Мартін Іден - Сторінка 50

— Я тобі покажу, як скандалити. Зі мною такі штучки не вийдуть. Я не хочу мати нічого спільного з такими, як ти. Дармоїд, ось ти хто, і мене ти не ошукаєш. Як я беру твою сестру, то ти можеш оббирати мене? Дзуськи! Чого ти не берешся до праці, щоб чесно заробляти собі на життя? Ану, відповідай!

Мартінова філософія взяла гору, приглушивши гнів. Він повісив трубку і весело присвиснув. Але скоро його охопив сум і почуття самотності. Ніхто не розумів його, нікому він не потрібен, хіба що Брісенденові, але той не знати куди завіявся.

Уже сутеніло, коли Мартін з покупками вийшов з овочевої крамниці. На розі спинився трамвай, і на приступках з'явилася знайома худорлява постать. У Мартіна радісно закалатало серце. Це був Брісенден. При світлі трамвайних огнів Мартін розглядів відстовбурчені кишені його пальта — в одній книжки, а в другій пляшка віскі.

РОЗДІЛ XXXV

Брісенден не пояснював, чому він так довго не приходив, а Мартін не допитувався. Вистачало йому, що він бачив бліде обличчя друга крізь пару, що здіймалася над склянками грогу.

— Я теж не сидів без діла, — сказав Брісенден, коли Мартін розповів йому про свої останні роботи.

Він витяг з кишені рукопис і передав його Мартінові; той, прочитавши заголовок, зацікавлено підвів очі.

— Еге ж бо, — засміявся Брісенден. — А що, добра назва? "Ефемерида". А слово це ваше, — пригадуєте, як ви мені змалювали людину як вічно живу одухотворену неорганічну матерію, останню з ефемерид, що живе в куценьких межах своєї температури, визначеної їй на коротенький шлях по термометрі. Ця ідея засіла мені в голові, і, щоб звільнитися від неї, я мусив викласти її на папері. Ну, то що ви скажете?

Коли Мартін почав читати, лице його розпашілося, а потім зблідло. Це було справжнє мистецтво. Форма тріумфувала над змістом, якщо можна назвати тріумфом це ідеальне злиття думки і слова, такого досконалого, що в Мартіна від захвату солодко туманіла голова, до очей підступали сльози, а по спині пробігав дрож. Це була велика поема, на шістсот-сімсот рядків, фантастична, дивна, неземна. Вона оспівувала людину з усіма шуканнями її духу, з усіма її пориваннями сягнути до найдальших сонць та веселкових сфер. Це була дика оргія уяви конаючої людини, яка крізь стогін упивалася останніми шаленими ударами свого знесиленого серця. Величні ритми поеми заносили в холодний вир міжпланетної боротьби, туди, де билися зоряні стовпища й стикалися холодні сонця, де серед темного безмежжя спалахували огневі тумани; і крізь усе це безперестанно, хоч і ледь чутно, линув кволий людський голос, жалюгідний лепет серед клекоту планет і грізного гуркоту розприскуваних світів.

— Я не знаю в літературі нічого подібного! — сказав Мартін, коли нарешті знов набув здатність говорити. — Чудово! Чудово! В мене голова йде обертом. Я сп'янів. Це велике вічне питання, яке невимовно хвилює мене. Цей допитливий, тихий і жалібний голос людини, що прагне збагнути незбагненне, Ще й досі бринить мені у вухах. Він як безсилий писк комара серед реву слонів та рикання левів. Проте в цьому писку відчуваєш ненаситну пристрасть. Я, певне, плету дурниці, але ця річ заволоділа мною. Це... я не знаю... це просто розкіш, та й годі. Але як ви таке творите? Як могли ви таке створити?

Мартін урвав свій дифірамб лише для того, щоб перевести дух.

— Я ніколи більше не писатиму. Я просто нікчемний віршомаз. Ви показали мені, що таке справжнє мистецтво. Це — геніально! Навіть більше, ніж геніально!

Це понад міру генія. Це — істина безумства. З кожного рядка тут світиться правда, чоловіче! Чи ви це розумієте, ви, догматику? Вам і наука не зможе заперечити. Це — істина пророча, викувана з космічного металу й сплетена могутнім ритмом звуків у мереживо краси та величі. Більше я нічого не скажу. Я переможений, розчавлений. Ні, ще одно. Дозвольте мені цю поему кудись послати.

Брісенден посміхнувся.

— На цілий світ не знайдеться жодного журналу, який би зважився її надрукувати. Ви ж і самі це знаєте.

— Ні, не знаю! Я певен, що на весь світ не знайдеться жодного журналу, який би не вхопився за цю поему. Такі твори трапляються не щодня. Це не тільки найкраща поема року, це найкраща поема століття!

— Беріть вище.

— Не будьте циніком! — вигукнув Мартін. — Журнальні редактори не такі вже йолопи. Я це знаю. Я готовий на що хочете закластися, що "Ефемериду" приймуть, коли не з першого, то з другого разу.

