Мандрівні зірки - Сторінка 78

Коли тр,еба їх закласти за жилет, а коли засунути в кишені штанів. А часом слід після гримкого вигуку відступити на два кроки назад, заклавши руки за спину, схилити голову трохи вбік і витримати при цьому довгу паузу. Ці паузи, засовування рук у кишені й усі інші ораторські викрутаси наш містер Кламер перейняв у американських спікерів, перейняв з усіма подробицями.

Шкода, що ми не можемо навести тут усю промову містера Кламера, бо вона була надто довга, надто нашпигована пишномовною риторикою й патетичними словами, надто рясніла порожніми, хоч дзвінкими фразами, цитатами й афоризмами вчених, хоч ті ніколи їх не висловлювали, та англійськими приказками, що хоч були дуже гострі й добре приперчені, але не мали ні найменшого відношення до справи.

Ми можемо переказати тільки зміст цього спічу по можливості якнайстисліше:

— Людське життя,— так приблизно почав свій спіч містер Кламер,— можна, власне, поділити, як пори року, на чотири епохи: весну, літо, осінь і зиму. Весна, мої леді й джентльмени, це найкраща, найлюбіша, або, як каже пророк Мойсей, найпоетичніша пора року. Весна — це час, коли все розцвітає, росте, оживає, коли соловей почуває себе, як каже Гейне, "ол райт", коли юне серце юної людини починає битися від почуттів кохання. 01

Кохання! — сказав Вольтер. Хто з нас не пив з келиха п'янкого трунку, що зветься коханням? Хто з нас, сказав Толстой, не був молодий, повний сил і після довгого шукання не знайшов тієї, що мала стати єдиною супутницею на його життєвому шляху? Що може бути кращим, вищим і святішим від того почуття, яке наш безсмертний Шекспір увінчав ім'ям "симпатія"? Великі вчені Старого світу, як, наприклад, Кант, Сократ, Діоген, Мефістофель, вважали, та й наші талмудисти казали, що на трьох стовпах тримається світ: на коханні, ще раз на коханні й знову на коханні! Без грошей, каже Ібсен, людина може бути "ол райт", але без кохання наше життя порожнє, сумне й жалюгідне, наче човян без керма, або, як кажуть англійці, як тіло без душі...

Леді й джентльмени! Хіба ви не почуваєте тут, цього вечора, за цим столом, присутності щасливої парочки, в якої святе почуття кохання й симпатії з'єднало їхні юні серця, правда, таємно, ще на тому боці Атлантичного океану. Так, мої пані й панове. На тому березі Атлантичного океану, ще в Старому світі, їхнє кохання розжеврілось і запломеніло яскравим полум'ям. їхній роман, мої пані і панове, як і всі ромами, відбувався таємно. Але небо й земля заприсягнися, каже Еміль Золя, щоб не було нічого таємного на світі, або, як кажуть англійці: "Не можна сховати вугра в кошику".

Леді й джентльмени! Ви знаєте мій принцип, я незалежний, тобто я не з тих людей, що зазирають у горщик сусіда, і я не звик розкривати чужі таємниці. Чужий бізнес — не мій бізнес. Мене він не обходить, як кажуть англійці: "Коли друзі сваряться, моя хата скраю..."

Леді і джентльмени! Великий поет Мільтон колись висловився: "Не думайте, що ми такі дурні, щоб вважати за злочин, коли хлопець любить дівчину, а дівчина — хлопця!" Я повторюю його слова і з особливою гордістю можу вас повідомити, мої високоповажні пані й панове, що я і ще дехто з моїх друзів, які присутні тут серед нас, мали щастя побачити, ще їдучи разом з цією парочкою на пароплаві, той високий незабутній момент, коли їхня свята любов була скріплена клятвою довічної вірності й постійності, коли їхні душі з'єдналися, як каже Занг-віль, в одному пориві...

Леді й джентльмени! То була перша дія величного роману, сердечної драми. Цей роман, мої пані й панове, почався іце там, у Старому світі. Ця драма, остання дія якої — так судилося — закінчиться тут, як каже Теодор Герцль, у щасливій країні долара. Тут, у цій країні, буде сказано останнє слово. Тут, у цій країні, впаде завіса. Тут, у цій країні, вони будуть "ол райт", або, як каже Шіллер: "Фініта ля комедія" 2.

Леді й джентльмени, мені випала велика честь і насолода повідомити вас, що герої цього роману не тільки обоє "ол райт", тобто юні, гарні й сповнені сил, вони ще разом з тим обоє знамениті й уславлені в цілому світі, від краю до краю, на полі мистецтва в єврейському театрі: він своєю грою, вона — своїм співом.

Леді й джентльмени! Чи ж треба називати їхні імена? Гадаю, що це зайва річ, бо ви їх знаєте. Ось сидять вони рука в руку перед вами, мов ті голубки. Її ви, мабуть, уже всі слухали, як вона співає, всі дивувались їй, і всі впізнали "зірку з Буенос-Айреса". А він — її обранець — юна, але вже знаменита "зірка з Бухареста", яку ми матимемо насолоду слухати й захоплюватись нею не пізніше, як завтра в цю пору, коли цей митець вперше виступить у знаменитому "Нікель-театрі". Якщо ви забезпечили себе квитками — "ол райт". А коли ви ще не маєте квитків, то подбайте завтра вранці придбати їх, бо я не дуже певний, чи дістанете ви їх, хіба що у перекупників.

