Мальвіль - Сторінка 8

Їй припали до вподоби наше сонце, наші страви, вина, "дрібнички" й мої пестощі.

28 серпня була неділя, й Біргітта, яка не належала до тих жінок, що складають свої речі в останню мить, почала збиратися. Раптом вона розгубилася: їй щойно впало в око, що в валізах замало місця, щоб забрати всі мої подарунки. В неділю й понеділок крамниці зачинені. Доведеться чекати вівторка, тобто "останньої хвилини" — жахлива річ! — щоб купити валізу.

Щоб заспокоїти жінку, дав їй одну зі своїх валіз. На її настійливе прохання я на аркуші паперу описав дні, проведені разом з нею. Скінчивши своє оповідання, приніс його їй. І хоч воно з літературного боку було слабке, коли вона читала цей текст, у неї палали очі й наливалися рум'янцем щоки. Вона пообіцяла мені, що, коли повернеться до Німеччини, перечитуватиме його один раз на тиждень у своєму ліжку. Я не вимагав у неї цієї обіцянки. Вона сама дала її, проронивши сльозину, й старанно поклала мій жовтий аркушик до інших подарунків, що брала їх з собою.

Біргітта не змогла приїхати на різдвяні свята, й я був настільки розчарований, що й сам не сподівався цього. У кожнім разі, різдво ніколи не було для мене веселим святом. Пейссу, Колен, Мейссоньє святкували в колі своїх родин. Я ж залишався самотнім зі своїми кіньми. А Мальвіль узимку, незважаючи на комфорт, про який я подбав, не дуже привітний. Хіба що молодому подружжю, якому було б тепло і в цих високих мурах, він міг видатися романтичним.

Про свій настрій я не промовив і слова, але Мену все збагнула й одного холодного зимового ранку за столом повела тривалу буркотливу розмову про моє парубоцьке життя, що дісталося мені в спадок від дядька.

Мені не щастило з одруженням. І особливо з Аньєсою. Мену оповідала далі, буцімто вона сьогодні вранці зустріла Аньєсу в Аделаїди й зрозуміла, що та приїхала в Мальжак до батьків на свята, й нібито Аньєса розпитувала про мене, хоч одружена з книгопродавцем з Ла-Рока. Аньєса — дівчина серйозна, вона була б мені до пари. Одне слово, не слід було все ж таки махати на все рукою. Та й інші нагоди траплялися. Он скільки молоді в Мальжаку. Я міг би зробити вибір, коли б захотів того, незважаючи на мій вік, адже тепер я багатий і ще вродливий чоловік. Набагато буде ліпше одружитися з тутешньою дівчиною, а не з якоюсь німкенею. Безперечно, робота аж горить у руках Біргітти, однак німці все-таки не ті люди, які знають своє місце. Доказ цього те, що вони тричі нападали на нас. І навіть коли б моя француженка була б менш принадною, ніж німчурка, бо ж одружуються не заради насолоди, а заради дітей, і що з того, що я так багато працюю, коли не маю кому залишити Мальвіль.

Не одружився я й у наступні місяці, але принаймні знайшов собі приятеля. Він мав двадцять п'ять років, звали його Тома Ле-Культр. Я зустрів його в лісі ферми "Сім буків", він був у джинсах, біля нього стояв мотоцикл "хонда", коліна в нього були забруднені землею. Він стукав молотком по камені. Я довідався, що Тома готував дипломну роботу про кремінь. Запросив його до Мальвіля, двічі чи тричі позичав йому дядькового лічильника Гейгера, а коли дізнався, що Тома не дуже подобається жити в його родичів у Ла-Році, запропонував йому кімнату в замку. Він погодився. Й відтоді не залишав мене.

Тома подобається мені своєю непохитністю духу. Й хоч я не спроможний збагнути його пристрасті до кременю, люблю його відвертий характер. До вподоби мені і його зовнішність: Тома вродливий і, що добре, не знає про це. Обличчя в нього спокійне й поважне, наче в грецької статуї, і майже таке ж незворушне.

*

Квітень 1977 року: остання "віха". Коли я думаю про ті кілька тижнів щасливого життя, що залишилися для нас, мене поймає сповнене сумної іронії почуття: згадуючи, що для тих, хто входив колись до "Гуртка", й для мене тоді головне питання, найвищі помисли, справа, яка так захопила нас, план, який ми тоді задумали, полягали в тому, щоб повалити муніципалітет у Мальжаку (412 жителів) і самим посісти його місце в мерії. О, ми були безкорисливі! Ми діяли тільки для загального добра!

У квітні, оскільки наближалися муніципальні вибори, ми жили як у лихоманці. 15 чи 16 квітня, в усякому разі, одного недільного ранку, я запросив опозицію до великої зали в будиночку епохи Відродження, бо вчитель пан Поля, як він сам висловився, посоромився зібрати нас у шкільному приміщенні.

Я тільки-но вмеблював цю залу й, пишаючись цим, ходив туди й сюди, з радістю розглядав її, чекаючи на своїх друзів. Посеред зали стояв восьмиметрової довжини монастирський стіл в оточенні дванадцяти штофних, з високими спинками стільців в угорському стилі. Простінок між двома вікнами був завішаний старовинною зброєю. На протилежній стіні розмістилася вітрина з документами, з обох боків якої стояли два грубих комоди стилю часів Людовіка XV, перевезені сюди з ферми "Велика стодола"; Мейссоньє замінив у них ніжки й укріпив дверцята. Матільда Мейссоньє старанно натерла їх воском, і темне горіхове дерево комодів здавалося мені дуже красивим на тлі золотистого каміння стіни. Вилискували також великі кам'яні плити підлоги, що їх чистенько вимила Мену. Й незважаючи на скісне сонячне проміння, що проникало крізь невеличкі, злегка забарвлені шибки, Мену, схильна думати, що "повітря завжди холодне", але розміркувавши, що вогонь надасть гідності обстановці, розпалила два величезні каміни, які були один навпроти одного.

