Мантиса - Сторінка 13

Насправді вона неймовірна лицемірка. Якби тільки історики... але не про це мова.— Вона зупиняється на хвилю.— Правду кажучи, згодом він виявився не таким жахливим, як я побоювалася. У нього була гарна засмагла шкіра, а волохаті частини його тіла — набагато приємніші, ніж хтось би подумав. Його шерсть була зовсім не колюча. Наче вовна. Чи ангора.— Вона знову робить паузу.— Та й не роздавив він мене вщент.— її слухач припіднімається. Вона заперечно хитає головою і скошує в його бік недовірливі очі: — І не зробив він того, що підказує тобі надто збуджена фантазія. Він був настільки порядним, що перевернув мене до себе обличчям.— Через кілька секунд вона продовжує розповідь, заглядаючи йому в очі.— Тоді у мене вже не було сили боронитися. Я була, наче віск у його руках. І могла лише дивитися в його хтиві очі. Якщо ти можеш це собі уявити... Він дивиться з усмішкою в її темні зіниці й киває.

— Тут немає нічого смішного,— каже вона. Він хитає головою.

— Він примусив мене розвести ноги... Отоді я таки попручалася трохи, але він був надто сильним і збудженим.— Вона заплющила очі.— Я ще й досі наче відчуваю його.— Знову замовкає, а потім розплющує очі й зустрічається з його поглядом. Схрещує коліна, обнімаючи його ноги своїми.— То було жахливо: непідробне біологічне домінування. Моїй ніжній одинадцятирічній душі цього несила було знести. Кожен огидний дюйм цього бридкого насильства. Я вирішила — ніколи йому не вибачу. Чи його статі. Що решту життя повинна воювати, воювати до останнього проти всіх чоловіків. Я б розтерзала і піддала тортурам кожного чоловіка, який трапиться мені на шляху. О, я могла запевняти їх, ніби отримую насолоду від їхніх ласк, поцілунків і пестотливих рук. Але глибоко всередині, навіть у той момент, коли мене позбавляли невинності, я лишалася вічною незайманицею.— Вона кидає на нього похмурий погляд.— Я раз і назавжди забороняю тобі розповідати про це жодній живій душі.

Він киває головою: ніколи.

— Якось я вже розповіла була цю історію. Дурна ж я була! Він зображує на обличчі здивування.

— А він, звичайно, вибовкав усе при першій же нагоді. І переповів її з погляду чоловіка-шовініста. Хоча, очевидно, то була моя розповідь. Я можу бути ким завгодно, але тільки не ідіотською парочкою німф, що у вільне надвечір'я з'явилися з-під пера дивакуватого поета-жабоїда.— І тут же додає: — Нехай присутні про це не забувають. Якщо тебе дивує, чому він зобразив мене в двох особах, то він був геть п'яний. Як завжди. Його звали Верлен.

Він швидко хитає головою.

— Або ще якось. Коротше — один з того тлуму.

Він намагається одними губами підказати правильне ім'я. Вона уважно дивиться на нього.

— Невже болять руки? Що ж, тобі слід було таки подумати про це ще тоді, коли ти надумав надати тій смішній докторші такої ж пози. Ти такий, як усі пор-нографи. Тільки-но зайде про вдоволення вашої величності, то реальність можна викинути за вікно.— Вона дивиться на його губи, потім знову в очі.— Щиро кажучи, мені вже здається, ніби ти більш неприємний коли німий, ніж коли балакаєш. Дозволяю говорити. Якщо вже тобі так припекло.— Але не встигає він і рота роззявити, як вона докидає: — І якщо ти не вважаєш, що плотський аспект цієї розмови має якесь відношення до мого реального ставлення до тебе. Чи до моєї метафоричної відрази до всіх вас і вашої статі. І не думай, начебто я не помітила твоїх до болю очевидних маневрів з наміром, щоб я опинилась у такій позі.— її ноги поверх його сплітаються ще тісніше і опускаються ще нижче.— Вона мені зовсім не подобається. І тобі, гадаю, теж. Я більш ніж упевнена, що ти б з набагато більшим задоволенням розпочав нудотливу розмову про параметри сучасної розповідної структури.

