Мандрівні зірки - Сторінка 11

В той час, коли всі стежили за грою на сцені (і Лейбка теж разом з усіма), його думки були десь дуже далеко. Молодий дух його був неспокійний, юна голова напружено працювала і виробила план, як помститися батькові за не-чувану ганьбу, як відплатити за лупцювання. "Нічого, лупцювання забудеться, рани загояться,— думав сам собі Лейбка,— але батькові це дорого коштуватиме!" О! Він уже знав, що робити!.. Недаремно він зв'язався з такою людиною, як Гоцмах. Вчора вони мали серйозну розмову, і Гоцмах сказав йому досить одверто, за своїм звичаєм (Гоцмах не любив говорити манівцями):

— Дурне ти сало без хліба! Потруси батькову кишеню, видобудь гаман грошей і сідай разом з нами. Ми після суботи їдемо звідси далеко. Будеш актором, та ще яким актором,— нехай мене трясця візьме отут, на цьому місці!..

Те, що Гоцмах висловив так голосно, думав тишком і наш Лейбка. Але від думки "потрусити батькову кишеню" його починало трясти. "Як то, це ж звичайна крадіжка! Треба стати злодієм!.." — так думав Лейбка. Ну, а те, що він увесь час носив Гоцмахові сніданки, обіди й цигарки — хіба це не крадіжка? "Ні,— виправдовував себе Лейбка,— це не крадіжка. Голодний хоче поїсти, тож і ділишся з ним пополам. Бідний хоче курити, то й приносиш йому цигарок,— що в цьому поганого?.. Але ж гроші? Красти в батька гроші?!" Так міркував Лейбка, але сказати Гоцмахові, що він боїться красти,— йому було соромно. І він знайшов приключку: а що скаже батько?

— Хіба батько мовчатиме? — цокотячи зубами, спитав Лейбка.

— Звідки він знатиме, телепню? — відповів йому Гоцмах.

— Він побачить, що мене немає, то поїде слідом за мною.

— І насипле тобі солі на хвіст! Не знаєш, дурненький, що ми їдемо аж до Бухареста? Знаєш, серденько, де той Бухарест? Чи ти нічогісінько не знаєш?

— Я знаю, де Бухарест. У Румунії. Знаю навіть, що це недалеко звідси,— відповів Лейбка.

— Тоді чого ж ти, розумнику, балакаєш? Тільки-но перейдеш кордон, і батько твій уже не матиме над тобою ніякої влади. Ні батько, ні мати, ніхто. Тобі чхати на всіх! Ти йдеш вулицями Бухареста, руки засунувши в кишені, і показуєш дулю цілому світові. Бо ти вільна пташка. Розумієш, крихітко, що тобі кажуть?

Лейбка розумів дуже добре. Чому не зрозуміти? Але, оскільки Гоцмах нагадав йому матір, він хапається за цю думку:

— А мати?.. Моя мати? Як вона це все переживе?..

— Ну, коли так, то йди до своєї матері, сховайся під її фартухом, дитинко, і нехай вона тобі дасть пряника...

Лейбка викручується, шукаючи виправдання. Він хоче, він просто умліває, не тямиться, так кортить йому поїхати з акторами. Що може бути кращого від цього?.. Але він вагається, не знає, що робити...

Проте це все було раніше, перед екзекуцією, перед ганебним вироком. Тепер, після великого сорому, якого заподіяв йому батько,— про біль годі казати, головне — це сором, ганьба! — тепер зовсім інша річ. Тепер Лейбка вже не спиниться ні перед чим. Його навіть не хвилюють мамині сльози. Нехай плаче. На неї дивлячись, ціле місто плакатиме й тужитиме. І навіть сам батько подобрішає. Нічого, попервах він буде комизитись, казитися, а потім пошкодує. Ох, ще як шкодуватиме! Спокутуючи, він битиме себе в груди! А коли ніхто не бачитиме, буде нишком плакати, шукати його і кликати: "Де ти, Лейбко, мій любий, дорогий?" Він не зможе заспокоїтись, як патріарх Яков, коли йому принесли скривавлену сорочку і сказали, що Йосифа пошматував хижак у полі... Або як цар Давид, коли йому переказали сумну звістку, що його улюблений син Авесалом помер.

