Мандрівні зірки - Сторінка 76

Волосся ще не було зачесане, а в світличці ще зовсім не підметено. Ліжко ще не застелене, відро з сміттям ще стояло коло дверей, а на столі були рештки вчорашньої вечері. Побачивши перед собою такого несподіваного гостя (треба зауважити, що відколи Брайночка Козак жила в Америці, Нісон Швальб був перший чоловік, який переступив поріг її квартири), вона спочатку перелякалась, не знала, що раніше робити: чи накинути на себе інше вбрання, чи накрити ліжко, а може, винести відро з сміттям чи насамперед забрати з столу рештки вчорашньої вечері? Розгубившись, вона забула навіть запросити гостя сісти, та й сама стояла, опустивши руки й чекаючи, що він їй скаже. Побачивши, що вона зовсім розгубилася, Нісон Швальб сів без запрошення, подав стільця мадам Черняк і почав її заспокоювати сторонніми розмовами, приємними словами. Він сказав їй цілком щиро, що давно вже мав намір ближче з нею познайомитися. А надто після її візиту він почував, що повинен віддати їй контрвізит. До речі, він хотів поговорити з нею з приводу деяких сімейних справ... Він почуває, що з нею можна говорити про такі справи, чого він не дозволив би собі ні з ким іншим... Поговорити про все вільно й невимушено, бо він джентльмен і пряма людина. Тут Швальб розстебнув піджак, виставив кругленьке черевце, облямоване білою жилеткою й прикрашене великим, масивним, золотим (а може, тільки позолоченим) ланцюжком.

— Вам нема чого сумніватись: усе, про що говоритимемо, залишиться тут, між цими чотирма стінами,— запевнила його господиня.

Нісон Швальб показав обома руками на комірчину мадам Черняк і за одним заходом сказав їй комплімент: як гарно, чисто й охайно тут.

— Я давно вже не бачив такої охайної квартири, щоб я так мав чуже добро! Невже ви тут самі?

— Одним однісінька, самотня як палець,— відповіла мадам Черняк, глибоко зітхнувши й почервонівши так, що аж почала упрівати.

— Ми всі тут самотні. Я теж одинока людина, самотня як палець,— підхопив Швальб, намагаючись потрапити в лад її словам. Проте мадам Черняк витлумачила це інакше. Вона присіла до свого милого гостя ближче, поправила обома руками волосся, зобразила маленьким круглим, з японськими очицями, личком кокетливо-наївну усмішку й спитала ніби між іншим:

— Ви неодружений?

— Ще який неодружений! Парубок над парубками.

Дізнавшись таким способом у свого гостя, що він нежонатий, мадам Черняк пройнялася ще більшою приязню до нього, обидва рукави її "матіне" 1 закотилися поверх ліктів, і краплини поту проступили на верхній, трохи вкритій чорним пушком губі.

— Як це сталося? — сповнена цікавості й співчуття, спитала вона з милою усмішкою.

— Та ось так. Адже ми завжди заклопотані. Вдень і вночі мордуємось. Настає ранок, починаєш бігати туди-сюди. Не маєш навіть часу поголитися, щось випити й проковтнути сандвіч. Про сон годі казати. Не раз трапляється, що куняєш на ходу, отак, як бачите мене на

Матіне — ранкове жіноче вбрання (франц.).

світі. Повірите, інколи тижнями, місяцями не їси, не п'єш, недосипаєш, щоб я так мав чуже добро!

Мадам Черняк слухала свого гостя з напруженою увагою, притакуючи головою і присунувшись до нього ближче, поклавши обидві напівголі руки на свої високі, пишні груди, що виглядали з-під корсета якщо не подібно двом газелям, як у Суламіфі з "Пісні пісень", то напевне — наче дві пухкі подушки.

— Недобре так,— дорікнула вона йому, як віддана мати.— Не гаразд. Людина не повинна опускатися. Треба й себе не забувати...

— Як можна пам'ятати про себе, коли маєш такий горб на плечах? Це я про мою сестру примадонну. Її перевага, що вона гарна, але її хиба, що вона занадто вже гарна. Що занадто, то не здрово... Якби мені бог допоміг видати її заміж і знайти для мого брата Ізака пристойний "джаб", я б тоді подбав і про себе теж... Час уже, хоч я ще... скільки, вважаєте ви, мені років? Ану, вгадайте!

Чи ж дивно, що після таких розмов мадам Черняк розм'якла, а її скам'яніле серце розтануло, як масло? Ах, який це чоловік! Який джентльмен! Справжній джентльмен! Хіба можна оцінювати чоловіка з його вигляду? Мадам Черняк зроду не подумала б, що цей високий з велетенською статурою джентльмен має таку ніжну душу. А обличчя його? А мова? А усмішка? А його манери? Багато-багато чоловіків не варті його мізинця!..

Брайночка Козак давно вже не почувала себе так радісно й легко, як з цим гостем. Вона не могла пригадати, з ким іще будь-коли розмовляла так одверто, як з оцим джентльменом. Вона розкрила перед ним, можна сказати, всю душу, нічого не приховала від нього.

Ні, Нісон Швальб не шкодував, що витратив час на відвідини цього страховища з мавпячим обличчям. Контр-візит до неї розкрив йому очі, він дізнався про все, що йому треба. Про роман тихенького Рафалуеска, про те, що той блукає по місту як неприкаяний, почув цікаву історію канторової дочки, яка відіграє тепер таку велику роль у театральному світі,— все було йому тепер зрозуміло, лежало перед ним, як на тарілочці.

Повертаючись додому й насвистуючи веселий мотив, він розробляв нову геніальну комбінацію.

