Мальвіль - Сторінка 39

— Ти, М'єтто, можеш чинити так, як тобі хочеться. Тебе ніхто не примушує йти чи не йти туди.

"Гаразд, я піду, — чемно промовляє її міміка. — Але без ніякого бажання".

— Він тобі не подобається?

М'єтта скошує очі й схрещує на грудях руки, зображуючи Фюльбера, потім кладе долоню собі на серце й урешті вказівним пальцем правої руки енергійно махає в себе перед носом. Відтак виходить і причиняє за собою двері. Ми всі троє розгублено стоїмо перед зачиненими дверима.

— Ну, це вже занадто, — озивається Тома.

— Ти міг би їй заборонити, — понуро мовить Мейссоньє, насупивши брови.

Я знизую плечима.

— Навіщо? Ти ж знаєш наш принцип — ні в чому не зв'язувати її.

Я дивлюся на них. Вони сердиті й ображені, наче зраджені чоловіки.

— Який негідник! — вигукує Мейссоньє, а що літературна мова здається йому не зовсім влучною, він повторює ці слова діалектом.

Тома цілком підтримує його.

— В усякому разі, — погрозливо мовить Мейссоньє, — завтра я розповім Коленові й Пейссу, як Фюльбер провів у нас ніч.

— Ти цього не зробиш! — злякано вигукую я.

— А це чому? — дивується Мейссоньє. — По-твоєму, вони не мають права про це знати?

Звичайно, вони мають право знати, що їх обманули. Особливо Колен, якого обдурили двічі.

— Я розповім і Жаке, — додає Мейссоньє, стискаючи кулики. "Кріпак" має ті самі права, що й ми.

Я намагаюсь відвернути лихо.

Коленові можеш розповісти, — кажу я, — але Пейссу ні в якому разі. Або зачекай, поки Фюльбер поїде звідси. Ти ж знаєш Пейссу: він може перегризти йому горло!

— Й ще буде цілком справедливо! — озивається Тома, зціпивши зуби.

Жодного слова про М'єтту, навпаки, впевненість у тому, що шахрай Фюльбер зловжив гостинністю бідолашної давнини. Я переконаний, що вони радо привітали б мою пропозицію розбудити зараз Колена, Пейссу й Жаке, гуртом виламати двері до Фюльберової кімнати й вигнати його звідси під три чорти. Уявивши собі шістьох обдурених чоловіків, які вдираються до Фюльбера й лупцюють коханця своєї дружини, я голосно сміюся.

— Тут нема нічого смішного, — сердито бурчить Мейссоньє.

— Іди спати, Мейссоньє, — кажу я. — Минулого не повернеш.

— Мене обурює те, що він вирішив скористатися з каліцтва М'єтти, — мовить Мейссоньє. — Він подумав: вона німа, отже, нікому не розповість. Як же я піду вранці на месу, — додає він, підвищивши голос, — як слухатиму всі оті дурниці про гріх, знаючи про те, що сталося! Ну що ж, я йду спати, — додає він, знизавши плечима, й виходить.

Роздягаючись, я й далі суплю обличчя, щоб Тома мовчав. Я не роблю з цього драми. Передусім Фюльбер не священик. А, до речі, хіба священикові не можна кохатися? А те, що він, лисий дідько, вирішив кохатися нишком, — його нещастя.

Я зовсім не серджуся на Фюльбера за те, що він викрав у нас М'єтту на цілісіньку ніч. Завтра я використаю цей інцидент проти нього. Він, я цього певен, — лиха й жорстока людина, яка не зичить добра Мальвілю й проти якої я згуртую своїх друзів.

Загасивши каганець, я лягаю. Проте, як і сподівався, довго не можу заснути. Тома теж ніяк не засне. Чую, як він перевертається на канапі з боку на бік. Він робить спробу заговорити зі мною, але я різко уриваю його. Якщо я не можу заснути, то принаймні хочу помовчати.

Х.

