Мандрівні зірки - Сторінка 56

Так, здавалося, промовляють до нього морські хвилі, і він напружив останні рештки сил своєї пам'яті, всі свої думки: як він тут опинився? Здається, оце тільки нещодавно був на палубі, сидів так зручно у шезлонгу, милувався природою, грівся під промінням пестливого сонця, що відбивалося в шумовинні грайливих хвиль, які мчали обабіч пароплава, і дивився в глибоку, широку та високу безконечність, що складається з неба й води, води й неба — без початку й без кінця... Він хотів підвестися, але боявся, що знову впаде. Цілком розкрити очі він теж боявся, щоб знову не пішли обертом пароплав, океан, небо й увесь світ, як то було досі. Він тяжко зітхнув: "Ох, голова! Голова!"

— Все ще голова?..— почув він жіночий голос, знайомий голос, але не міг пригадати, хто це. Він почував на собі руку, тендітну, теплу жіночу руку, яка гладить йому чоло, відкидає покошлане волосся. Хто б це міг бути?.. Чия то рука?.. Йому пригадалося, іцо раніше — не пам'ятає, коли саме,— він точнісінько так, як і тепер, почував жіночу руку, що, як і тепер, гладила йому чоло й відкидала волосся вгору.

То була тоді Гольцманова сестричка. Златка...

Сталось це одного разу присмерком. Рафалеско лежав у себе в кімнаті на канапі й мріяв наяву, поринувши в солодкі золоті сни, в яких чільне місце завжди посідала кан-торова дочка Розка.

Нікого не було тоді в хаті, пам'ятає він, тільки він і Златка. Ніколи не було йому так гірко на серці, як того вечора. Дивна журба, пам'ятає він, пойняла його тоді, гнітила, щеміла й як обценьками стискувала серце. Йому хотілося плакати.

Чи плакав він — цього не пам'ятає. Він тільки пригадує, що Златка з'явилась біля нього — здається, він сам її покликав — і сиділа коло нього, гладила йому чоло, так само, як гладить хтось тепер, відкидала скуйовджене волосся, так само, як відкидає хтось тепер. І дивна теплість розлилася тоді по всьому його тілу. Вів почував — так пригадує Рафалеско — теплу руку відданої сестри і був їй безмежно, без кінця й краю вдячний. Він — пригадує — обняв її, притяг до себе, сховав голову в неї на колінах, плакав, довго плакав, виплакав перед нею все наболіле на серці, завів у святу святих, звірився найпотаємнішими секретами. Він розповів їй, що є така одна-єдина на світі, яку він любить протягом усього життя, заради якої він ладен кинутися в огонь і в воду, якої він не може забути ніколи, ні уві сні, ні увіч...

— Як вона зветься? І хто вона? — так спитала тоді ти— * хенько Златка, а голос — пам'ятає він — тремтів у неї, та й сама вона при цьому тремтіла.

Як вона зветься — цього він не хотів їй сказати. А де вона? Еге-ге-ге! Якби знаття, де вона! Якби він тільки знав, то давно б уже не був отут з цією мандрівною трупою. Він давно б уже не блукав по світах, давно полинув би туди до неї, геть усе кинув би та поїхав до неї, бо вони ген-ген, ще в дитинстві, дали одне одному слово, що "де б не були і що б з ними не сталося, вони завжди будуть разом, завжди й навіки!.."

Ні, він не знає, де вона. Він тільки знає, що вона уславлена, що вона велична, багата, що її співом захоплюється цілий світ.

— Про Патті ти чула? То вона більша за Патті.

— Ще більша за Патті?

— Рівняти не можна!

Так — пригадується — він вихваляв тоді перед Златкою свою Розку, вихваляв неоглядно, не шкодуючи яскравих фарб, малював, як янгола з неба!.. Він мав насолоду з того, що знайшлася людина, перед якою можна так вихваляти свою улюблену. Бо хто ще схоче його так слухати, як Златка? Хіба він не бачив, що кожне слово його для неї святиня? Він хіба не почував, як б'ється її серденько? Хіба не відчував, як вона тремтить в його руках, наче пташе-пятко?..

