Манфред - Сторінка 2

- Джордж Гордон Байрон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

У мене на чолі
Глибокі зморшки, що мені лишили
Миттєвості, а зовсім не роки,
Миттєвості жахливі, наче вічність!
О, брили криги й снігові лавини!
Зірвіться і зметіть моє життя!
Я чую гуркіт ваш, але навіщо
Ви губите лиш те, що хоче жити:
Людські оселі і квітучий ліс?

М и с л и в е ц ь
З долини підіймаються тумани.
Скажу йому, що нам пора спускатись,
А то він тут залишиться навік.

М а н ф р е д
Клубочиться імла і пахне сірка
Навкруг льодовиків; до ніг моїх,
Немов із пекла, виповзають хмари.
Вони як піна з тих жадібних хвиль,
Що береги життя невпинно риють,
Обточуючи грішників, мов гальку.
Я задихаюсь.
М и с л и в е ц ь
Треба підійти
До нього тихо, щоб не налякати.
Він ледь стоїть.

М а н ф р е д
Із гуркотом донизу
Обвалювались гори, розривали
Тканину хмар і струшували Альпи,
Вкриваючи уламками своїми
Зелений діл беззахисних долин.
Каміння це загачувало ріки
І води їх, затримані надовго,
Раптово проривали перешкоду,
Змиваючи і села, і міста.
Так Розенберг загинув. Дуже шкода,
Що я тоді в долині не стояв!

М и с л и в е ц ь
Гей, друже! Обережніше, будь ласка!
Ще крок – і упадеш! Ти б відійшов
Від урвища подалі.

М а н ф р е д
(не чуючи мисливця)
Як спокійно
Заснув би я! Тоді б я не зробився
Безпомічною іграшкою вітру,
Не був би я розвіяним по скелях,
Як зараз. О, високі небеса!
Пробачте й не дивіться із докором!
Ви створені для інших – не для мене.
Прийми мене, о Земле!

Робить рух, щоб кинутися зі скелі, та мисливець хапає і стримує його.
М и с л и в е ц ь
Зупинись!
Не оскверняй долин своєю кров'ю.
За мною йди. Я не пущу тебе!

М а н ф р е д
Як тяжко! Не тримай мене так міцно.
Я вже знеміг. Кружляють в мозку гори,
В очах туман. Ти хто? Навіщо тут?

М и с л и в е ц ь
Скажу, скажу... Тепер ходім. Все тоне
В тумані. Ти на мене обіпрись.
Ставай сюди – сюди – і ухопися
За кущ – дай руку і візьми міцніше
Мене за пояс – добре – добре – так.
Ступай сміливо, скоро буде стежка,
А там уже й до дому недалеко.
Стрибай на камінь! А тепер сюди!
Ну от, чудово! Ти – як справжній горець.

Повільно спускаються по скелях.

Дія друга

С ц е н а п е р ш а

Хатина у Бернських Альпах.
М а н ф р е д і м и с л и в е ц ь.

М и с л и в е ц ь
Ні, зачекай – тобі ще небезпечно
Рушати у дорогу: ти знеміг,
Слабкий ти ще і тілом, і душею.
Ось відпочинеш – підемо тоді.
Де ти живеш?

М а н ф р е д
Та шлях мені відомий.
Не потребую я поводиря.

М и с л и в е ц ь
За виглядом твоїм я здогадався,
Що ти із тих, чиї похмурі замки
Підносяться над хижами долин.
Котрий з них твій? Я знаю їхні входи.
Доводилося інколи погрітись
У залах їх старих поміж васалів
За келихом вина; але стежки,
Що з гір ведуть до їх воріт, я знаю
Іще з дитинства всі. Котрий з них твій?

М а н ф р е д
Тобі не все одно?

М и с л и в е ц ь
Не супся! Вибач
За запитання. Випиймо вина!
Не раз воно мене відігрівало
В тяжку хвилину між льодовиків –
Тепер нехай зігріє і тебе.
М а н ф р е д
Що бачу? Кров на келиху! О боже,
Невже вона ніколи не стече?

М и с л и в е ц ь
Ти мариш? Де тут кров?

М а н ф р е д
То наша кров!
Та, що текла в серцях батьків і в наших,
Коли були ми юні і кохали
Так гаряче, як гріх було кохать;
Та кров, що багрянить вечірнє небо,
Де бути не судилося мені.

М и с л и в е ц ь
Людина ти і дивна, і нещасна;
Якими б не були твої страждання,
Яким би гріх не був, рятунок є:
Покірливість, терпіння і молитва.

М а н ф р е д
Терпіння? Ні! Бо не для хижих птахів
Придумане терпіння, а для мулів!
Для тих воно, хто схожі із тобою.
Я – іншої породи.

М и с л и в е ц ь
Боже мій!
Не взяв би слави я Вільгельма Теля,
Щоб помінятись долями з тобою.
Немає, чуєш, в гніву порятунку.
З покірністю неси свій власний хрест.

