Мантиса - Сторінка 12

Усюди ми зупинялися, як Славетні Музи. Хоча насправді були ми лише Дельфійськими танцівницями. І в усьому цьому було стільки ж задоволення, як виступати, скажімо, в Пітсбуріу дощовим недільним вечором.

Він благально, відповідно до моменту, складає руки, прохаючи пробачення.

— Свине... Ну, хоч би там як, місяць перед тим моя мама перевела цього хлопця кудись у гори. Двоє моїх сестер якось поскаржилися, ніби бачили, як він чимось займається. Мені так і не сказали, чим саме. Очевидно, він грубо повівся з одною зі своїх овець. Так воно й було, звичайно. І тому з ним попрощалися. Я не уявляю, чому він пригадався мені саме того дня.

Вона ще більше відкидається назад, піднімає коліна; потім випростує одну ногу, повертається і розглядає вузьку ступню.

— Хоча... проте, було ще щось, гадаю, треба тобі про це сказати. Знову ж таки, зовсім випадково за день до того, як йому вказали на двері, я гуляла сама й трапилося мені проходити повз його бук. А ще того дня було страшно жарко. Я здивувалася, що не застала його там, хоча тут нипали його смердючі вівці. Затим, один Зевс відає чому, я згадала про джерельце неподалік. Вода вибивалася з-під скелі і створювала невеличке озерце. По правді, то було наше озерце. Воно вважалося чимось на зразок купелі та біде для мене і моїх сестер, але то дрібниця. Зрештою, мені все одно нічого було робити. Все це відбувалося у ті абсолютно казкові часи, коли літер і письма ще не вигадали. О Зевсе, якби ми були знали! Ми б мали бути щасливими.— Вона кидає на нього похмурий погляд.— Отож я підійшла до озерця. Він саме купався. Звичайно, я не хотіла порушувати його самотність і сховалася за кущами.— Вона дивиться на чоловіка на стільці.— Тобі ще не набридло?

Він хитає головою.

— Ти впевнений? Він ствердно киває.

— Мені минало лише чотирнадцятий.

Він знову киває головою. Вона сідає впівоберта до нього, підбирає під себе ноги, правою рукою розгладжує простирадло.

— Він вийшов з Піерійського водограю — так назвати озерце спало на думку Тіточці Поллі — і сів на камені, щоб обсохнути. А тоді... ну що казати, він був простим сільським хлопцем. Коротше кажучи, почав... як би це сказати, бавитися дещо іншою дудкою. Ми її називали сопілкою Пана. Звичайно, він вважав, що навколо ані душі. По правді, я була вражена. Мені було огидно. Не те щоб доти мені не доводилося бачити оголених чоловіків у тітоньки на Кіпрі.— Вона піднімає очі.— Я говорила тобі, що вона жила на Кіпрі?

Він хитає головою. Вона знову починає водити рукою по простирадлі.

— Втім, якщо щиро, то мені завжди здавалося, що їхні висячі штуки видаються досить дурними. Не кажучи вже про ці жахливі волосяні зарості навколо. Я ніяк не могла второпати, чому бороду вони голять щодня, а там — ніколи. І чому не помічають, що моя тітка, її подруги та я — набагато привабливіші? —

Вона знову заглядає йому в обличчя: — Гадаю, ти помітив це? Він усміхається й киває головою.

— Вона терпіти не може все, що псує природну досконалість. Виключно з міркувань естетики.

Він розводить руками.

— Ти напевно думаєш, що це ще одне з моїх відхилень.

Він заперечує, але цього разу ледь-ледь поводить плечима; що вказує на потаємні сумніви, які не виходять назовні тільки завдяки чемній відмові од суперечки. Вона уважно вдивляється у його ввічливі очі, випростується, спершися на руку.

— Так само і в скульптурі. В моєї тітки багато друзів серед митців. Вони усі думають так само.— Він розводить руками.— І я маю на увазі не тільки візуальний аспект. Але й пластичний також.— Він ствердно киває. Вона міряє його очима.— Ти таки вважаєш, ніби це моє схиблення, еге ж? — Він збентежено посміхається і опускає очі. Ще кілька хвиль вона не зводить з нього погляду, ледь нахмурившись, затим відштовхується ліктями й підводиться на коліна обличчям до нього з міцно стиснутими стегнами.— Слухай, я тобі ще нічого не вибачила, навіть не думай, але оскільки розповідаю в навчальних цілях, а ти, здається, не розумієш, що я маю на увазі, то дозволю тобі оцінити... останній аспект.— Вона опустила руки і провела пальцями вздовж двох ліній.— По суті, ці лінії отримали свою назву від моєї тітки. Лінії Афродіти.— Вона підводить очі.— Так звали мою тітку.

Він киває. Тепер вона ховає руки за спину і дивиться на стіну позаду нього, наче школярка, яка чекає своєї черги, щоб отримати "відмінно". Він підводиться, йде до ліжка, сідає скраєчку біля неї. Кінчиками пальців проводить по пластичному аспекті.

— Я користуюся спеціальним засобом для видалення волосків. Він зроблений з трав. Добродієм із Ктім. Поблизу домівки моєї тітки.

Мовчать. Раптом її руки з'являються з-за спини і різко відштовхують його.

— Я просила тебе оцінити зовнішню форму. Виключно з погляду художника. Ти гірший за дитину. З тобою абсолютно неможливо говорити на серйозні теми.— Вона відвертається і сідає так, як сиділа перед тим, руки на грудях, спершись спиною на подушки.— Свине! — Відштовхує його лівою ногою.— Сиди вже де сидиш, якщо тобі так хочеться. Але тримай руки при собі.— Він залишається на краєчку ліжка, схиляється, випрямляється і дивиться в її темні очі.

