Мандрівні зірки - Сторінка 12

Почувши, що в канторихи веремія, таки прибігло кілька сусідок. За хвилину зчиняється ще більший шарварок: "Господь з вами, Леєчко, що сталося?" — "Нічого, нічого".— "Хто у вас так лементував?" — "Лементував? Крий боже! То вам здалося. Це ми так сміялися".— "Сміялися? Нічого собі сміх!" — "Вам не подобається? Чого ж ви прийшли?" — "З приязні до вас, Леєчко, з приязні. Ми почули, що кричать, то подумали, що у вас когось ріжуть".— "Ріжуть у мене? Нехай моїх ворогів заріже господь бог!.." Чути, як грюкають двері, аж шибки тремтять. "Головою об стіну!" — каже їм услід Лея і після довгих прокльонів закінчує: "Теж мені добрі приятелі, чи бачили ви таке!.."

Лежачи в себе на ліжку, за завісою, Розка це все чула і нишком оплакувала свої молоді літа, свою нещасну долю: народилася в бідних батьків, які неспроможні навіть черевики справити їй, а вона змушена вік вікувати в темряві, при світлі чадної лампочки, вислуховувати гризню матері з сусідками, які щодня сваряться і другого дня миряться...

А там? О, там світло, там весело, там сміються, там живуть!.. Ох, як там живуть!.. Тепер вони в театрі. Що там зараз? Саме середина вистави. А може, вже кінчається? От незабаром, мабуть, опуститься завіса, і всі плескатимуть та гукатимуть: "Гоцмах! Гоцмах! Хусида! Гоцмах!" Глядачі гукатимуть так довго, аж поки з'явиться Гоцмах, змучений, спітнілий, вимазаний крейдою і втретє станцює хусида. Музика гратиме, всі плескатимуть у долоні, а Гоцмах співатиме:

Звичайна я людина,

Дивак веселий я.

З цією веселою пісенькою Розка засинає.

Розділ 26

ПОЖЕЖА НА СИНАГОГАЛЬНІЙ ВУЛИЦІ

Було вже геть по півночі, коли задзвонили в обох церквах:

Бум! Бум! Бум!..

Бум! Бум! Бум!..

У Голенешті, як почують тричі "бум", це ознака, що десь горить. А коли в Голенешті пожежа, збігається все містечко. Допомагають виносити речі, рятують людей. І все це роблять самі, бо пожежників у Голенешті немає. Починається таке збіговище і така тиснява, що вже заради цього варто приїхати в Голенешті на пожежу. Тут побачиш усіх і наслухаєшся новин. Весело!

У хаті кантора Ісроела перша почула бевкання дзвонів канториха Лея. Доччині сльози не дали їй заснути. І хоч Розка сама давно вже спала солодким сном, відомим тільки безневинним дітям, Лея не могла очей склепити. Вона дуже шкодувала й мордувалася: навіщо треба було давати слово?! Темні передчуття й чорні думки, наче навратливі мухи, лізли їй у голову, обсипали жаром і снігом. Щоразу, заплющуючи очі, їй здавалося, що ось вискакує Розка у вікно й біжить до річки — крий боже — топитися... І бідна нещасна мати сідала, вслухалася в темряву ночі: дитина спить...

Тричі сплюнувши, вона лягала знову й, крекчучи, мучилася, не годна ніяк заснути. Раптом вона почула тричі "бум" і знову тричі "бум", глянула у вікно і, побачивши краєчок червоного неба, скочила з ліжка, збудила чоловіка тихенько, щоб не перелякати:

— Ісроел! Ісроел! Прокинься... Господь з тобою, нічого не сталося! Горить!'

— Горить? Де горить?

Ісроел підхопився переляканий. Лея його заспокоювала:

— Не лякайся, це хоч і на нашій вулиці, на Синагогальній, але далеко, дуже далеко від нас. Якщо не помиляюсь, це третя хата від різника Бенці,— каже Лея, вдивляючись у вікно.— Ой лишенько! Іди-но сюди, Ісроел, що ти скажеш? Адже третя хата від Бенці, це недалеко від синагоги. Еге ж?