"Помер? Стривайте! Може, краще померти?.. Померти! Померти! Померти! Треба лягти й померти".

Розділ 24

ЛЕЙБКА НА СВОЄМУ ПОХОРОНІ

Думка про смерть якнайбільше сподобалася в цю мить нашому юному героєві. Він уявив собі, що вже по всьому. Він уже помер. Як і з якої причини помер — ще й сам не знав гаразд, аби вмерти. І ось лежить він, син Вені Ра-фаловича, на голій землі, мертвий, холодний, укритий чорним. В головах горять свічки. Мати непритомна. Лікарі метушаться навколо неї: ось приводять її до пам'яті, а ось уже знову знепритомніла. А батько? О, батько б'є себе кулаками по голові й кричить: гвалт, люди добрі, це він, він сам, Беня Рафалович, своїми руками занапастив дитину. Найкращу, найздібнішу, найулюбленішу дитину!.. І навіть бабця, стара-престара бабця, що постійно хитає головою, теж плаче й докоряє владиці небесному, хай би він краще її взяв замість цього юного деревця, безневинної овечки, що, здавалося б, з усякого погляду повинна була ще жити й жити! Мамка, що живе в їхнім домі, теж, плачучи, б'ється головою об стіну. І просто жінки, геть зовсім чужі, яких він ніколи не бачив і не знав, стоять над ним і плачуть, вмиваються слізьми.

Але ось починається похорон. Гарний, розкішний похорон! Усе містечко зібралося на похорон Лейбки Рафало-вича. Плач, веремія, голосіння, що сягає до небес. Особливо тужать жінки. Від їхнього рюмсання й зойків можна оглухнути.

— Цитьте, баби! Тихо! Розступіться, пропустіть похоронних служників!..

Крізь натовп проштовхуються служники, кладуть Лейб-ку на мари й виносять молодого покійника з хати, а мати непритомніє, а батько б'є себе кулаками по голові, а кар-навка брязкотить кинутими в неї мідяками, і наганяють жах слова: "Благодійність рятує від смерті! Благодійність рятує від смерті!.." *

Тихо, опустивши голови, суне натовп за Лейбковими марами, і Лейбка теж. Дивна річ! Його це все зовсім не хвилює. Навпаки, він тішиться тим, що помер, йому приємно, що в нього такий гарний похорон. Усі знайомі тут. Геть-чисто всі. Увесь хедер, його товариші разом з кантором Ісроелом, з канторихою Леєю і з їхньою дочкою Розкою...

"Розка!.. Де Розка? Що сталося з Розкою? Чому вона сьогодні не прийшла? Саме сьогодні? Щовечора вона приходить до них додому і разом з ними йде в театр. Сьогодні ж ні... Чому це? Чому?.."

Немає смерті, зник похорон, щезла карнавка, не чути більше: "Благодійність рятує від смерті". Розка постала в його уяві, і враз вилетіли з голови всі інші думки та помисли.

Розділ 25 СЛЬОЗИ

Після візиту директора з його флігель-ад'ютантом кан-ториха Лея зовсім не хотіла заглиблюватися в суть того, чого домагався цей голомозий чоловік з діамантами і куди він поціляв. Побажавши йому назирці скрутити собі голову, вона висловилась досить гостро й виразно:

— Більше моя дочка не побачить єврейського театру, хоч би навіть світ пішов прахом, хіба що я, Лея, не житиму на світі...

— Який в цьому сенс? — прохопився мимоволі кантор, але канториха дала йому одкоша:

— Ти сенсу шукаєш? Сенс тут дуже простий. Людина повинна мати сьому клепку в голові й розуміти, що можна, а чого не можна. Коли треба сказати "так", а коли "ні". Чи бачили ви таке!..