Після сніданку, поки Фюльбер у "своїй" кімнаті сповідає грішників, я йду до "Материнства", щоб осідлати Силача й привчити його носити на собі вершника. Всі мої зусилля майже намарні — Силач звик ходити тільки в упряжці і йому далеко ще до пристойного верхового коня. Рот у нього мало чутливий, він реагує на мої команди тільки тоді, коли йому заманеться, й зупинити його дуже важко. Мені також незручно сидіти на його широкій спині, і я змушений широко розкидати ноги. Взагалі цей Силач такий неповороткий, що мені здається, коли сиджу на ньому, ніби я середньовічний лицар. Бракує мені лише обладунку. Я певен, що цей велетенський жеребець здатний носити вдвічі або втричі більшу вагу, ніж моя. Він дуже сильний, а коли мчить галопом, у мене враження, мовби я йду в атаку.

У "Материнстві" я застаю Жаке й Момо, які вичищають із стійл, і, заходившись сідлати Силача, завважую, що Момо настелив вдвічі більше соломи під Любоньку, ніж під інших двох кобил. Він не скривдив останніх, просто зайве кинув під Любоньку. Я сварюся на Момо, примушую його забрати назад половину підстилки.

Картаючи Момо, як і щоранку, я йду до стійл перевірити роботу автонапувалок. Нам пощастило, що вода надходить до Мальвіля самопливом; якби ми розраховували на роботу насоса, то після дня "Д", коли зникла електрика, назавжди зосталися б без води.

Коли я входжу до Бурчиного стійла, як завжди, вона починає пустувати; штовхає мене в спину головою, кладе вогкі ніздрі мені на потилицю й починає пощипувати зубами рукав. Якби вона мала руки, то, мабуть, лоскотала б мене. Одночасно краєчком ока вона стежить за куркою, яка ввійшла до стійла в дверці, що їх я лишив відчиненими. На щастя, я раніше вгледів курку й, перш ніж Бурка намірилася хвицьнути її копитом, б'ю кобилу по крупу, а ногою відфутболюю нещасну курку, яка, гублячи пір'я, пурхає до дверей.

Я дивлюся на Фюльберового сірого віслюка і на відро з водою, бо він стоїть у тому єдиному стійлі, де немає автонапувалки. Коли віслюк напився, я беру в пригорщу старої рукавички трохи ячменю, але цієї миті сяк вона здогадалася, що в мене в руці зерно, й де переховувалася досі? — сам не знаю звідки з'являється наша ворона і б'є крильми біля моїх ніг. Обачно зробивши коло довкруж мене в своїй улюбленій позі старого скупого горбаня із закладеними назад руками, вона злітає вгору, сідає мені на ліве плече й починає дзьобати мою долоню, ні на хвилину не спускаючи з мене свого жвавого ока. Попоївши, вона не злітає з мого плеча навіть тоді, коли я йду сідлати Силача. Ворона не боїться Силача, але ніколи не наважується заходити до стійла Бурки. Й тут я знову дивуюся: звідки ворона знає, що Бурка лагідна з людьми й вороже ставиться до птахів?

Коли я пораюся біля Силача (ворона прогулюється по його широкій спині), приходить Мену доїти Смуглянку й з сусіднього стійла, навіть не бачачи мене, скаржиться, що їй ніхто не допомагає. Я кажу їй, що Фальвіна й М'єтта не можуть одночасно мити й витирати посуд, який зостався немитим після вчорашньої вечері, й доїти корову; до речі, набагато буде краще, коли корову доїтимуть одні й ті самі руки. Після цього зауваження западає тиша, потім у стійлі Мену лунає лайливе й нерозбірливе бурмотіння, в якому я ловлю лише слова "пристрасть", "гарна повія" і "сідниці", що дозволяє мені збагнути загальний зміст.

