Мандрівні зірки - Сторінка 50

Він бажає, щоб містер Гечкінс узяв участь у цій комбінації. При цьому Нісон Швальб вдивлявся йому в обличчя — яке враження справила на нього ця комбінація?

Проте на холодному обличчі Гечкінса ані словечка не можна було прочитати. Холод панував на ньому, як на вершині Монблану, і спокій — як на замерзлому арктичному морі. Містер Гечкінс тільки зітхнув, підвівся, почухав пальцем борлак, що випинався на червоній шиї, і сонливо промимрив "ол райт", простяг агентові два пальці правої руки і наказав прийти по відповідь з приводу комбінації завтра за чверть години до дванадцятої.

Яку відповідь дав містер Гечкінс, ми вже знаємо. Тільки такому щасливчикові, як Нісон Швальб, могло поталанити проштовхнути таку чудернацьку комбінацію.

Кажуть, не родися красний, а родися щасний! Не треба бути розумним, друже читачу, чи мати знання — треба бути щасливим.

Розділ 7

МУЗИЧНА РОДИНА

— Сьогодні ввечері ми підемо до кантора,— звернувся одного разу Нісон Швальб до свого нового друга Лео Ра-фалеска.

Почувши слово "кантор", Рафалеско підскочив з місця, і серце йому закалатало. Його колишній учитель, кантор Ісроел з Голенешті, раптом постав у його уяві, і з завмираючим серцем він спитав у свого нового приятеля:

— До якого кантора?

— До ломжинського кантора, що приходив з дітьми до театру. Ти вже забув? (Нісон Швальб давно вже на "ти" з своїм юним другом).

—— А-а-а,— протяжно відгукнувся Рафалеско, пригадавши, що якось у "Павільйон-театрі", під час антракту, Нісон Швальб привів за куліси рудого чоловічка з ватою в ушах. Слідом за рудим тяглася ціла зграйка дітей, хлопчаки й дівчатка. Скільки там було дітей — він не пам'ятав. Пам'ятав тільки, що там було більше рудих, ніж чорнявих, і всі з сміхотливими личками та пронозуватими оченятами.

Знайомлячи його з цими дітьми, Нісоп Швальб — таки в їх присутності — дуже вихваляв їх, розповідаючи, за своєю звичкою, різні небилиці, пригоди й скандали, і, як звичайно, ковтав слова, захоплювався й божився. Але серед театрального гамору всі ці байки влетіли Рафалескові в одне вухо й у друге вилетіли. Рафалеско вже звик, що Нісон Швальб про кожного має що розповісти і всі ці історії неодмінно закінчуються розповіддю про скандал.

Тепер, ідучи туди з візитом, Нісон Швальб знову почав вихваляти цю навдивовижу музичну родину. Сімейка з самих співаків та музик. Від батька-кантора аж до наймолодшої дитини, якій ще немає чотирьох років, вони співають і грають на різних інструментах.

— Може, гадаєш, що їх хтось навчав? Ха-ха! В цього кантора діти народжуються готовими музикантами, щоб я так мав чуже добро!

Розмовляючи, вони зайшли до невеличкої крамнички, де Нісон Швальб попросив дати їм хліба, варшавської ковбаси, оселедців і ще дечого. Нісон Швальб, облизуючись, дивився на оселедці.

— Чого це раптом стільки провізії? — здивовано спитав Рафалеско.

— "Частування",— з серйозним виглядом відповів Нісон Швальб.— Адже їм треба мати, чим нас почастувати. А принагідно вони теж перекусять. Сірома, жебраки, ха-ха, голота! Якби їх не підтримували, вони тут, у цьому самому Лондоні, з божої допомоги, поздихали б з голоду. Це ж не жарт, нівроку, така сімейка! Голодних пельок багато, а заробітчан катма. Але це тимчасово, поки діти ще малі. Нехай тільки підведуться на рівні ноги, вони золото мішками загрібатимуть, ось як ти бачиш, що я плаваю! Обережніше, тут слизько й темно, твої майбутні діти, бо-ронь боже, ще залишаться без тата.