Леді й джентльмени! Я дивлюся на цю парочку, бачу, що їхні обличчя сяють, і розумію їхнє почуття в цю мить, коли очі нас усіх спрямовані на цих щасливих молодят. Побажаємо ж їм, щоб усе на їхній життєвій путі було "ол райт", не менше, ніж "ол райт" на сцені. Нехай живе єврейське мистецтво! Нехай живуть його жерці! Хай живуть наші зірки! Хай живуть кохані й любі — наша мила парочка! Я підношу тост і закінчую словами Соломона мудрого: "Звуки голосу нареченого й нареченої..." Слава містерові Рафалеску! Слава міс Генрієтті Швальб! Слава!!!

— Слава-а! — вигукнули всі гості, піднісши келихи й вітаючи щасливу парочку Генрієтту Швальб та Лео Рафа-леска.

Розділ 56 РОЗБИТА ТАРІЛКА

Вигуки "слава" й цокання келихами після блискучого спічу містера Кламера — це все було офіціальною частиною, як того вимагають звичай, етикет і мода. Справжнє свято почалося лише тоді, коли ломжинська канториха, задоволена й щаслива з того, що ця радісна подія відбувається в її хаті, так розпалилася, ввійшла в такий азарт, що схопила обома руками тарілку, підняла її над головою і, жбурнувши на долівку, розбила на друзки, а тоді, як справжня мати, що діждалася щастя своєї мізинки, вигукнула:

— Мазл-тов!

— Мазл-тов! Мазл-тов! — підхопили всі, а близькі й родичі кинулись цілувати молодих. Найперший, звичайно, головний сват — Нісон Швальб. За ним брат Ізак, потім містер Кламер, містер Нікель, кантор, канториха, Брай-вочка Козак. А що поцілунки відбувалися не по черзі, а цілувалися всі разом, як то буває звичайно в таких випадках, то й голений джентльмен з червоним обличчям і гострим носом теж на радощах кинувся цілуватися з молодими. Тобто, власне кажучи, не так з молодим, як з молодою.

Радість і загальне піднесення після розбитої тарілки в хаті ломжинського кантора були такі великі, що мало не всі пішли в танок.

— Хай йому біс! — вигукнув Нісон Швальб, розкоркував кілька пляшок вина, налив усім повні келихи, та й себе не забув,— хай йому біс! Я цього вечора ще й краплини не випив, як бачите мене на світі. Містер Кламер і містер Нікель, вип'ємо за Колумба, що відкрив таку чудову країну, як Америка. Люба країна, просто золото, щоб мені таке щастя! Послухайте, канторе! Чого ви сидите, наче на чужому весіллі. Де ваші лоботряси, бодай їм пундики з гречаниками! Чому не заспіваєте веселої? Брат Ізак, витягни місіс Черняк з-за столу і піди з нею в таночок, покажи, на що ти здатний. Леді й джентльмени! Мій брат танцює, як балерина, хоч у нього ведмежа хода, щоб я так мав чуже добро!

Почувши ці слова, місіс Черняк (Брайночка Козак) зашарілася, її округле обличчя пашіло вогнем, а брат

Ізак, що був уже напідпитку, підвівся, готовий показати, на що він здатний. Одне слово, в домі ломжинського кантора були веселі, чудові, радісні заручини. А щаслива парочка? Щаслива парочка сиділа на покуті, рука в руку, з сяючими щасливими обличчями, як справжні наречені.

Нісон Швальб мав підставу бути веселим. З усіх його комбінацій, які будь-коли виникали в його голові, ця комбінація зі "склянкою чаю" в ломжинського кантора і з спічем містера Кламера була чи не найкраща і найудалі-ша. Слід додати, що тут йому ще й пощастило. Він добрав саме такого часу, коли наш юний герой був, як ми вже бачили, наче в тумані, блукав по Нью-Йорку, мов неприкаяний; з одного боку, колотнеча Нового світу з його новими людьми, з новим способом життя, до якого свіжа людина не може так швидко принатуритись. З другого боку, галас, здійнятий в газетах, статті про його велич, хвальні гімни й неймовірні небилиці, які вигадували про нього. А найбільше — "агенти", що крутилися коло нього, пропонуючи йому золоті гори, звичайно, під великим секретом: "Якщо він залишить єврейську сцену,— казали вони,-— й перейде в американський театр, перед ним розкриються нові горизонти..." При цьому вони йому наводили як приклади знаменитих зірок найбільших англійських драматичних та оперних театрів, що були, рівняючи до нього, нікчемами, можна сказати, мухами проти слона, а тепер треба заслужити щастя їх побачити: "Власні будинки, власні вілли й автомобілі, найкращі жінки, ха-ха! І це все дуже легко й дуже швидко. Бо це не Європа, це Америка, країна швидких темпів..."

Зрозуміло, що ці всі історії, балачки, нашіптування запаморочили голову нашому героєві, і його пойняло бажання швидше виступити на сцені, щоб показати всім, хто він і на що здатний.

Багато важило ще й те, що лишився без відповіді його одвертий лист, перший великий лист у його житті, якого він написав тій, хто була йому найдорожча в світі, святиня, яку він увесь час носив у серці...

Проглядаючи нью-йоркські газети, він щоразу натрапляв на ім'я Рози Співак завжди разом з ім'ям Гриші Стельмаха, який невідступно був при ній, муляв Рафа-лескові очі і ятрив душу. Ну, що ж, нехай вона буде щаслива,— думав він,— з її Гришею Стельмахом; нехай проживе з ним до старості в багатстві й шані; але відповісти на мого листа вона все-таки могла б. Чи то вона так занеслась, що вже забула про її колишню домівку? Чи не хоче його пам'ятати? Вона зовсім забула, забула геть усе, як лихий сон? Якщо так, чого ж він побивається за нею? Чи не краще, щоб він теж її забув, забув геть усе, як лихий сон?..

Рафалеско, кінець кінцем, ладен був уже забути, заради кого він, власне, прибув сюди і хто, власне, вабив його сюди, в цю країну.