Що пережила при цьому бідна Златка — Рафалеско не знає. Це його не обходило! Аби було перед ким вилити душу. Аби він розкрив перед нею свою таємницкг і йому полегшало на душі.

Розкривши тоді перед Златкою свою священну таємницю, він уже за одним разом довірився їй також і з планами про те, що збирався робити далі. Він розповів їй усі найпо-таємніші плани, як з часом зустрінеться з своєю знаменитою коханою і, кінець кінцем, зійдеться з нею тавжебіль-ше ніколи не розлучатиметься. Ніколи, ніколи в світі! При цьому він обійняв Златку — пригадується — обома руками, міцно-міцно притиснув до грудей і сказав їй, що, коли він зійдеться з своєю Розкою (він прохопився також ще й ім'ям — пропало!), тоді візьме до себе і Златку, бо почуває, що Златка йому вірна й віддана, як сестра, як рідна сестра.

— Правда, ти мені віддана, як сестра? — сказав він, тепло обіймаючи її, набагато тепліше, ніж брат обіймає сестру... Але Златка мовчала. Рафалеско не розумів, чому Златка мовчить. Він обійняв її ще дужче і спитав, чому вона йому не відповідає? Невже це помилка? Невже вона його не любить?

Не любить?! Златка кинулась до нього, почала обіймати, цілувати, милувати, а сльози ллються й ллються з її очей.

— Чого ж ти плачеш, дурненька? Чого ти плачеш? Чого ти плачеш?

Відтоді — пам'ятає Рафалеско — він часто лишався сам на сам із Златкою, щоб поговорити трохи про Розку. І це йому зовсім не так важко давалося. Бо Гольцман — так здавалося йому — вживав усіх заходів, щоб він частіше лишався вдвох із Златкою. Так йому здавалося. А може, він помилявся? Ні, він не помилявся. Бо чого це раптом Гольцман виходив, залишаючи його самого з сестричкою, потім повертався, зиркав, чи сидять вони вдвох, і знову виходив?.. Ах, Гольцман! Гольцман! Як важко було йому попрощатися з Гольцманом, як важко!..

— Час уже вставати, любий! Уже видно землю... Ми вже незабаром в Америці, любий, прекрасний, дорогий!..

Знайомий голос. Жіночий голос. Хто це говорить, схилившись над ним?.. Хто каже йому "любий", "дорогий"?.. Але він усе ще боїться сісти, щоб не впасти. Усе ще боїться розплющити очі, щоб йому не пішла обертом голова разом з пароплавом, океаном, небом і цілим світом, як то було досі. Він знову поринає в свої важкі свинцеві думки, знову і ще раз переживає тяжкі хвилини прощання з Гольцманом і кається, спокутуючи гріхи.

Розділ 20

БУВАЙ ЗДОРОВИЙ, БЕРНАРДЕ!

То був ранок, холодний, похмурий ранок з дощем і важ-ким туманом, як часто трапляється в холодному, задимленому, плачливому Лондоні.

Речі Рафалеска були вже запаковані, та й сам він був готовий до від'їзду: поїв, одягся, закурив гаванську сигару, замовив візника й забіг на хвилинку попрощатися з Гольц-маном.

— Бувай здоровий, Бернарде!

— їдь здоровий,— відповів йому Гольцман більше очима, бо розмовляти було йому суворо заборонено. Ах! Якби Гольцман міг говорити, якби міг йому сказати щось гостре — нагримати, добре вилаяти, як Рафалеско того заслужив, намилити чуба, як він уміє, йому, здається, було б набагато легше на душі. Ні, Гольцман лише втупив у нього гострі і колючі очі і — ах! — скільки смутку, скільки безмежного смутку було в цьому погляді! Гольцмац лише простяг йому сухорляву, гостру і, як здалося Рафалескові, аж надто гарячу руку.

