Мальвіль - Сторінка 41

— До дня події чимало священиків у Франції не пов'язували причастя зі сповіддю.

— Вони дуже помилялися! — рішуче відповідає Фюльбер.

Він не розуміє моєї мовчанки, але провадить далі:

— Не проси в мене неможливого, Емманюелю. Як я можу причастити тебе, якщо твоє сумління не очищене від гріхів?

— Гаразд, у такому разі, — кажу я, дивлячись йому в вічі, — ми помолимось господові, щоб він простив їх нам. Я проситиму розгрішення за ті довгі роки, протягом яких не визнавав таїнства святої сповіді, а ти — за ніч, яку провів у Мальвілі.

Це найсильніший удар, якого я можу йому завдати, не почавши сварки. Але, мабуть, Фюльбер великий нахаба, бо він вдав, що нічого не почув.

— Помолимось, Емманюелю, — каже він, трохи помовчавши. — Ми ніч і день повинні молитися. А я, крім усього іншого, молитимуся й за те, щоб ти погодився прийняти до Мальвіля абата, якого я тобі пришлю.

— Це залежить не тільки від мене, — жваво відповідаю я, — а від нас усіх. Всі рішення ми ухвалюємо більшістю голосів, і коли я залишаюся в меншості, то мирюся з цим.

— Знаю, знаю, — каже Фюльбер і підводиться. Глянувши на годинника, додає: — Час уже подумати про месу.

Я підводжуся й собі і називаю ціну, за яку ми можемо віддати корову в Ла-Рок. Коли я згадую про рушниці, Фюльбер зиркає на піраміду, яку Мейссоньє поставив у моїй кімнаті, дивується, що вона порожня, однак мовчить. А коли я кажу про двох кобил, він невдоволено кривиться.

— Двох? — вигукує він і рвучко повертається до мене всім тілом. — Двох?! Мені здається, що це занадто, Емманюелю! Двох коней за одну корову? Та ще на додачу й рушниці. Твої умови здаються мені неприйнятними.

Я холодно відказую:

— Ці умови не мої, а всіх мешканців Мальвіля. Вони учора ввечері їх ухвалили одностайно, і я не можу нічого змінити. Якщо вони тобі не підходять, то ми розірвемо угоду.

Мої слова про розрив угоди вражають і приголомшують його. Я дивлюсь на нього й бачу, що він погодиться. Biн не хоче повертатися до Ла-Рока з порожніми руками. Знову глянувши на годинника, він швидко виходить з моєї кімнати.

Залишившись на самоті, я починаю, як казала моя мати, "чепуритися" на месу. Скидаю чоботи й кавалерійські штани і надягаю, кажучи словами Мену, "свій жалобний костюм". Справді-бо: останнім часом у селі на одне весілля припадало п'ять похоронів. Край наш вимирав.

Розмовою з Фюльбером я задоволений, хоч і не дуже. Натиск я відбив і поклав край маневрам. Хоч і не висповідався, проте, певен, він не відмовиться причастити мене, а тим паче інших.

Обмін корови на двох кобил — один з найбільших успіхів, які можна записати на мій рахунок. Я впевнений, що Фюльбер віддасть мені обох кобил. Хоч який він кмітливий, однак він — городянин і не розуміє, що, вимінявши в нього дві кобили до свого жеребця, я приберу до своїх рук весь транспорт у краї, що я триматиму монополію на вирощування коней, — найважливішу тяглову й військову силу. Фюльбер цим значно послабить свої позиції. А я, навпаки, зміцню. І тут, гадаю, ніщо не стане мені на заваді. Хіба, може, хтось в останню хвилину мене зрадить. Таку можливість відкидати не слід. Пригадую, якою ненавистю спалахнули в нього очі, коли я натякнув на його обман і ніч, проведену з М'єттою. Я мусив побити його карту, відкритися, відповісти на шантаж шантажем. Я знаю: такі люди цього не дарують.