— Зжалься. В мене справді страшенно болять руки.

— Можеш спертися на лікті. Але не більше.

Він опускається — їхні обличчя одне проти одного.

— Я хочу поцілувати тебе.

— З цим можеш зачекати. Я ще не закінчила розповідати про те, що трапилося в горах. А тепер забула, на чому зупинилася.

— Як одного дня тебе позбавили цноти. І це був сатир.

— Вони не схожі на звичайних чоловіків. Щоб ти знав, вони двожильні. Можуть робити це раз по раз, без перерви. Так, власне, й було.

— І весь час однаково?

— Звичайно, ні. Ми пройшли усю абетку.

— Але ж ти щойно говорила, ніби абетки тоді ще не було...

— Якщо б на той час її вже винайшли.

— Двадцять шість разів?

— Отямся. Я говорю про Грецію.

— Двадцять чотири?

— І ще кілька дифтонгів.

— Важко мені їх уявити. У даному контексті.

— І не треба. Справа не в тому. Незважаючи на свою розлюченість і гнів, та й на решту, я була вимушена визнати, що він грандіозний коханець. Неймовірно винахідливий. І повна протилежність тобі.

— Це несправедливо.

— Ти не можеш знати. Я думала, що кожен раз буде останнім. Але кожного разу він знаходив спосіб збудити мене. Під його впливом мені захотілося стати подібною до нього, нестримною твариною. Це тривало не одну годину... і ще кілька годин. Я втратила відчуття часу. Починаючи з літери сігма і надалі мені вже було несила і слово вимовити, такою виснаженою я була. Але я не була проти. Я була б щасливою знову повернутися до альфи. З ним.

Вона вмовкає.

— Оце і все?

— Ти ж зовсім не слухав.

— Слухав.

— Якби слухав, ти б ніколи не сказав "оце і все" таким огидним здивованим тоном. Ти б став вибачатися за те, що коли-небудь осмілювався вважати, ніби твоя квола уява може зрівнятися з такою реальною подією, про яку я щойно розповіла.

Він простягає палець і обмальовує ним лінію її губів.

— Ти, мабуть, була феноменальною одинадцятирічною незайманицею.

— Щоб ти знав, тоді я не встигла використати всю оливку. Він торкається пальцем її носа.

— Це відверте запозичення з "Carmina Ргіареа".

— Мій унікальний чуттєвий досвід випереджує цю засмальцьовану збірку непристойностей принаймні на дві тисячі років.

— Я можу повірити, що ти лежала горіспини.

Вона не відповідає, й що ширша його усмішка, то менше усміху, якщо можна так висловитися, залишається в неї на обличчі.

— Ти хочеш сказати, буцімто решту я вигадала? Він усміхається й знову торкається її носа:

— Ти знаєш не гірше від мене, що сатири — це тільки міф.

її очі звужуються, і навіть чорні зіниці, здається, ще більше темніють.

— Ах, так?

Він і далі усміхається.

— Так.

— Ти боляче тиснеш мені на груди.

Він зітхає й підважується на руках, щоб не торкатися її тіла. Відчуває, як позаду вона розводить ноги. Затим вона складає руки на грудях і дивиться на нього. Наче над нею пройшла хмарина і відбулася раптова зміна фази. А він усе всміхається.

— Мені так подобається, коли ти прикидаєшся розгніваною.

— Я справді серджусь.

— Облиш. Жарт він і є жарт.

— Тобто, ти не віриш жодному моєму слову? Це так?

— Ми вже достатньо балакали.

— Я хочу почути відповідь.

— Облиш.

— Чому ти не припиниш використовувати ці дурацькі кліше? — на її обличчі не залишилося і сліду усмішки.— Ти віриш чи ні тому, що я тобі щойно розповіла?

— У метафоричному сенсі.

Вона холодно дивиться на нього знизу вгору:

— Тобто, так ти хочеш цього зараз, еге ж? Він більше не всміхається:

— Не маю найменшої уяви, про що ти говориш.

