Мандрівні зірки - Сторінка 57

Погода тут дуже гарна. Немає холодних хмар і густих туманів похмурого Лондона. Дружньо дивиться вниз з чистого неба любе сонце на тихий і рідний, прозорий, як дзеркало, океан. А пароплав ковзає поволі, ледве-ледве торкаючись хвиль, що, вигинаючись і вклоняючись, тільки показалися, передаючи привіт від великого широкого океану, який постійно рухається і стоїть на одному місці споконвіку й довіку. Приємна теплота розливається Рафалес-кові по всьому тілу. Він почуває себе вільно, їдучи туди, туди, до своєї коханої, до своєї єдиної коханої...

Але раптом з'являється поруч нього Генрієтта Швальб, причепурена, як завжди, оздоблена, як завжди, всіма своїми справжніми й фальшивими діамантами. Вона подає йому руку, і вони вдвох прогулюються на палубі. Генрієтта повисла на його руці: вона заглядає йому в очі і сміється лунким кокетним сміхом, показуючи всім гарні, як перли, зубки. Всі дивляться на цю парочку, намагаючись угадати, хто це: брат і сестра? Наречені? Чи, може, чоловік і жінка?..

Отак прощався наш герой із своїми друзями, з найближчими своїми друзями, з Гольцманом, що був йому вірний, як брат, і з Гольцмановою сестричкою, що була йому відданою, як сестра, ще більше, ніж сестра...

— Бувай здоровий, Бернарде! — це було все, що Ра-фалеско міг сказати своєму другові Бернардові Гольцману.

Розділ 21

НЕЩАСЛИВИЙ ПОЦІЛУНОК

Якщо Рафалеско поводився з Гольцмановою сестричкою, як брат, то з примадонною Швальб він сам не знав, як поводитися. Здавна Генрієтта упадала коло нього, кокетувала, грала з ним часто й трохи сердито. Глибоко в душі вона добре знала, що він цілком байдужий до неї, холодний, як крига, але, про око людське, вона показувала, ніби він страшенно закоханий і що вона неофіціально його наречена.

Про це знали всі. Навіть уже були балачки про заручини й шлюб. Але як це здійснити? Є така халепа, що зветься Гольцманом. Брати Швальби добре розуміли, що, поки Рафалеско буде близький з його другом та імпресаріо, Гольцман ніколи не дозволить, щоб хлопець опинився в руках їх сестри. Вони почали шукати засобів, як здихатися цього "ядушливого небораки" Гольцмана. їм, нарешті, пощастило навіть більше, ніж вони сподівалися. їм не довелося переконувати Рафалеска, щоб поїхав разом з ними в Америку. Рафалеско сам, почувши, що вони збираються туди, мало не набивався до них, щоб взяли його з собою. Брати Швальби від радості були на сьомому небі: "Хлопець, очевидно, добре втьопався в нашу дурепу!" — так вирішили між собою брати. Йолопи! Вони не знали, кому мають цим віддячити. Вони н,е знали, що та сама Брайночка Козак, яка кликала їхню сестру примадонну до Нью-Йорка, спокусила також Рафалеска тим, що тепер там перебуває його кохана, канторова дочка з Голенешті. Брати Швальби умовилися, що, як тільки прибудуть в Америку, вони, не барячись, справлять весілля — і здихаються мороки. А тим часом це все повинно бути таємницею, щоб жодна жива душа про це не знала.

Певна річ, це було таємницею не для всіх. Наприклад, перед містером Кламером, як ми знаємо, в Нісона Швальба не було таємниць. Містер Кламер був перший, кому Ні-сон Швальб розповів про цей блискучий план. Містер Кламер, за своїм звичаєм, вислухав його, заплющивши очі й розчісуючи пальцями широку бороду. Коли той закінчив, містер Кламер сказав, що для нього це взагалі не секрет, він давно вже знає про це і нічого проти такого шлюбу сказати не має, хіба те, що не можна довго з цим зволікати, раз, два, три, як кажуть англійці: "Повільний початок потребує швидкого кінця". Треба щонайшвидше справити заручини й одразу ж таки повести до шлюбу, тоді буде ол райт, бо оці свистуни (це він мав на увазі акторів) такий народ, що в них вітер у голові.

Містер Кламер витяг пальці з широкої бороди й кілька разів помахав ними в повітрі, щоб показати, які то свистуни актори.

Такої ж думки про швидке весілля був і третій їхній компаньйон, ломжинський кантор, з яким Иісон Швальб замкнувся в льоху в окремій кімнаті і під великим секретом розповів про свій блискучий план. А що цією кімнатою була кухня, де ломжинська канториха саме готувала обід, то вже й для канторихи це перестало бути таємницею, та й канторові діти, вся музична сімейка вичікувала, коли вже справлять заручини, а потім і весілля?

Тільки одна людина нічогісінько не знала. То був Лео Рафалеско. Він навіть гадки не мав про все, що тут готується. Його голова й серце були там, де канторова дочка, там, де тепер уславлена Роза, чи Розалія Співак, до якої він прагне всіма поривами душі, яку бачить уві сні й марить нею наяву, задля якої він ухвалив покинути на смертельній постелі свого старого друга Гольцмана, що для нього, життям жертвував, і Гольцманову сестричку, яка танула, мов свічка, й не могла навіть попрощатися з ним. Ах! Які бридкі вчинки дозволив він собі останнім часом — простити собі цього не можна.

Лежачи тепер на гойдалці в каюті пароплава, де він потроху вичунював, Рафалеско думав: як він міг так низько впасти, так злочинно повестися з найближчими друзями, простими безневинними людьми...