Ісроел теж вдивляється у вікно:

— Третя хата, кажеш? Боюся, чи не друга.

— Нещастя на мою голову! Ісроел, швидше вдягайся! Пропала, боронь боже, синагога! Що ми робитимемо?! Швидше, Ісроел, швидше! Але візьми свою хустку, щоб не застудити горло. Мерщій! Мерщій!

Лея даремно підганяла його. Ісроел уже нашвидкуруч одягся, покропив пальці водою, надягнув своє канторське вбрання (від Леїної хустки він відмовився, надворі тепло) і прожогом помчав рятувати різника Бенцю, рятувати синагогу.

Гасити пожежі поспішає кантор Ісроел один з найперших у Голенешті. Якщо тільки є від кого-небудь найменша допомога — відро води, драбина, сокира, мотузка або щось інше,— він кидається у вогонь, просто на одчай душі. Так узагалі Ісроел тендітний, сама духовність, кволий, як муха. Але, коли починається пожежа, він стає силачем, героєм, звитяжцем. Вибити десять шибок і покривавити собі руки — для нього раз плюнути. Вилізти на дах, важачи життям,— то йому дарма. Лея це добре знає і не пускає його. Іде слідом за ним. Особливо тепер, коли пожежа так близько від синагоги! "Що ж робити з дитиною?" — каже сама собі Лея, підходячи до Розки, придивляється, як та лежить розкидавшись, прислухається, як дівчина міцно спить, укриває її ковдрою, нишком кажучи: "Заснула, бідолашна, в одязі, хай на мене перейдуть усі її боле-щі..." — і мерщій на пожежу. Тільки раз глянути — та й негайно назад.

Негайно назад? Це тільки так говориться. Як можна піти з пожежі, коли полум'я лютує і перекидається з одного даху на інший? Щоправда, до хати різника Бенці ще досить далеко, а до синагоги й поготів. Горить поки що пекар Ошер (де той Ошер, а де синагога!). Ну то що? Хіба пекаря Ошера не жаль? Правда, Ошер сам винен. Скільки разів казали йому, щоб він був обережний з лежаками і частіше чистив комин, бо може бути нещастя. Та кого слухається пекар? Ось він і догрався. А втім, чорт забирай пекаря, його хата все одно згорить. Вона палає з усіх боків, горить, як свічка. А що робити з сусідами? Адже навколо стільки будиночків, під стріхами й під гонтом, і стоять вони скупчено, один легенький вітерець — і, диви, згорить уся Синагогальна вулиця.

Люди взялися за будиночки, що навколо пекаря Ошера. Побігли по відра, принесли сокири, притягли мотузки, драбини. А кантор Ісроел виліз на дах до м'ясника Мойше-Бера і звідти командував, як досвідчений брандмайор, щоб йому допомагали, інакше займеться м'ясникова хата, а за м'ясником живе рабин Шмуль, а за рабином Шмулем — суддя Ноях, а за суддею Нояхом хата різника Бенці, а за різником Бенцею стоїть синагога — недаремно ця вулиця зветься Синагогальною...

Занадто велике було збіговище, занадто страшний галас і гармидер, щоб можна було почути голос кантора Ісроела з високого даху м'ясника Мойше-Бера.

— Лишенько! — розмахуючи руками, гукала здалека до нього канториха Лея.— Що ти робиш, розбійнику? Ти, крий боже, застудиш собі горло, а невдовзі ж свята!..

Кантор Ісроел таки слушно казав. Ще не встигли витягти нещасний мотлох м'ясникових сусідів, а полум'я вже перекинулося з хати пекаря Ошера на хату м'ясника Мойше-Бера, і натовп захвилювався:

— Кантор! Кантор!..

1

Лібес кінд — люба дитина (нім.).

2

Гохцайт — весілля (нім.).