— Про голу правду, так?

— Ти сама прекрасно розумієш, чому Н£ твою долю випала белетристика. Навіть близько не було мови про жеребок. Просто ти завжди була в десять разів спритніша в брехні, ніж усі твої сестри разом узяті.

— Які сестри? У мене не було сестер.

— Аякже. І звати тебе не Ерато, і...

— Ні, мене зовуть не Ерато! І ти таки маєш рацію. Звичайно, сатири — то тільки міф. Звичайно, тієї безглуздої сцени ніколи не було. Тим більше, що в ній брало участь не одне, а два абсолютно міфічних створіння.

Він дивиться на неї згори вниз, вона люто зблискує очима догори.

— І що б це все мало означати? — питає він.

— А означає це, що я називаю тебе відразливою, одвічною чоловічою потворою. І ще я тобі скажу, що таке сучасний сатир. Це той, хто вигадує жінку на папері, аби примусити її говорити і робити таке, чого жодна справжня жінка при своєму глузді не скаже і не зробить.

— Я не розумію, що ти хочеш...

— Досі я з усіх сил намагалася поводитись так, як ти того хочеш. Але не надміру, щоб не знудило. І замість винагороди мене в кінці беруть на сміх.

— Ерато!

— Не будь смішним. Не можу я бути Ерато. Вона ніколи не існувала. А навіть якщо й існувала, якщо ти вважаєш, ніби вона підступилася до цієї жахливої кімнати ближче ніж на десять світлових років, не кажучи про те, щоб скинути одяг і дозволити тобі... Отямся. Час уже вирости.

— То хто ж ти з біса така?

— Боюся, я сама не знаю. Просто один з нещасних персонажів, які твоя хвороблива уява намагається вифантазувати з нічого.— Вона відвертає обличчя.— О Боже, швидше б ти вже взяв мене, щоб покінчити з цим. А потім можеш викинути на вогнище.

Він бачить її профіль на подушці.

— Вифантазувані персонажі не мають права мати бажань. Я продовжуватиму, доки мені захочеться. Виправляю: доки мені захочеться тебе взяти.

— Я думала, твій типаж вимер разом з Оттоманською імперією.

— Або й раніше. Оскільки ти насправді не існуєш. Вона знову кидає на нього погляд, сповнений люті.

— Я здаюся реальною тільки тому, що це твоя нудотна ідея: справді, абсолютно нереальний персонаж, яким я начебто є, й повинен таким здаватися. По правді, справжня я в такій ситуації уникала б яких-будь згадок про цю справу. І, зокрема, тому, що перш за все справжня я ніколи б не опинилася в такій ситуації. Якби в неї був якийсь вибір. А його вона не має. Оскільки не є реальною.— Вона витягає шию і здригається усім тілом.— Ти робиш те, що й завжди: ганяєшся за вигадками, як кіт за власним хвостом.

— Дуже смішно. А звідкіля тобі знати, що я завжди роблю?

— Я не знаю.

— Однак щойно ти сказала... Вона відвертає обличчя.

— Я тільки те й роблю, що папугою повторюю слова, які ти мені підкидаєш. Це ж твої слова, не мої.

— Маячня,— обурена, вона ще дужче відвертається.

— Отож ти — тільки вигадані мною слова? — допитується він.— Просто віск у моїх руках?

— Було б точніше сказати — дешевий пластилін. Він глибоко вдихає:

— Навіть без натяку на волевиявлення з твого боку?

— Якби могла, я б залишила цю кімнату кілька годин тому.

— І я міг би робити з тобою все що завгодно, а ти б спокійнісінько лежала собі?

— Нічого б не вийшло,— зневажливо пирхає вона.— Знаючи про зіпсутий гарем твоєї уяви, тобі б хотілося, щоб я з усіх сил пручалася і тим самим роздрочувала тебе.

Він аж підскакує на стільці.

— Що ти можеш знати про мою уяву?

— В даних обставинах "знати" — це епістемологічна нісенітниця.

— Нічого.