М а н ф р е д
Я і несу. Бо я живу – ти ж бачиш.

М и с л и в е ц ь
Таке життя скоріш – болючі корчі.

М а н ф р е д
Кажу тобі, я довго вже існую,
Та що усе це значить поруч з тим,
Що долею жорстокою судилось?
Повинен я роки, сторіччя, вічність
Покірно і даремно ждати смерті!

М и с л и в е ц ь
Не вірю я: ти зовсім не старий.

М а н ф р е д
Не думай, що залежить лиш від часу
Життя людини. Ні, – від нас самих.
Життя для мене – то безмірна пустка,
Порожнє і безплідне узбережжя,
Де тільки хвилі б'ються об пісок,
Лишаючи на березі уламки
Розбитих кораблів, холодні трупи
Та водорості, бурі і гіркі!

М и с л и в е ц ь
На жаль, він божевільний! Я не можу
Залишити без нагляду його.

М а н ф р е д
Повір, я був би радий божевіллю.
Тоді б усе, що бачу, видавалось
Лиш маренням.

М и с л и в е ц ь
Що ж бачиш ти навкруг?

М а н ф р е д
Тебе, гірський мисливче, і себе,
Твій мирний побут і гостинну хижу,
Твій дух, побожний, вільний і стійкий,
Що гідністю і гордістю сповитий,
Твій труд, що ушляхетнює відвага,
Твоє здоров'я і твої надії
На старість безтурботну, на спочинок
І на могилу тиху під хрестом.
Така у тебе доля. А моя –
Та що скажу – в мені усе вже вбите!

М и с л и в е ц ь
І ти не помінявся би зі мною?

М а н ф р е д
Ні, друже, не бажаю зла тобі,
І долею ні з ким не поміняюсь.
Я стерпіти зумію навіть те,
Що інший би не витерпів ніколи
Не тільки наяву, але й у сні.

М и с л и в е ц ь
З такою благородною душею
І злодієм вважатися? Не вірю!

М а н ф р е д
О ні! Я тих губив необережно,
Кого кохав і хто мене любив.
Смертельними були мої обійми,
А ворогів без крові я скоряв.

М и с л и в е ц ь
Нехай тобі дарує спокій небо,
А з ним – солодкі сльози каяття!
Згадаю я тебе в своїх молитвах.

М а н ф р е д
Я молитов твоїх не потребую,
Та співчуттям не знехтую твоїм.
Я вже іду від тебе. Прощавай!
Ось золото – візьми його, будь ласка.
Не проводжай мене: я знаю шлях,
І будь-яка минула небезпека.
Кажу тобі ще раз, не проводжай!

С ц е н а д р у г а

Нижня долина в Альпах. – Водоспад.
М а н ф р е д
Надходить полудень: веселка виграє
Яскравими своїми кольорами
І стовп води, виблискуючи сріблом,
Зривається донизу з чорних скель,
Мов хвіст коня-гіганта, на якому
У маренні святого мчала Смерть.
Один милуюсь я видінням дивним
Грайливих вод, і радість споглядання
Могла б зі мною разом розділити
Лиш фея Альп. – Я викличу її.

Зачерпує долонями воду і кидає її у повітря,
промовляючи стиха заклинання.
Під веселкою водоспаду з'являється фея Альп.
О, чарівнице з сяючим волоссям,
Із дивними, сліпучими очима,
Із ніжними щоками, що палають,
Мов у дитини сплячої, або
Немов червоний відблиск на снігах
Від сонця надвечірнього – рум'янець
Цнотливої землі в обіймах неба!
Чарівний дух, що перевершив блиск
Яскравої веселки над потоком,
Дочка Повітря! В тебе на чолі,
У погляді безгрішному твоєму,
Де сяє світ безсмертної душі,
Я прочитав з відрадою для себе,
Що Син Землі, якому надали
Права великі сили таємничі,
Пробачений тобою милосердно
За те, що він наважився позвати
Тебе до себе на короткий час,
Щоб лик побачить твій.

Ф е я
Тебе я знаю
І тих, що владу надали тобі.
Ти, Син Землі, в житті зробив багато
Добра і зла, не знаючи в них міри,
За що і був приречений страждати.
Скажи мені – чого бажаєш ти?

М а н ф р е д
Дивитись на красу твою – і тільки.
Лице землі затьмарило мій розум,
І я утік до світу таємниць
Шукати допомоги і притулку
У тих, кому підвладні всі стихії.
Але того, що я просив у них,
Вони мені не можуть дарувати.

Ф е я
Та що це, перед чим безсилі навіть
Володарі незримого?

М а н ф р е д
Ти знаєш,
Повторювати зайве.

Ф е я
Слів твоїх
Не розумію я. Відкрий причину
Своїх страждань.

