Мандрівні зірки - Сторінка 92

Але тут знову втрутилася Роза і сказала, що бере все на себе. Як вам ця історія подобається? Скільки тут правди — не знаю. За що купила, за те й продаю. В головах у них я не стояла...

Але заздрити їм, любонько, слово честі, не варто, вам на них усіх начхати. Вам пощастило, ви багатші за них і маєте більше, ніж вони, коштовностей. Убрання у вас теж кращі, ніж у неї, а сумувати за сценою вам теж не слід, це, пробачте мені, дурість з вашого боку, коли ви так сумуєте за сценою. Живіть собі краще в багатстві і шані, задовольняйте всі свої бажання, розважайтесь і не забувайте, душечко, про вашу сім'ю, це я маю на увазі ваших братів, хоч вони не заслужили у вас, а в мене й поготів, щоб я заступалася за них. Але я не зичу їм лиха... Ніж їм звертатися до чужих, краще, щоб ви їх не забували. Не забувайте також, серденько, вашої подруги, яка віддана вам тілом і душею. Пишіть мені частіше, і все, що вам треба, я зроблю. А може, у вас там знайдеться добрий "джаб" для мене, то напишіть, я приїду до вас у Йоганнесбург, хоч він так далеко звідси, майже на тому світі. Бо мені обридла Колумбова країна з її людьми, а головне — наші актори, взяла б їх чума в один день, щоб і сліду їхнього не лишилося. Амінь, амінь, амінь!

Передаю вам тисячу поцілунків.