Коли я закінчую пов'язувати краватку, до кімнати вихорем влітає Тома. Щоки в нього палають, він весь тремтить. Не сказавши ні слова, біжить повз мене до гардероба, виймає звідти дощовика, шолом мотоцикліста, захисні окуляри, рукавиці й лічильник Гейгера.

— Куди це ти зібрався?

— Барометр показує на дощ.

— Не може бути! — кажу я, підбігаю до вікна й широко розчахую його.

Небо, яке ще вранці було сіре, раптом покрилося хмарами, що завжди передують дощу. Однак після вибуху бомби ми так прагнули цього, що я вже сам собі не йму віри.

— А навіщо тобі це спорядження? — обернувшись, питаю Тома.

— Хочу перевірити, чи дощ не радіоактивний.

Я приголомшено дивлюся на нього й коли, нарешті, добуваю з себе голос, то не пізнаю його, так він змінився.

— А хіба він може бути радіоактивним? Адже після дня "Д" минуло стільки часу.

— Звичайно. Якщо радіоактивний порох потрапив у стратосферу, то дощ поверне його на землю. І це буде катастрофа. Вода в нашій водонапірній башті заразиться, пшениця, яку ти посіяв, також, і навіть ми, якщо потрапимо під цей дощ. Через кілька місяців, а може й років, ми всі помремо. Це буде наша повільна смерть.

Губи в мене пересохли від хвилювання. Я не уявляв собі цього. Як і всі в Мальвілі, я жадав дощу, щоб він змочив землю й відродив на ній життя. І зовсім не думав, що він, навпаки, через кілька місяців може довершити справу, розпочату бомбою.

Повільна смерть — жахлива річ. Мене поймає страх. Я не вірю в сатану, однак, якби вірив у нього, то мимоволі подумав би, що людина — це сатана!

— Треба всім зібратися, — гарячково провадить Тома, — і сказати людям, щоб ніхто на виходив надвір, коли почнеться дощ.

— А вони вже зібралися, — впевнено кажу я. — У великій залі на месу.

— Тоді ходімо туди, — квапить мене Тома. — Швидше, поки не почався дощ!

Хоч мені зараз не до іронії, але я думаю про те, що Тома таким чином побуває на месі. Він виходить. Я йду за ним і на сходах другого поверху згадую, що забув про Пейссу, який у сусідній кімнаті чистить рушниці повертаюся до нього, коротко пояснюю йому ситуацію, й ми швидко біжимо вниз. Ідучи повз комору на першому поверсі, я гукаю Мейссоньє, але ніде не бачу його. Певне, Тома випередив мене й забрав його з собою. Щодуху біжимо через двір, наближаємося до великої зали в будиночку, заходимо, й Пейссу грюкає позад мене дверима.

Я зразу ж бачу, що зібралися всі, але розгублено рахую й перераховую присутніх. Нараховую одинадцять душ, — на одного більше! — тоді ще раз рахую, поки втямлюю, що одинадцятий — це Фюльбер.

Тома їх уже попередив, і всі дивляться на мене, бліді й мовчазні. Фюльбер, зовсім блідий, стоїть спиною до вікон, а наші стільці, розставлені двома рядами біля монастирського столу, повернуті до нього. Не знаю, хто додумався поставити обабіч маленького портативного вівтаря дві великі свічки, вийняті а бра в льоху, але це цілком слушна думка, бо надворі темніє з кожною хвилиною й до зали сочиться таке тьмяне світло, наче настав кінець світу.

У першому ряду біля М'єтти е вільний стілець, але, вже зібравшись сісти на нього, я раптом помічаю, що ліворуч від мене сидітиме Момо. Спрацьовує звичний рефлекс, і я сідаю в другому ряду біля Мейссоньє. Пейссу, який ішов слідом за мною, сідає біля М'єтти.