Що, власне, тут сталося — Розка гаразд не зрозуміла. Але вона переконалася з материних слів, що тепер по всьому — з театром можна вже попрощатися. Вона добре знала свою матір. У Леї слово тверде. Важко тільки її довести до цього. Але якщо вже вона дала слово та ще заприсяглася при цьому, тоді ніякі царі Сходу й Заходу не допоможуть. Марна річ! Усього на світі можна в неї добитися, тільки не порушення слова... Розці стало раптом так сумно на серці, немовби сонце серед ясного дня зайшло і настала темрява. Щось забрали в неї, силоміць видерли з рук, і її почали душити сльози. Але вона цілий день бадьорилась, заспокоювала себе. "Що ж, не ходитиму в театр. Де сказано, що треба щовечора ходити до театру?.." Але коли звечоріло й усі учні пішли з хедеру, а канториха засвітила чадну лампу і Синагогальна вулиця оповилася тьмяним серпанком, Розка не знаходила собі місця в кімнаті. їй боліла душа, щеміло серце, вабило туди, до театру. І не так до театру, як до Рафаловичів, до їхнього розкішного, світлого, веселого дому з веселими, добрячими, милими людьми... Вона пригадала ті солодкі слова, що їх сказав їй Лейбка тоді, виходячи з театру: "Завтра прийдеш знову?.." Ще пригадала вона, як потім уранці, коли Лейбка прийшов до хедеру, свіжий, здоровий, вродливий, охайний, як завжди, вона здалеку прочитала в його добрих, гарних, щирих очах те ж саме запитання: "Сьогодні прийдеш знову?.." І вона відповіла йому теж поглядом: "Авжеж, прийду сьогодні знову. Прийду!" — і опустила очі, щоб мати не помітила, як вона дивиться туди, до батькових учнів. Мати не любить, коли дивляться туди, де хлопці вчаться... Ах, мамо! Вона насправді вважає, що Розка цікавиться хлопцями... Нічого подібного!.. Але серед хлопців є один, син багатія — Лейбка на ймення! Ой, який то хлопець!.. Не тому, що він син багатія, а тому, що він добрий, мов той янгол небесний! Ах, хіба знає мати, який це хлопець, який у них будинок, які там люди!..

Так, бувало, міркувала тоді Розка й видивлялася, щоб уже швидше закінчився день і звечоріло, тоді хлопці підуть з хедеру, а вона надягне єдину святкову спідничку, накине на плечі червону хусточку, візьме ситцеву парасольку з китичками, яку купила їй мати, і (якби ще в неї були нові цілі черевики!) полине туди, до того великого, розкішного, світлого будинку, до гурту тих добрих, милих, веселих людей. І разом з ними на цілий вечір до театру — у самий рай. А тут раптом маєш таку халепу! Нечиста сила принесла їх і спокусила її, щоб вона співала перед зовсім чужими людьми, а тепер вона через те була вигнана з раю!..

Припавши лицем до подушки на ліжку, Розка заплакала. Довго й невтішно оплакувала Розка свою сумну долю і велике, велике нещастя, яке її спіткало. Плачучи, вона чула, як за завісою, нишком сварячись, перешіптувалися батько з матір'ю. Певно, через неї... Вона чула материн голос: "Коли кажуть "ні", то "ні", чи бачили ви таке!.." Розка заплакала ще дужче. До її ліжка, за завісою, тихою ходою підходить батько, кантор Ісроел, нахиляється над нею, гладить її волосся, говорить тихенько, щоб Лея не почула, називає її найпестливішими іменами: "Розко, Ро-зочко, Розонько!", просить її не плакати і обіцяє багато чого принадного: мати завтра набере їй ситцю на спідницю, шерсті на кофточку, їй ще куплять черевики... нові черевики... Розка ридає ще дужче, так довго, аж поки Лея, яка все чула, хапається за голову й починає кричати: "Я зараз повішусь! От зараз ножем заріжу себе!.." Кантор Ісроел благає її вгамуватись, бо люди позбігаються!..