Брайна Черняк

4

Канториха Лея — її дочці

...І знай, моя дитино, що я давно вже виглядаю тебе після того, як ти написала мені, що маєш приїхати до Го-ленешті в гості. Бо, якби не це, я давно б уже продала будинок. Навіщо мені, одній людині, такий будинок з такою, нівроку, силою кімнат? Але, може, гадаєш, що є кому продати будинок? То помиляєшся. Кому здався цей будинок з такою силою кімнат у Голенешті? Місто з самих, прости господи, жебраків. Бідняки й злидарі, ні в кого немає ні шеляга. А хто мав трохи грошей, той виїхав до Америки. Одна тільки невеличка надія на зятя винаря Генаха. Новий багатій в Голенешті. Йому дуже подобається будинок, але він боїться зголоситися покупцем, щоб я, бо-ронь боже, не дуже набивала ціну, а я не хочу показувати, що продаю будинок, щоб він не схотів купити задешево. Тим часом я ні в сих ні в тих і чекаю на тебе, моя люба доню, щоб ти швидше приїхала й порадувала мене пристойним женихом, таким, який тобі личить, а не як той музикант, хай мені бог простить за ці слова. Я нічого не маю проти нього, але дочці кантора Ісроела він не рівня. Нехай йому господь дасть іншу суджену, а тобі він, мабуть, простить, що ти порушила слово, хоч у нас це вважається за великий гріх. А що ти пишеш мені про нашого Лейбку, сина багатія Рафаловича, що він щасливий і знаменитий, то це мені, безперечно, приємно, бо решті його братів і сестер дуже не пощастило. Занапастилася ціла велика родина. Діти розвіялись і розлізлися по білому світі, ніхто навіть не знає, де вони поділися. Один тільки Аншел ще тримається. Він щоразу приїздить, щоб я йому допомогла, то я його підтримую, скільки моїх сил. Та хіба можна заповнити дірявий мішок? До того ж ще він, очевидно, марнотрат, та й обличчя в нього просте й дурне, ворогам такого не побажала б! Якби піднялася з могили Бейлка, хай царствує, і подивилася, що сталося з її дому, з дітей, з її чоловіка, прости господи! Він зовсім здурів. Лежить десь у богадільні чи в лікарні, чекаючи, поки зять Щастя й Радість приїде вряди-годи і привезе фунт чаю та головку цукру. Подумати тільки, на що перевівся бідний Беня Рафалович, коли касир — його зятьок — став йому хлібодавцем! Він часом приїздить і сюди, отой Щастя й Радість, просиджує цілий день і цілу ніч і все говорить, говорить, говорить. Нудотний чоловік, хай бог простить мені за ці слова. А стара їхня баба? Сліпа, а — дивись — живе ще. Певно, бог зовсім забув про неї. Подумати тільки, кого господь забрав до себе, а хто ще живе на світі! Ми кажемо в молитві: "Кому судилося жити, а кому в сирій землі покоїтись". Хіба не краще було б тисячу разів, якби твій батько, хай царствує, жив тепер і був коло мене, щоб я не тинялася сама в стількох кімнатах? Але богові не дорікатимеш і не спитаєш, чому і як. Ось, наприклад, музикант Єхіел. Пам'ятаєш його? Взяв та й помер минулого тижня. Ще зовсім був молодий чоловік. Ось і винар Генах теж помер. То цього хоч не жаль: був старий і багатий. Похорон був у нього, неначебто в святого або в рабина! Може, ти поясниш, за які такі заслуги? Ну, коли в твого батька, мир йому, був гарний похорон — то це зрозуміло. Але ж винар Генах! Чого з ним так панькалися? Чим він заслужив? Тим, що багатій? То треба до нього й після смерті підлабузнюватись? Та бог з ним. Я йому не заздрю на цю пошану і, крий боже, не лихословлю. Він, бідолаха, залишив удову з чотирма дітьми, хоч навіть з добрими заробітками і з силою грошей, а все-таки сироти, батька вони вже не матимуть. Що присипано землею, те пропало. Лопатою вирівняли — і прощавай. Набагато гірше бідолашній музикантші. Вона зовсім лишилася напризволяще, на хліб не має. їй збирають по місту. Я теж дала, скільки могла. Старости ще й морщились: малувато, кажуть вони. Ви в нас, кажуть вони, нівроку, багатійка. Ви, кажуть вони, маєте, нівроку, таку дочку і живете в такому домі, де стільки кімнат. Спробуй доведи їм, що мені це все остогидло — будинок з кімнатами, з усім тарарамом. Якби я вже дожила, щоб ти приїхала здорова, я б з тобою порадилась з приводу будинку, навіщо мені такий будинок, одна людина на таку, нівроку, силу кімнат? Гадаєш, що це тільки я кажу? Всі це кажуть у нас. І всі виглядають, щоб ти вже приїхала. Все містечко. Навіть вдова Неха з її сестричками (вони все ще не вийшли заміж, болячка їм у спину!). Одно допитуються вони в мене: "Люба Леєчко, коли вже нарешті приїде ваша Розка?" Безсовісні люди. Вона вже зовсім забула ганьбу, яку я через неї переживала тоді, коли ти запропала і мене тяг-ли до пристава,— пішов би він у пекло,— його давно вже немає на світі! Бувай здорова, моя дитино, напиши мені, чи правда, що ти збираєшся знову в Америку. Мені не подобається цей план. Країна таки непогана, і люди нічого собі. Але мова їхня мені не подобається. Коли "чі-кен" — курка, а "кічен" — кухня і "реверент" — різник, то хіба можна там жити? Приїдь скоріше до Голенешті, ми вже тоді про все поговоримо. Тим часом тебе вітає все Голенешті, а Нохем, синок Хаїм-Шаї, який пише тобі цього листа, вітає тебе окремо.

Твоя мати, яка просить бога за тебе повсякчас, удень і вночі

Лея Співак.