Наче сумний калейдоскоп, наче панорама різних картин, одна чорніша від одної, проходило перед очима все його життя аж до сьогодні, і він не бачив у ньому майже ні одної світлої цяточки, жодної ясної рисочки. Самі чорні барви, тільки підлота й злочини. Батька обікрав... З дому втік... Матір убив... Гольцмана обдурив... Златці набрехав, безчесно ошукав, удав з себе брата, пообіцяв їй любов, розбив юне безневинне серце... А тепер він їде в далеку невідому країну назавжди, навіки! Ні, він мерзотник серед мерзотників. Він вартий того, щоб його ненавиділи, ба й сам цієї миті ненавидить себе, кається, спокутуючи гріхи. Він огидний, осоружний сам собі! Ой голова! Голова!..

— Все ще голова?..

Так спитав знайомий голос, голос жінки, що сидить біля його ліжка, тримаючи руку на його чолі, гладячи його, відкидаючи скуйовджене волосся, що спадає йому на очі, дивлячись на нього так тепло, так дружньо й закохано. Хто б це міг бути? Він відчув запах пудри й парфумів, знайомих парфумів. Заприсягтися можна, що це Генрієтта Швальб. Рафалеско розплющив одне око, потім друге і побачив близько перед собою знайоме біле напудрене обличчя з червоними підфарбованими губками. Так. Це Гепрієт-та Швальб. Біле напудрене запашне обличчя присунулось близько-близько до його обличчя. Її очі заглядають глибоко в його очі, а червоні, дуже підфарбовані, губки шепочуть йому зблизька: "Любий! Прекрасний! Дорогий!.."

У цю хвилину геть усе забуто. Забуто, що він оце тільки, каючись, бив себе в груди. Забуто навіть, куди й до кого він їде і хто він такий. Він прислухається, як рука гладить його, як очі дивляться на нього й як губи шепочуть йому: "Любий! Дорогий!" Ще хвилина — і він обіймає її обома руками. Ще хвилина — і її червоні губи нахиляються до нього ще ближче та зливаються з його губами, завмерши в довгому-довгому поцілунку.

Можна передбачити, що цей поцілунок даром не пройде нашому героєві. Мабуть, що це був розрахований поцілунок, поцілунок при свідках, інакше-бо чого ж за дверима саме в цю хвилину з'явилися три особи: містер Кламер, Нісон Швальб і ломжинський кантор?..

Розділ 22

АМЕРИКА, АМЕРИКА

З усіх пасажирів, що того дня прибули до Нью-Йорка пароплавом "Атлантик", ніхто так не квапився до виходу, ніхто так не хвилювався, не нервував і не мав такого безтямного нещасного вигляду, як наші брати-євреї. І це легко зрозуміти: адже найбільша частина єврейських пасажирів належала до тих, що звуться "емігрантами". Це ж бо ті люди, що прибували в Америку, шукаючи нової домівки замість старої, яка так погано повелася з ними й нещадно викинула напризволяще... Вони дивились на цю країну, як на месію, і, як вівці, збивались докупи. Серце калатало, пульс доходив до ста двадцяти: "Владико небесний, любий боже! Що чекає на нас тут, у цій благословенній країні?.."

Рідко хто з них не мав у Нью-Йорку сина або дочки, чоловіка чи жінки, родича, рятівника, друга, знайомого, які чекають на березі й готові зняти їх з пароплава, полегшити їм поневіряння, якого доводиться зазнавати на першій же станції, що має приємну назву: "Острів сліз".

Для єврейських емігрантів це спокута, чистилище, де грішні люди повинні очистити свої душі, щоб потім вільно вступити в рай. Колись це чистилище звалося "Кессель-гарден". Тепер воно зветься "Еліс-Айленд". Назва змінилася, але муки й страждання, стогони й сльози, знущання й поневіряння лишились ті самі і, з божої ласки, залишаться, мабуть, і надалі, поки людина панує над людиною, поки час від часу виявлятиметься, що люди не позбулися ще звірячої подоби...

* * *

Серед усіх пасажирів, які вийшли на палубу глянути на золоту країну, поки що на віддаленні, були також мандрівні актори нашої пересувної трупи "Кламер, Швальб і К°". Приємно було спостерігати цю групу веселих емігрантів, що причепурилися кожний згідно з його смаком і станом, приготувалися зустріти "золоту країну Колумба" як годиться — урочисто й святково.

Брати ПІвальби одяглися в найкраще святкове вбрання, спершу старанно поголившись, не залишивши жодних ознак рослинності на обличчі: ні бороди, ні вусів, гладко й рівно, як тарілка. Проте обидва брати по-різному виглядали. Нісон скидався на німецького ковбасника в святу неділю, а другий, Ізак, був більше схожий на російського капрала, який щойно пішов у відставку і дав слово більше не пити горілки, лиш саме пиво.

Зате містер Кламер утер носа їм обом. Він розчесав направо і наліво свою широку бороду, зовсім як генерал Скобелев *. Білосніжна сорочка з білим галстуком під смокінгом з великим вирізом мали надати йому принадності справжнього джентльмена, якби, на жаль, він не скидався на обер-кельнера розкішного ресторану. Проходячи повз їдальню, він глянув на себе в дзеркало, зупинився на мить, очевидно, цілком задоволений. Містер Кламер був переконаний, що на цьому пароплаві він чи не найвродливіший чоловік. Подивимось, що скаже Нью-Йорк? Може, в Америці є й кращі за нього?.. Містер Кламер не міг стриматись і сказав сам собі з скромною усмішкою:

— Містер Кламер! Ви — ол райт!

Зовсім інакше було з четвертим компаньйоном цього товариства. Ми говоримо про ломжинського кантора.