Розділ 27

ШОЛОМ-МЕЇР РОЗМОВЛЯЄ НАЗДОГАД

Що за напасть на канторову дочку Розку? Взяли дівчину і на подвір'ї Бені Рафаловича поклали на колоди. А жінки метушаться там, сновигають туди-сюди... безліч

жінок. Щоразу підходячи до колод, де лежить зв'язана Розка, вони нахиляються, придивляються до неї і питають одна в одної: "Горить?.." — "Горить, горить!.."

Щоб б це мало означати? Невже збираються її спалити? За віщо? Вона хоче підвестись і не може. їй зв'язали руки й ноги. У вічі б'є червоне світло. Розка чує, як тріщать під нею дрова, вона набирається сил, розриває мотузки і... прокидається. То її домівка, а вона лежить одягнена на ліжку... Чути біганину й гамір: "Горить... горить..." Вона глянула у вікно. Вся вулиця залита червоним. Небо взялося яскравим полум'ям. Повз вікно пробігають люди. Розка гукає матір, гукає батька — нікого немає. Що то могло б означати?.. Ще хвилина —■ і вона вже на вулиці.

Зачарована, зупинилася Розка біля дверей, оголеною ручкою затуляючи заспані очі. Червона хустка сповзла з незаплетеного волосся. З-під білої спіднички виглядали стоптані черевики. З голови до ніг вона була залита вогненним світлом, і дівчина засяяла новою, урочистою красою... Але хто візьметься змалювати цю чудову картину, хто наважиться описати цю чорняву, освітлену полум'ям дівчину з розплетеним гарним волоссям, з чудовими ямочками на щічках, забарвленими загравою криваво-червоного неба, з карими, блискучими, як у циганки, трохи заспаними оченятами, що загорілися й, неначе дві зірки на тьмяному нічному небі, світяться на її вродливому, матовому, полум'ям залитому обличчі? Де взяти барви, щоб змалювати Синагогальну вулицю цієї теплої, тихої літньої ночі, описати криваво-червоне небо, що освітлює містечко з його халупами та людьми, які метушаться і, розмахуючи руками, збираються купками, кричать і галасують так, що здалеку здається, ніби то танцюють чорти.

— Добрий вечір, кішечко! Ти тут сама? Лишенько матері! Побігла, мабуть, на пожежу? Все місто там. Почувши, що горить на Синагогальній вулиці, я собі одразу сказав: треба піти глянути, що чувати в кантора! Щоб мені так бог дав багато щастя й утіхи.

Не важко здогадатися, що це сказав флігель-ад'ютант і права рука Альберта Щупака, наш добрий знайомий Шолом-Меїр Муравчик.

Цього разу Розка його вже не перелякалася. Навпаки, вона зраділа, побачивши знайому людину; може, він знає, хто горить? 1

65

Шолом-Меїр не може їй сказати напевно, хто горить.

— Щоб я так не знав ніколи біди, зубного болю й сверблячки! Мене мало обходить — хто: Берел чи Шме-рел, Йокел чи Тодрос. Бачу, біжать, то й я побіг. Скажи мені краще, дівчинко, в чому річ, з якої причини ти сьогодні ввечері не прийшла до театру? Я шукав тебе, пташечко, поглядом біля того пузаня, який завжди сидить з тобою, і не міг знайти. Я вже подумав, що ти, боронь боже, захворіла, чи сталося ще якесь нещастя?

Тільки тепер пригадала Розка, який день вона пережила і яку ніч, сповнену горя, образ і сліз... Не розуміючи, що робить, вона звірилась у всьому цій людині й коротко, правдиво та щиро розповіла, що то її провчила мати, не знати, за які гріхи. Може, за те, що вона перед ними співала разом з батьком "Владико небесний"?..

— Оце й усе? Єврейські забобони! Ха-ха-ха! — хрипким голосом засміявся дрібненько Шолом-Меїр Муравчик, однак зразу перейшов на серйозний тон, співчутливо зітхаючи й похитуючи головою: — Як прикро і боляче, що такий брильянт мусить валятися тут, в голенештинському багні, серед тварин, що не розуміють, як треба його шанувати, у фанатичних батьків, що самі не знають, у чому полягає щастя їхньої дитини...

Розка підвела на нього очі: що, власне, хоче сказати ця людина?..