Роза Співак — Марчеллі Ембріх

Матусю! Як бачите, я знову в Європі. Мандрівні зірки, що, як ви знаєте, так довго линули одна назустріч одній і не могли зійтися докупи, нарешті зустрілися. Це було в Америці. Але тільки зустрілися — не більше! Зійтися, стати єдиним цілим — цього не буде ніколи, ніколи. Хто в цьому винний: я чи він? Не знаю. Можливо, що ми обоє. Обоє припускалися ми в нашому житті багатьох помилок, хоч жили ми мало, дуже мало... Пізно, надто пізно зустрілися мандрівні зірки. Ні, матусю, очевидно, щастя зовсім немає на землі. Є тільки прагнення щастя. А щастя саме не більш як міраж, золотий сон. Немає також любові, тільки уявлення про неї, ідеал, який ми створюємо самі в нашій фантазії. Любов не більше як сон. О матусю, надто пізно зустрілися мандрівні зірки. І ось я знову сама, ось знову лину в тумані слави й успіху, знову веду циганське мандрівне життя. І довго, довго ще мені судилося вести таке мандрівне життя... Пишіть мені, матусю, але не втішайте мене, не оплакуйте і не переконуйте, щоб я стала іншою. Так було досі, і так буде надалі.

Ваша нерозважна циганка-мандрівниця

Роза.

ПРИМІТКИ

З серії романів Шолом-Алейхема про народні таланти-само-родки в чотиритомнику творів письменника вміщено найпопу-лярніший його роман цього циклу — "Мандрівні зірки", написаний 1909—1911 рр.

Складається роман з двох частин. Перша частина—"Актори"— вперше друкувалася з продовженнями в єврейській щоденній газеті "Ді нає велт" ("Новий світ"), Варшава, 1909—1910 рр. Друга частина — "Скитальники" — вперше друкувалася в єврейській щоденній газеті "Дер Момент", Варшава, 1910—1911 рр.

Характерне висловлення самого автора про свій роман. У листі до редакції "Ді нає велт" від 10 вересня 1909 року Шолом-Алейхем пише:

"Я сам відчув необхідність закінчити свою трилогію третім романом, після "Стемпеню" і "Йоселе Соловей", як я колись обіцяв... Тоді я говорив, що мій третій герой буде вже не музикант і не кантор, а більш високого гатунку, більш тонка душа — артист або художник.

Цілком природно, що за ці двадцять два роки обставини сильно змінилися. Виросли також нові ідеї. З'явилися нові боги. Народилися нові типи. Одне слово, я не жалкую, що мій третій роман дещо запізнився. Добре було б, якби я зараз писав також ті перші два романи,— вони мали б інший вигляд. З цього видно, що мій теперішній, тобто третій роман, зовсім інакше побудований порівняно з тими двома... За своїм змістом він мимоволі "—* захоплююча історія, роман, повний поезії, але також і життя, дії, і, зрозуміло, це галерея типів і картин — досить гумористичний, та інакше я вже і писати неспроможний, навіть коли б і за-

хотів стати "плакальницею". Крім того, в цьому творі відбито життя певного кола суспільства як в Росії, так і в Америці. Сходи, скажімо, цієї будівлі стоять ногами в нашій країні, а вершиною упираються в Америку, а там і відбувається розв'язка".

Частина перша

АКТОРИ

Стор. 5. Канториха — дружина кантора. Кантор — побожний єврей, який виспівує молитви біля аналоя під час літургії.

Стор. 6. "Хто у вогні, а хто у воді аагине..." — слова з молитви, де говориться, кому і яку смерть призначив божий суд.

Хоральний кантор — по великих містах були модернізовані великі синагоги (здебільшого для заможних), в яких канторові вторував хор.

Хедер — єврейська початкова релігійна школа.

Стор. 14. "Мойше" — див. стор. 306.

Стор. 15. "...не згадуватимуть більше про марки..." — Тут йдеться про спеціальний контракт між антрепренером і акторами. За цим контрактом актори одержують відповідно до свого амплуа не зарплату, а певну кількість марок на право одержання пропорційної долі від збору.

Стор. 24. Єврейсько-німецький театр.— 1883 року указом царського уряду було заборонено ставити п'єси єврейською мовою. Аби обминути цю заборону, єврейські мандрівні трупи стали йменувати себе єврейсько-німецькими, і акторам доводилося вставляти у свої репліки чимало німецьких слів.