Отак перестерігаючи, Нісон Швальб запалював один за одним сірники, і обидва обережно зійшли в якийсь льох чи яму та вступили в апартаменти, де важко було здогадатися, що це: кухня не кухня, комора не комора. Широка, довга кімната, а ліжок — як у богадільні. Стіни увішані різними музичними інструментами. Посередині хати стояло велике розкрите фортепіано, що вже відслужило своє, а маленьке дівчатко з рудими кісками років шести-семи чи, може, й восьми (Нісон Швальб казав, що їй нема ще й чотирьох,—та не будемо з ним сперечатися), сиділо й видобувало з інструмента страхітливі звуки. В усякому разі, не ті звуки, що дитина хотіла. Треба, однак, пробачити цьому старому фортепіано. Воно своє вже відіграло. Інше його віку давно вже лежало б ген-ген десь на горищі...

Побачивши гостей, шести-, семи— чи восьмирічна дівчинка, якій ще немає чотирьох років, кинула старе фортепіано й скочила до Нісона Швальба на руки, вигукуючи:

— Дядько Нісон прийшов! Дядько Нісон!

Наче на театральній сцені, одне по одному почали з'являтися з якихось бічних дверей хлопчаки й дівчатка. Скільки — важко сказати. Але більше рудих, ніж чорнявих. Це були ті самі, яких Рафалеско бачив у себе в акторській убиральні, всі з сміхотливими личками та пронозуватими оченятами. За ними слідом показався і сам батько, ломжинський кантор, рудий чоловік, що взявся вже сивиною. Років через два-три від його рудого волосся і сліду не залишиться на доказ того, що воно було колись рудим. Проте він ще був міцний, стрункий і охайний. Очі блищать, а руки трясуться, як у всіх голодних. Але — дзуськи! Обличчя не повинно виказувати, що робиться в кишках...

— Насамперед перекусимо,— сказав Нісон Швальб, потираючи руки і облизуючись.— Я смертельно голодний, ось як бачите, що я плаваю!

Не припиняючи мови, він розв'язав пакунки з купленою їжею і перший накинувся на неї з таким апетитом, ніби справді три дні постився.

— Чого ви сидите, як гості на чужому весіллі? — гримнув він на музичну родину.

Спершу підвівся ломжинський кантор з голодними очима й тремтячими руками, підійшов, ніби так собі, для годиться: людина просить, не можна бути нечемним... А за ним уся зграйка дітей, у яких видно, що апетит, хвалити бога, був чудовий. Помалу-малу всі пожвавішали і почали працювати щелепами так завзято, що й нашому Рафалес-кові захотілося їсти.

— Сідай, хапай, ріж, хрумти, не соромся! Ти тут серед своїх, серед рідних,— заохочував його Нісон Швальб, а дітлахи дивилися на юного актора такими дружньо-цікавими очима, що він відчув себе тут цілком зручно, таки справді неначе серед рідні. Звідки в нього взявся такий апетит? Чому він почував себе тут так легко, вільно, так радісно? Дивна, дуже дивна сімейка!

Під час їди Нісон Швальб ні на мить не припиняв розмови й жартів. Для кожного він мав окреме прозвисько, кожному докине інший дотеп. Нісон Швальб говорив, а дітлахи, наминаючи, реготали. Тільки батько, ломжин-ський кантор, дуже серйозно робив своє і, витираючи щоразу губи, їв далі. Ні, відколи наш юний герой блукав по світах, він ще не почував себе так добре, так хороше, зручно, затишно, вільно й весело, як у цій сімейці.

Попоївши, Нісон Швальб моргнув ломжинському канторові, а той, старанно витерши губи — цього разу вже остаточно — та переклавши вату в ушах, скомандував своїм дітлахам, щоб взялися до інструментів і дали невеличкий концерт на честь гостей.