Я мовчу, а Мену висловлює інші претензії: що Фальвіна в моїй присутності вдає, ніби їсть неохоче, зате наїдається досхочу, коли зостається на самоті (я запитую себе, як це їй вдається, адже Мену все замикає на ключ). Потім Мену каже мені, що в нас незабаром скінчиться мило й цукор, тож треба буде попросити в Ла-Році, коли поведемо туди корову. Відтак, повернувшись до своєї улюбленої теми — про близьку Фальвінину смерть, Мену наперед описує мені її: мовляв, Фальвіна просто задушиться через свою ненажерливість.

Я виводжу осідланого Силача зі стійла й бачу, що до нас іде Фальвіна, Мену прикушує язика. В сусідньому стійлі все чув Жаке, але я знаю: він нічого не розповість бабусі. Й ось справді Фальвіна швиденько прямує до мене, бажаючи показати переді мною свій запал до праці й перекинутися кількома словами, доки я ще не сів на коня. Привітавшись, вона нарікає на погоду, я підтримую її. Після вибуху бомби небо сіре й холодне, не було ще жодного дощу, жодного сонячного промінчика. "Якщо так триватиме далі, все загине", — мовить Фальвіна. Слова ці даремні, бо всі ми думаємо по сто разів на день про сонце, якого не бачимо, й про дощ, який не випадає. Це наш постійний страх після дня події.

Цієї миті з'являється Мену й грубим тоном наказує Фальвіні йти доїти корову.

— Я подоїла вже Смуглянку, — каже Мену таким самим тоном, — лишилася Принцеса. Й затям, що від неї треба доїти не більше двох-трьох літрів, щоб залишилося щось ссати й Принцеві. А я йду сповідатися до Фюльбера.

І вона, худа й гоноровита, йде. Я дивлюся, як віддаляється ця крихітна, дуже крихітна істота, швидко дрібочучи ніжками, до головної башти, й міркую собі: про які свої гріхи розповість Мену Фюльберові? Певний, що про свої грубощі з Фальвіною й не згадає.

Фальвіна, важко дихаючи, так само, як і я, дивиться вслід Мену, а згодом каже:

— Коли подумаєш, то Мену занадто вже малесенька. Важить вона не більше сорока кілограмів, їй далеко до мене. У неї зовсім нема тіла. Уявити тільки, якщо раптом вона захворіє й лікар (який лікар?) припише їй дієту, де в неї візьметься сила, щоб жити? Крім того, вона вже не молода. Вона старша за мене на шість років, а шість років у нашому віці багато важать. Я не хотіла тобі, Емманюелю, казати, але відтоді, як я в Мальвілі, мені здається, що вона ще більше подалася. Стала дуже неуважна. Запам'ятай, що я кажу тобі: вона збожеволіє. Іноді зав'язую з нею розмову, але бачу, що вона нічого не втямить і не відповідає мені.

Слухаючи Фальвіну, я вдаю, що хочу трохи розім'яти Силача, перш ніж сісти на нього, й відводжу Фальвіну вбік.

— А я не збожеволію, — каже Фальвіна.

Уже не вперше кожна з цих старушенцій говорить мені про смерть іншої. Спочатку це розважало мене. А тепер засмучує. Я думаю про те, що людина — дивне створіння, яке так легко бажає смерті своєму ближньому.

Коли я йду знову від надбрамної башти до другої загорожі, тримаючи за вуздечку Силача, а Фальвіна, засапавшись, силкується не відставати, бачу, як М'єтта переходить через звідний міст і простує до мене. З відстані сорока метрів, що розділяє нас, дуже зручно розгледіти її. Вона в полатаній, вицвілій, але чистенькій блузці, в коротенькій, також полатаній синій шерстяній спідничці, з-під якої визирають її голі коліна, взута вона в чорні гумові чобітки. Гомілки й передпліччя рук оголені в неї. М'єтта не мерзлячка, а я ледве зігріваюся в старих кавалерійських штанях і пуловері з відкритим коміром. Розкішне, схоже на бабусине, але дуже чорне волосся спадає їй на плечі, а лагідні очі, світячись тваринною невинністю, замилувано дивляться на мене; коли вона наближається до мене и цілує в обидві щоки, притискається всім тілом — цим вона втішає не себе, а мене.