М а н ф р е д
Це буде катуванням.
Та все одно, стомилася душа
Таїтися. Від юних літ ні в чому
Не сходився я серцем із людьми,
Очима їх на світ я не дивився,
Мети життя їх я не поділяв,
Не відчував їх спраги честолюбства.
Мої надії, радощі, печалі
Вони не розуміли. Із презирством
На всіх людей дивився я тоді.
І лиш одне з усіх створінь... Та потім.
Повторюю: з людьми я спілкувався
Доволі рідко. Мав я у житті
Інакшу радість, зовсім іншу пристрасть:
Пустелю. На стрімких вершинах гір,
Де і птахи не сміють гнізда вити,
Морозну свіжість радо я вдихав;
Відвагою своєю упивався
У боротьбі з прибоєм океану,
Із хвилями гірських, скажених рік;
Ночами слідкував я до світанку
Небесний рух; жадібно у грозу
Ловив очима блискавки яскраві;
Годинами я слухав співи вітру
І шум сухого листя восени.
Спливали дні. Я був завжди самотній.
Коли ж мені неждано зустрічався
Один із тих, кого я зневажаю,
Чий образ притаманний і мені,
Я відчував, що скинутий із неба
У прах. Тоді зухвало я проник
В могили, в намаганні осягнути
Загробний світ, і я в ті дні зробив
Багато цінних висновків, діставши
Їх з черепів та із сухих кісток.
Віддався я наукам таємничим,
Що в давнину лиш знали, і роки
Випробувань тяжких, трудів безсонних
Мені дали беззаперечну владу
Над духами, а ще мені відкрили
Лик Вічності. Я владним став, як маг,
Як чарівник, що викликав до себе
В Гадарі Антероса і Ероса,
Як я тебе; і ці мої знання
Породжували спрагу знань ще більших,
І в них я вдосконалювався, доки...

Ф е я
Продовжуй.
М а н ф р е д
Не даремно я тягну
Зі сповіддю своєю: зізнаватись
В своїх провинах боляче. Та далі.
Я не назвав ні матері, ні друга,
Ні милої – нікого, з ким життя
Єднає нас. Я мав їх, та душею
Я був для них чужий. І лиш одна,
Одна на світі білому...

Ф е я
Кріпися.

М а н ф р е д
Вона була зі мною дивно схожа
Своїм волоссям, кольором очей
І рисами обличчя. Навіть голос
Звучав, як мій. Хоча вона була
Прекрасною. Нас зближували з нею
Однакові бажання і думки,
Любов до таємничого, самотність,
Настійлива потреба осягнути
Безкрайній всесвіт розумом своїм.
Та їй було близьким і зовсім інше:
І співчуття, і усмішки, і сльози,
Яких не довелось мені пізнати,
Покірність долі, що мені чужа,
І ніжність, що до неї тільки мав я.
Недоліки її були й моїми,
Достоїнства належали лиш їй.
Я покохав і сам згубив її!

Ф е я
Як? Власноручно?

М а н ф р е д
Не рукою – серцем,
Яке навік розбило серце їй:
Воно в моє заглянуло й зів'яло;
Пролив я кров, хай не її, та все ж
Була пролита кров.

Ф е я
І задля неї,
Одної з тих, кого ти зневажаєш,
Над ким ти міг піднятися, зухвало
Наважившись зробитись рівним нам,
Ти знехтував безцінними дарами
Володарів незримого і знову
Принизився до рівня смертних! Геть!

М а н ф р е д
Дочка Повітря! Я ж кажу, що стерпів...
Та що слова? На мене лиш поглянь!
Давно вже я самотності не знаю,
Навколо мене завжди натовп фурій.
Кляну пітьму і скрегочу зубами
Вночі, а вдень я проклинаю день.
Як милості, просив я божевілля,
Та небо молитов моїх не чує;
Шукав я смерті в сутичці стихій –
Але й стихії грізні відступають
І геть біжать; немов на волосині
Мене тримає демон над проваллям –
І волос той не рветься; в царстві мрій,
В фантазії – я нею був багатий,
Неначе Крез, – сховатись намагався,
Та, як відпливом, зносило постійно
Із світу мрій у чорний вир думок.
Шукав я поміж натовпу людського
Хоч трохи забуття, але для мене
Приховані до нього всі шляхи:
Усі знання, усі могутні чари,
Що я здобув своїм тяжким трудом,
Безсилі тут; в скорботі безутішній
Я мушу жити – жити без кінця.

Ф е я
Допомогти я спробую.

М а н ф р е д
О, спробуй!
Хоча б на мить дозволь їй встати з гроба
Або мене в могилу поклади!
Я будь-яку покірно стерплю муку,
Аби вона останньою була.

Ф е я
Над мертвими не владна я, одначе,
Якщо ти присягнешся у покорі...

М а н ф р е д
Не присягнусь.