Мальвіль на два табори й спричинила б ще більшу плутанину.

Я дивлюсь на приятелів. Схожа на Горгону, Мену опустила очі, міцно стиснула губи й в'яже біля каміна. Відтоді, як М'єтта вийшла з кімнати, в Момо немає більше об'єкта зацікавленості, він штурхає ногою напівобгоріле полінце, а мати, не підводячи очей, запитує його грубим і гнівним голосом, чи не хоче він одержати потиличника, якщо не вгамується й попалить свої черевики. Опасиста Фальвіна сидить, підперши колінами живіт, і час од часу важко зітхає. "Хто таке бачив, хто таке чув?" — ось що вона хоче сказати своїм стогоном. В'язень Жаке, якого Колен жартівливо називає "кріпаком" і який менш як за місяць налагодив зі мною майже синівські стосунки, звичайно, теж дивиться на мене й міркує дуже просто: "Якщо Емманюель дасть корову, він матиме рацію. Якщо не дасть, то тим паче не помилиться". Добродушна, кругла й неотесана фізіономія Пейссу виражає цілковиту розгубленість. Пейссу намагається поєднати пошану, яка зароджується в нього до Фюльбера, з осудом його ганебного прохання. Колен розгубився не менше, тільки не подає знаку. Почуваючи себе обдуреним, він безперестанку дивиться на двері.

Тома, навпаки, цілком впевнений, що Фюльбер — негідник. Я переконаний, саме так думає Тома, хоч він зовсім не збагнув того блюзнірства, до якого вдався Фюльбер, домагаючись корови. Він зважився зазіхнути на корову. На нашу найсвященнішу після бога (а можливо, ще дорожчу) істоту. Річ не тільки в тім, що для нас корова має високу ринкову ціну. Зовсім ні. Якщо ми вимагаємо грошей, коли продаємо її, то це для того, щоб виявити таким чином майже релігійну шанобу до неї.

У Мейссоньє, так би мовити, подвійна огида до Фюльбера: по-перше, тому, що той представляє релігію, а релігія є опіум народу, по-друге, тому, що він надто цинічно вимагав безкоштовно віддати йому корову. Я дивлюся на Мейссоньє. Як мало він змінився з шкільних років! Те саме довгобразе худе обличчя з вузьким чолом, волосся щіточкою, надто близько посаджені сірі очі, які кліпають, коли він хвилюється. А що після дня події він не міг піти в Ла-Рок до перукаря, волосся в нього виросло пряме, настовбурчившись вгору, й обличчя ще більше видовжилося.

Відчиняються двері, й заходить М'єтта. Я дивлюсь на годинник: двадцять п'ять хвилин на одинадцяту. Минуло п'ять хвилин. Судячи з Коленової усмішки, в нього відлягло від серця. Якщо наш великий стрілець з лука не може сьогодні ввечері втішатися М'єттиною присутністю, то принаймні її ніхто в нього не відбере.

Тепер ми всі в зборі. Досі ми ні разу не проводили засідань за участю трьох жінок, Момо й Жаке. Ми демократизуємося, треба буде сказати про це Тома.

— Коли я побачив, що до нас прийшов попик, — починає Мейссоньє, у гніві змішуючи літературну мову з місцевою говіркою, — то зразу здогадався, що він прийшов не по наші витрішки. Але таке мені не спало б навіть на думку. Це не жарт, — каже він обурено, переконаний, що ніякі слова не здатні передати всю серйозність цього факту. Повторює кілька разів підряд: — Це не жарт! — і ляскає долонею себе по коліні. Відтак обурено веде далі: — Він сидів тут спокійнісінько, наче сам господь, і просив у тебе корову, нібито не корова, а сірник, щоб запалити люльку! Корова, яку ти годував з маленького теляти, ходив біля неї, а взимку, коли замерзав у дворі кран, носив воду з кухні до хліва, щоб її напоїти. А скільки тобі коштував ветеринар, не кажучи вже про ліки? Скільки клопоту ти мав із соломою і сіном, якого дедалі меншає в твоїй стодолі, й ти не знаєш, як звести кінці з кінцями? А він прийшов прочитати тобі кілька молитов і забрати корову! Чи не повернулося до нас середньовіччя? Чи не клір це прийшов домагатися своєї десятини? А чому не оброку й панщини, як це було колись?

Ця промова справила враження навіть на побожних. Однак я мовчу. Очікую. Я не хочу вдруге схибити.

— Все-таки там двоє немовлят, — озивається Колен.

— Справді, — каже Тома, — чому б нам не забрати їх до Мальвіля? Мені щось не віриться, щоб матері не погодились розлучитись з дітьми, коли йдеться про врятування їх від голодної смерті.

Непогано. Тома стриманий і розсудливий, можливо, лише трохи занадто абстрактно висловлюється, щоб когось у чомусь переконувати.

Мейссоньє знизує плечима й гнівно мовить:

— Фюльбер сказав нам усе, що хотів!

Мені здається, що Мейссоньє зайшов надто далеко в цих своїх словах. Западає тривала мовчанка. І я навіть не намагаюся порушити її.

— Виходить, справи погані, — озивається нарешті Мену, поклавши в'язання на коліна й розгладжуючи його долонею.