Розділ 8

ЗАГРАЙТЕ НАРЕЧЕНОМУ ЖУРНОЇ

"Невеличкий концерт", яким музична родина почастувала гостей, був справжнім великим концертом, одним з тих концертів, що врізається в пам'ять на все життя. Поза тим, що тут були подані всі музичні інструменти: скрипка, флейта, віолончель, піаніно, контрабас, цимбали, арфа й барабан, ще й сама гра була майстерна й бездоганна, як у найкращому ансамблі. Цей сімейний оркестр, що складався з напівголих і зовсім босих дітей, до сліз зворушив нашого юного героя. Рафалеско спостерігав цю хоч бідну, але благословенну богом капелу, і йому в голову впадали різні думки. Під час довгого блукання по світах він доволі надивився на таланти, що нидіють на смітниках. Ніхто не цікавився ними, ніхто на них не звертав уваги. "Немає, немає в нас меценатів",— думав Рафалеско, згадуючи львівського мецената, доктора Левіуса-Левіафана, який мав чи не півмільйона. Цей доктор спочатку удавав з себе прихильника мистецтва, мецената, а коли дійшло до діла й Гольцман тільки натякнув йому про допомогу,— у доктора негайно змінився вираз обличчя; пообіцяв, що прийде до них у театр,— і бувайте здорові, більше на очі не навертався... "Тільки-но,— міркував далі Рафалеско,— стану самостійним і почну добре заробляти, я неодмінно витягну цю сімейку з багна й допоможу їй зіп'ястись на ноги..."

Золоті сни, як завжди, далеко заносять Рафалеска, а босий оркестр і далі показує чудеса майстерності. Тим часом, поки капела грала, а Рафалеско дивувався й фантазував, Нісон Швальб сидів у куточку з матір'ю цих обдарованих дітей, жінкою з рудою перукою * на голові, яка через те ніколи не посивіє, і розповідав їй небилиці, божачись, "як бачите, що я плаваю" і "щоб я так мав чуже добро".

Було вже геть за північ, коли Нісон Швальб разом зі своїм юним другом повертався додому. Лондонський Уайтчепел ще світився всіма ліхтарями, але, крім довгоногого, високого на зріст полісмена, вже нікого не було на вулицях. Наш юний герой, взагалі з природи мовчазний, спокійний, урівноважений на вдачу, давно вже не був такий схвильований, як того вечора. Він раптом став балакучим і, розмахуючи руками, одно доводив Нісонові Швальбу:

— Де це чувано! Такі обдаровані діти з такими талановитими руками пропадають у багні, лежать у темній ямі! Як це сталося, щоб у такому місті, як Лондон, не знайшовся хоч один меценат, який підтримав би цю музичну родину?

— Меценат, кажеш? Та ти говориш зовсім, як дитина! — вигукнув Нісон Швальб, і голос його гримів у нічному Уайтчепелі.— Ось я розповім тобі таку історію, що збожеволіти можна. Є в нас один, як ти кажеш, меценат. Він російський єврей. Був колись, нівроку, злидар, а тепер — мільйонер, дай боже нам обом стільки мати. Тепер він меценат, Стельмах на ймення.

— Стельмах?

Рафалеско зупинився. Він, здавалося йому, уже чув це прізвище, що мало якесь відношення до Розки. Помітивши, що Рафалеско зупинився, Нісон Швальб озвався до нього:

— Диви-но, я тільки почав розповідати, а він уже розхвилювався. Краще слухай далі. Познайомився я з цим Стельмахом нещодавно, таки в "Павільйон-театрі". Він часто відвідує театр. Великий прихильник єврейського театру і розуміється на музиці. Бо його синок, Гриша Стельмах, знаменитий скрипаль, вундеркінд. Він уже багато разів грав у королівському палаці. І, завдяки саме цьому вундеркіндові, Стельмах так забагатів.

Рафалеско вже пригадав, хто такий Стельмах і яке відношення має його синок до Розки.