Я гадаю, що ми ще ніколи не були такі неуважні на месі, незважаючи на гарний Фюльберів голос і читання молитви Жаке, який править йому за служку, бо наші очі з тривогою втупилися у вікна за плечима душпастиря. І раптом по спині в мене заструмів піт, я з жахом подумав: "А що буде зі скотиною? Нам вистачить вина. А що питиме скотина, якщо вода в водонапірній башті заразиться? А якщо радіоактивний пил разом з дощем проникне в глибини землі, хто може гарантувати, що не буде отруєно врожай?" Я дивуюся, що Тома ніколи не ділився зі мною своїми побоюваннями. Я гадав, що єдина природна катастрофа, яка може нам тепер загрожувати, — це посуха. Однак ніколи не уявляв собі, що дощ, на який ми чекали день у день, може принести нам смерть.

Мейссоньє повернув до мене голову, і я прочитав у його очах не стільки страх, скільки подив. О, я добре розумію його! Хоча нам, селянам, доводиться нарікати на погану погоду, наприклад, на дощовий червень, який гноїть наше сіно, проте ми знаємо, що дощ — наш друг, він допомагає нам жити, без нього ми не мали б ні хліба, ні фруктів, ні зелених лук, ні повноводих джерел. І раптом така неймовірність: дощ може вбити те, що він плекає.

Очі Мейссоньє знов прикипають до вікна. Я теж дивлюся туди. В де важко повірити, однак надворі захмарилось ще дужче. Оголений, почорнілий, з трьома стовбурами дерев на верхівці, пагорб по той бік Рюнів скидається на Голгофу, повиту сутінками. Тьмяне світло блідим пасмом вирізняє його контури на тлі чорного неба. Сам пагорб також сіро-антрацитовий, але над ним скупчилися чорні хмари, серед яких проглядають ледь світліші плями. Ця картина мовби загіпнотизувала мене. Дивна річ, я не молюсь, не слухаю Фюльбера, але в моїй свідомості виникає своєрідний зв'язок між тим, що я бачу, і його співом. Я забуваю про Фюльбера, про його підступи, я чую лише його голос. Цей самозваний священик служить месу бездоганно, повагом і з почуттям. В ній ідеться про те, що дві тисячі років тому страх був такий самий, який ми відчуваємо зараз, прикипівши очима до вікон.

Я певен, що піде дощ, бо хмари надто згустилися й пливуть дуже низько. Хвилини тягнуться нескінченно довго. Він не квапиться! Чекати стає вже несила. Я зиркаю на Мейссоньє, який сидить поряд мене, я бачу, як на його худорлявій шиї ходить адамове яблуко. Його стілець відсунутий трохи назад, і я бачу в профіль Тома, який облизує пересохлі губи. Я певен, що не тільки в мене по спині струмує піт і мокріють долоні, а й у всіх присутніх.

Я раптом вловлюю в поважному голосі Фюльбера якийсь розлад, якийсь трепет. Що ж, у нас із ним є щось спільне. Мені кортить сказати йому про це. Хай би вже скоріше пішов дощ, який помирив би нас.

Однак, коли дощ, якого ми чекали, нарешті вперіщив, ми підстрибуємо, мов від електричного розряду. Западає надзвичайно глибока тиша. Фюльберів голос ще більше втрачає свою чарівність, стає хрипким і писклявим, але не змовкає. Дощ періщить у шибки з такою люттю, з такою невгамовністю, що іноді забиває Фюльберів голос. Та хоч яким приглушеним він здається, я не гублю його зовсім, чіпляюся за нього, він — та нитка, за яку я тримаюсь у темряві. Бо в залі потемніло, потемніло, як ніколи раніше, хоча обоє вікон білі від дощу. Зала освітлюється лише двома великими свічками, полум'я яких тремтить від вітру, що проникає крізь щілини під дверима й у вікнах. Фюльберова тінь на стіні здається надміру великою. Леза мечів і алебард, які прикрашають стіну, тьмяно відсвічують.

Дощ трохи вщухає, потім вікна освітлює перша блискавка, на сході, за пагорком, гуркоче грім.