Ніколи Рафалескові не хотілося так швидко піти від Гольцмана, як цієї хвилини. І він мав можливість вийти, сісти в екіпаж та — бувай здоровий... Проте замість того щоб узятися за клямку дверей, він, попрощавшись, знову сів у крісло біля ліжка, де Гольцман лежав укритий відомою ротондою, і лихоманив, а в носа бив гострий запах ліків, аптеки й покійника...

Відколи Рафалеско знав Гольцмана, той ще не був у такому поганому стані, як оце тепер. Смерть застигла йому на губах, просвічувала в згаслих очах, простяглася на гострих змертвілих вухах і линула по всій кімнаті. В цю мить Рафалеско уявив собі, як його друг Гольцман лежатиме на долівці ногами до дверей, увесь укритий ротондою. Обличчя покійника не видно буде, тільки стирчатимуть пальці ніг. І свічка горітиме йому в головах, а обабіч на долівці сидітимуть над ним стара мати Сура-Бруха й сестричка Златка, оплакуватимуть його, заламуватимуть руки й тужитимуть: "Сердечний сину! Дорогий братику, любий мій! На кого ти нас за-а-лишаєш?.."

Він добре запам'ятав це сумовите тужіння ще з Голе-нешті. Канториха Лея колись оплакувала свою стару матір, що померла віком понад сімдесят років. Йому здавалося, що він відчуває ту смерть. Тхнуло ліками, аптекою, покійником,— йому хотілося в цю хвилину тільки втекти, втекти світ за очі.

Але замість того щоб утекти, лишився в кріслі, нахилився над Гольцманом і розмовляв з ним тепло й дружньо, розважаючи його і кажучи, що скоро-но прибуде в Америку, негайно напише листа, писатиме йому щодня. А тільки-но Гольцман підведеться з ліжка — а підведеться він, немає сумніву, дуже скоро,— нехай сяде разом із сестрою й матір'ю на пароплав та їде до Нью-Йорка, прямо до нього...

Рафалеско дивився вниз на носки чобіт. Він почував, що йому пашить обличчя, бо бреше, безсоромно бреше: Гольцман ніколи вже не одужає. Він ніколи не поїде в Америку. А хоч і був би здоровий та міг поїхати, нова компанія однаково не взяла б його, ні його сестри — це все брехня, безсоромна брехня! Але Рафалеско як почав брехати, то брехав далі, не спиняючись ні на мить.

— Звісно,— сказав він,— було б краще, якби сестра могла поїхати разом з усім гуртом, але ж їй не можна залишити брата самого в Лондоні...

Тут Гольцман схопив його за руку, гострі очі запалились вогнем, і він прохрипів: "Сирітка... бідолашна сирітка..." Більше Гольцман нічого не міг сказати. Його душили сльози...

— Бувай здоровий, Бернарде!—ще раз сказав йому

Рафалеско востаннє і був щасливий, що, нарешті, опинився по той бік дверей і більше вже не бачить перед собою напівмертвого Гольцмана, не чує більше гострого запаху ліків, аптеки, покійника... Він оглянувся навкруги і подякував богові, що в цю мить не зустрівся ні з юною Златкою, ні зі старою Сурою-Брухою. Де вони?.. Зачекати на них? Ні. Він краще поїде. Йому хотілося бігати, стрибати, але він стримався, пішов повагом, не поспішаючи сів у високий екіпаж, який підхопив його й швиденько повіз до залізниці. Там уже було все товариство: обидва брати Швальби з сестрою примадонною і ломжинський кантор з його музичною сімейкою... '

— Чого так пізно? Ми могли б спізнитися на пароплав...

Тільки тоді вільніше зітхнув Рафалеско, коли опинився на палубі "Атлантика", і напрочуд гарний пароплав спокійно, гордо, з почуттям самоповаги рушив із Саутгемптона.