"СКЛЯНКА ЧАЮ" У ЛОМЖИНСЬКОГО КАНТОРА

Нісон Швальб не пішов до себе додому. Спершу він завітав до компаньйона й порадника — до містера Кламера — і разом з ним пішов до ломжинського кантора з приводу дуже, дуже важливого бізнеса. Зовсім нова комбінація.

Який бізнес? Яка комбінація? Цього містер Кламер ніяк не міг дізнатися ні лагодом, ні гнівом. Нісон Швальб одно просив — терпіння і, безперестанку розмовляючи в дорозі, розмахуючи, за своєю звичкою, руками, теревенячи й просторікуючи, майже силоміць тяг його до ломжинського солов'я.

Коли вони підійшли близько, майже до самого будинку, де жив кантор, містер Кламер зупинився — далі він не піде. В нього принцип: він не любить ходити навпомацки, або, як кажуть англійці: "Не купую порося в мішку..." А втім, тут не допомогли б не тільки англійська, а й турецька чи татарська мови — Швальбові це байдуже. Він узяв Кламера своїми ручиськами і сказав не панькаючись:

— Пусте! Ви в мене підете!

Прийшовши, вони застали "ломжинського солов'я" без шапки й без канторського вбрання. Навколо нього стояли діти, його власна капела. Він вивчав з ними новий концерт.

Побачивши прибулих, діти кинулись до Нісона Шваль-ба. Старші смикали його за рукав, молодші полізли йому на плечі, мов мурашва на буйвола. Спершу велетень терпів це досить спокійно, навіть усміхаючись. Потім він струсив з себе малечу й гукнув усій дітворі:

— Геть! Забирайтеся звідси, байстрюки, надвір! Щоб ні один тут не залишився! Та мерщій! У нас тут є справи... Послухайте, канторе, де ваша місіс? Покличте-но її сюди, ми проведемо конференцію.

Якби хтось інший таке дозволив собі, йому, безперечно, влетіло б від "ломжинського солов'я" за зухвале поводження. Що це за мова: "Послухайте, канторе"? А ще більше йому перепало б від канторових дітей. Він знав би, що таке "геть!". Але дядько Нісон (так зветься

в них Нісон Швальб) може собі все дозволити. Дядька Нісона люблять старі й малі, бо дядько Нісон — "гуд бой" — добрий хлопець. У дядька Нісона для кожного з них знайдеться вільний час і привітне слово. Цього він лясне по плечі, того ущипне за щічку, тому дасть стусана в бік. А як ні, то скине з себе піджак і почне з ними борюкатися, займатися боксом. Дядько Нісон ніколи не прийде з порожніми руками. Завжди він приносить які-небудь ласощі. Тепер він теж приніс цукерок — те, від чого канторові діти ніколи не відмовляються. За одну мить вони розхапали цукерки й звільнили хату. А кантор накинув на себе своє вбрання, зайшов до близької сусідки й викликав звідти канториху. Потім при замкнених дверях відбулася конференція.

Увечері того ж дня було запрошено багато гостей до ломжинського кантора "на склянку чаю". А що означає "склянка чаю" — не треба вам пояснювати. Кожний знає, що "склянка чаю" — це не тільки чай, а ще й вечеря. І головне тут не чай і не вечеря. Головне, власне кажучи, те, що відбувається між чаєм і вечерею. "Невеличкий псалтир", як кажуть у нас, маючи на увазі, розуміється, гру в карти.

Багато людей вважають, що, якби не було того, що зветься картами, або коли б карти були, боронь боже, знищені, не могло б існувати жодне людське суспільство. Що тоді робили б між чаєм і вечерею? Хазяїн і хазяйка позіхали б, гості заснули б, люди перестали б ходити одне до одного, зав'язувати знайомства, любити товариство, і помалу-малу світ загинув би. Нехай ті, хто обстоює мораль, кажуть, що їм завгодно,— карти — це не-абищо. Щодо карт, можна сказати, увесь світ одностайний. Скрізь, у цілому світі, навіть у найдальших кутках, де тільки є двоє людей, там грають у карти. От тільки в кожному місці є своя гра, і кожна гра має свою назву. Наприклад, у наших краях, у Старому світі, останнім часом уже не грали в карти. Годі. Кінчилася мода на цю гру. Що ж роблять, коли збираються на "склянку чаю"? "Заводять" преферанс, "закладають" банк, "улаштовують" двадцять одно або "бавляться" дев'ятим валом. Тут, у Новому світі, те ж саме: у карти вже не грають. Пхе! Цим займаються тільки шахраї, шулери, професійні картярі. Поважні люди, які зберуться на склянку чаю, витягують ті самі карти, що й у нас, але "розважаються" в покер або "сідають" за пінокль. Почасти це робиться, щоб згайнувати час, а здебільшого таки заради бізнесу. Кожен сідає з найкращими сподіваннями і глибоко переконаний, що він цього вечора напевне виграє, а потім — як щастя випаде: або виграють, або сідають маком. Як кому поталанить.

Тепер, коли ми досконало знаємо, що таке "склянка чаю", поцікавимось, яке товариство зібралось у ломжин-ського кантора на "склянку чаю".

1

Брекфіш — перекручене англійське слово "брекфест" — сніданок. Фіш — риба (нім.).

2

Мазл-тов — щасти вам (староєврейське).

Розділ 53

МІШАНЕ ТОВАРИСТВО

Важко сказати, до якого класу належало товариство, що зібралося того вечора в ломжинського солов'я на "склянку чаю", отож нелегко буде визначити й цих різноманітних людей, як і взагалі строкату американську публіку у великому світовому місті Нью-Йорку.

Це була суміш типів, здебільшого земляків-ломжин-ців, купка людей різного роду й професій.

На перший погляд здавалося навіть, що вони не мають пічого спільного один з одним.