Я попрохав Мену вдарити в дзвін надбрамної башти, коли вона почує, що члени "Гуртка" зупинили свої автомобілі в паркінгу перед першою огорожею. Момо пантрував у машинному залі за другою огорожею, отримавши наказ опустити звідний міст на рів зразу ж, як з'являться мої друзі.

Я згоден, що в цьому приготуванні є деяка театральність, однак це неабиякий замок і неабиякі друзі.

Коли вдарив дзвін, я вибіг з будиночка й стрімголов метнувся до квадратної башточки, де Момо крутив коловорот. Увесь механізм працював чудово: глухо й сумовито порипували добре змащені ланцюги, повільно опускаючи вали, які величаво оберталися навколо осі й на яких два інших ланцюги підтримували міст. Кілька шківів і противаг полегшували зводити й гальмувати при опусканні моста; Момо, худорлява постать якого вигнулася дугою, з серйозним обличчям притримує ручки коловорота, як я його навчив, щоб настил мосту м'яко ліг на землю.

Через квадратне віконечко я побачив за першою огорожею своїх трьох приятелів, що йшли один за одним у напрямку рову, який був від них за якихось п'ятдесят метрів, і дивилися на нас. Вони йшли також повільно й мовчки, мовби свідомо грали свою роль у цій сцені.

До речі, в цьому приготуванні таїлася якась урочистість, її створювали навіть коні, що на однаковому рівні одним рядочком повисували голови над дверима зі своїх стійл і з острахом утупились чорними чутливими очима у звідний міст, прислухаючись до брязкоту ланцюгів.

Коли настил мосту ліг на землю, я спустився вниз і відчинив браму приятелям, або, точніше кажучи, хвіртку, що в правій стулці брами.

— Ну, ось ми й прибули! — сказав малюк Колен, широко посміхаючись і лукаво дивлячись на мене жвавими очима.

Дебелий Пейссу, вишкіривши зуби, замилувався велетенськими валами, що обертаються, величчю ланцюгів і міцним настилом мосту, оббитим залізом. Мейссоньє мовчав.

Пейссу забаглося негайно піти до квадратної башточки й самому звести міст, але він дарма виставляв напоказ свої м'язи, бо малюк Колен, який замінив його на півдорозі, дуже легко закінчив цю справу. Зрозуміла річ, що зведений міст треба було знову опустити, бо ще пан Поля не прибув. Але тут енергійно взявся за справу Момо ("А дамеспо адибо!" — "Та дайте мені спокій, ради бога!") і перебрав у свої руки опускний механізм. Мейссоньє ходив разом з нами, але не промовив ні слова й не взяв участі в зведенні мосту, бо відчував огиду до нашого "реакційного" захоплення феодальною архітектурою.

Не встигли ми посідати за монументальним столом у будиночку, як Пейссу почав розпитувати мене про Біргітту, цікавитися, коли ми знову побачимо цю вродливу хвойду. "На великдень". — "На великдень? — перепитав дебелий Пейссу. — Ну що ж, дивись, не пускай її в ліс на клячі, бо якщо я зустрінуся з нею, то не посоромлюся щось веселеньке втнути. "Панно, — скажу я їй вельми чемно, — ваш кінь загубив підкову", — "Та невже!" — здивується вона й злізе з коня. Так, ти здогадуєшся, не встигне вона це зробити, як я вже зніматиму з неї чоботи". — "Остережись підков", — докинув малюк Колен.

Ми засміялися. Навіть Мейссоньє всміхнувся. Цей жарт про Біргітту не новий. Пейссу так жартує завжди, коли ми збираємося разом. Та дарма, Пейссу, хлібороб середнього віку, людина поважна, він не зраджує дружину.

Однак старається, щоб про нього трималася та думка, яка склалася в часи "Гуртка", й за це ми вдячні йому.

Розмова стала одразу ж серйозною, коли з'явився пан Поля, що перебрав у мене школу.

Він був одягнений у чорне, з глибоко запалими щоками, жовтуватим обличчям, з "академічними пальмами" в петлиці. Ми зустріли його ввічливо — ознака того, що він не був нашим товаришем. На відміну від нашого південно-західного акценту (що трохи тяжіє до центрального) його педантично точний акцент ставив нас у незручне становище, особливо його приглушена, млява, позбавлена соковитості літературна французька мова. До того ж ми знали, що він, хоч у принципі приєднався до нас, щось навмисне замовчував, плекав якісь потаємні задуми.

Наприклад, він тиснув руку Мейссоньє кінчиками пальців. Мейссоньє був членом Комуністичної партії, а раз так, то це вже погано. Колен, звісно, чоловік хвацький, був за фахом слюсарем-водопровідником. Пейссу — недосвідчений хлібороб і досить-таки нерозумний, а щодо мене, то хіба мало того, що я кинув школу й заходився вирощувати коней?

— Панове, — повів пан Поля, — передусім дозвольте від вашого й від мого імені подякувати панові Контові за його гостинність, бо я цілком свідомо вважаю, що школа, яка перебуває в фінансовій залежності від мерії, не може стати місцем для наших зборів.

Він, задоволений, замовк. Ми були набагато менше задоволені. Бо все в його коротенькій промові нам видалося недоречним: і тон, і зміст. Пан Поля забув важливий республіканський принцип: світська школа належить усім.