— Збоченцю!

Він підсовується трішки ближче до узголів'я.

— З тобою треба бути дуже обережною.— Він обнімає її за талію. Вона підводить руку, щоб утримати його на відстані.— Те, що на мені ані нитки, не означає, що ти повинен поводитися, як неандерталець. Аналогія, яку я намагалася запропонувати, була класичним симпозіумом. Ось щойно ти вигадав зовсім неіснуючу панель денного світла. Я просто не розумію, чому б тобі не сотворити ще одного ліжка чи аттичної лежанки.

Він усміхається. Вона хмурить брови.

— Я знаю чоловіків, які б своєї правої руки не пожаліли, аби тільки мати можливість вислухати цей дуже особистий розділ з моєї біографії. Треба ж було мені з них усіх вибрати тебе... Мені навіть спало на думку, чи не припинити бу-ва свою розповідь.— Він мовчить.— Я б так і вчинила, якби не знала, що ти говоритимеш усім, ніби я злякалася, коли дійшло до справи. Тобі б це сподобалося.— Вона дивиться повз нього.— Хоч хай там що, але зараз тобі доведеться вислухати все.

Вона ще міцніше сплітає руки на грудях і, уникаючи його погляду, веде далі:

— Зараз я розумію, що в силу випадку моя візуальна ініціація відбулася завдяки обдарованому природою юнакові. Мабуть, це дивно, але я виявила, що на зміну відразі прийшло певне співчуття до нього. Він був досить схожий на тебе. Так відверто самозакоханий, що куди там з нормальними мірками. А це завжди було моєю слабкістю. Я надто м'якосерда до розумово відсталих. Однак мова не про це. Зрештою мені захотілося підійти до нього і попрохати ставитися до себе лагідніше. Здавалося, він займається чимось дивним і огидним. Я подумала, чи не розізлився він бува абощо. Звичайно, я не стала обзиватися, бо була надто сором'язливою. Мені минало лише тринадцятий. Я потиху пішла собі і намагалася вдавати, що нічого не трапилось. Однак у мене завжди була досить жвава уява. І надовго зберігала образи. Вона вибухає:

— Але ж ти навіть не слухаєш мене. Він підводить очі й киває.

— Якщо ти гадаєш, ніби це становить для мене найменше... ні, я не знаю, я здаюся.— Вона піднімає праве коліно.— Гадаю, діти... давай. Перерва на тридцять секунд.— Вона знову закладає руки за голову і безсило відкидається на подушки, дивиться в стелю, заплющує очі. Коли тридцять секунд майже закінчуються, він, користаючись з того, що в неї очі заплющені, покриває поцілунками — аж до шиї — молоде тіло грекині, конкурувати з яким може хіба що тіло Нефертіті; але коли схиляється над губами, вона впирається руками в його плечі і відштовхує:

— Ні!

Він завмирає, схилений над нею. Вона трішки глибше занурюється в подушки, наче намагаючись уникнути його, і похмуро вдивляється в його обличчя.

— Ти не примусиш мене припинити розповідь, навіть не думай. Він ствердно киває.

— Якщо якимось дивом твої думки збилися з вічного шляху, вздовж якого розвивається моя оповідь, то, можливо, ти згадаєш, що вона почалася на моїй луці.— Він киває.— Якщо зовсім відверто, коли закінчила натирати тіло пахучою олією, я лягла на животик, як це роблять усі невинні дівчатка.— Вона уважно вдивляється в його очі.— Якщо ти здатний уявити таку картину. Якою беззахисною й відкритою я була.— Він відводить очі вбік, хмурить брови.— О Боже, який ти нестерпний. Як і всі в твоєму віці. Слова для тебе не більше ніж сіра вівсянка. Нічому не вірять, поки не вгледять на екрані телевізора.— Він стенає плечима, жертва долі та історії. Вона вагається, зітхає, перевертається зі спини долілиць, кладе голову на подушку обличчям до нього.— Можливо, отак ти зможеш бодай приблизно уявити, як усе було. По правді, це ще не все. На лихо, зовсім випадково якийсь кущик трави заважав мені й, рухаючи стегнами, я намагалася прим'яти його. Зараз розумію, що несвідомо я немов пропонувала, щоб мою позу витлумачили неправильно.

Знову мовчання, яке перериває ще одне нетерпляче зітхання оповідачки. Вона розповідає далі:

— Вони такі хитрі, ці тварюки. Він підкрався, мабуть, кущами. Але в них є ще одна, набагато гірша особливість. Вони володіють телепатією, вміють читати чужі думки. Це якось пов'язано з тією їхньою половиною, яка походить від тварин. Отож він не тільки бачив, що я роблю, але й дізнався, про що я думаю. І тоді, у найбільш... бентежний момент, саме коли вимріяний молодий пастух робив зі мною те, що я зі своєї неабиякої скромності замовчу й чого я, звичайно, ніколи навіть не подумала б дозволити йому зробити насправді,— о жах, я відчула волохате тіло напасника і... ще щось трохи нижче на моєму безневинному дванадцятирічному напахченому оливою задку.— Мовчання.— Та ну ж бо? Ти завжди сприймаєш усе так дослівно?

Він цілує її в шию.

— Мені хотілося закричати, випручатися. Але я знала, що це даремно. Треба було піддатися його жаданню — або ж бути замордованою. Зрештою, насильником він не був. Він справді вкусив мене за шию, але грайливо. Потім почав усіляке нашіптувати у вухо. Усілякі непристойності, але я примусила себе слухати. Він говорив про інших жінок, інших дівчат — і навіть, чому я найбільше здивувалася, про одну з моїх сестер, яка зняла найбільше галасу, коли йшлося про пастуха.