— Ні, тут я не можу йти в заклад, — відповів Брісенден і, помовчавши трохи, додав: — Це найбільше з усього, що я досі зробив. Я це знаю. Це — моя лебедина пісня. Я надзвичайно пишаюсь нею. Я люблю її. Вона мені миліша за віскі. Це той великий прекрасний твір, яким я снив ще за ранньої молодості, повної солодких ілюзій та високих ідеалів. І от я написав його перед останнім своїм зітханням. Я не хочу віддавати його на поталу стаду свиней. Ні, я не йду в заклад. Це моя поема! Я створив її і ділюся нею тільки з вами.

— Але подумайте про інших, — протестував Мартін. — Призначення краси — давати радість.

— Це краса моя.

— Не будьте егоїстом.

— Я не егоїст. — Брісенден посміхнувся, немов смакуючи слова, що от-от мали злетіти йому з губ. —: Я так само не егоїст, як голодна свиня.

Даремно Мартін намагався переконати Брісендена, що його ненависть до журналів безглузда й фанатична і що поводиться він у тисячу разів гірше, ніж той юнак, що спалив храм Діани Ефеської [21]. Під градом обвинувачень Брісенден незворушно попивав грог і запевняв Мартіна, що той геть в усьому має слушність, тільки не в оцінці журнальних редакторів. Його ненависть до них не знала меж, і він нападався на них куди палкіше за Мартіна.

— Будь ласка, передрукуйте для мене цю поему, — сказав він Мартінові. — Ви зробите це далеко краще, ніж будь-яка друкарка. А тепер я хочу дати вам одну пораду. — Він витяг з кишені товстий рукопис— Оце ваша "Ганьба сонця". Я перечитав її тричі. Це найбільша шана, яку я міг їй віддати. Після того, що ви наговорили про "Ефемериду", я мушу мовчати. Скажу тільки одне: коли "Ганьбу сонця" надрукують, вона викличе сенсацію. Навколо неї зчиниться полеміка, і ця реклама принесе вам тисячі.

Мартін засміявся.

— Чи не порадите ви мені послати її до журналу?

— Ні в якому разі. Якщо ви хочете, щоб її надрукували, запропонуйте її одному з великих видавництв. Може, знайдеться який божевільний або п'яний рецензент, що дасть позитивну оцінку. Ви начиталися книжок, їхній зміст перетравився у вашому мозку й вилився в "Ганьбу сонця". Колись Мартін Іден стане славетним письменником і чималою часткою своєї слави завдячуватиме цьому творові. Отже, вам треба знайти видавця, і що швидше, то краще.

Того дня Брісенден засидівся допізна. Уже стоячи на приступці трамвая, він раптом обернувся до Мартіна й утиснув йому в руку зім'ятий папірець.

— Візьміть, — сказав він. — Я сьогодні був на перегонах, і мені пощастило.

Задзвенів дзвоник, і вагон рушив, лишивши Мартіна з засмальцьованим і зім'ятим папірцем у руці. Прийшовши до себе в кімнату, він розгорнув його і побачив, що це банкнот — сто доларів.

Мартін без вагання лишив його собі. Він знав, що в його друга багато грошей, та й був глибоко певен, що незабаром зможе віддати борг. Уранці він розплатився із своїми кредиторами, дав Марії на три місяці вперед за кімнату і викупив усі заставлені речі. Потім придбав весільного подарунка для Мерієн та різдвяні подарунки, скромніші, для Рут і Гертруди. А тоді повів усю Маріїну родину до Окленда, і хоч на зиму пізніше, а все-таки виконав свою обіцянку: усю дітвору й саму Марію взув у нові черевики. Крім того, він накупив їм ріжків, ляльок, різних іграшок, цукерок та горіхів, так що пакунки ледве вміщалися в дитячих руках.

Шукаючи найдовшої в світі цукерки, Мартін разом з Марією на чолі цієї незвичайної процесії заходив до кондитерських і в одній з них несподівано спіткав Рут і місіс Морз. Місіс Морз була вкрай шокована. Та й Рут зніяковіла — вона-бо надавала великої ваги звичайності, а в її коханого, що обік Марії провадив велику ватагу португальських обідранців, вигляд був не вельми пристойний. Ще прикріше вразило Рут те, що Мартінові бракувало гордості й самоповаги. А найгірше — ця зустріч незаперечно доводила, що він ніколи не зможе піднестися над середовищем, з якого вийшов. Самий факт робітничого походження уже був плямою, а тут ще безсоромно хизуватися цим перед світом — її світом — це вже було занадто. Хоч заручини Рут з Мартіном родина тримала в таємниці, але їхня тривала приязнь не могла не породити пліток; а в кондитерській, як на те, було кілька її знайомих, і вони скоса поглядали на Мартіна та його дивовижний почет. Рут не розуміла вільних і широких поглядів, як у Мартіна, і не могла піднестися над своїм оточенням. По натурі вразлива, вона горіла з сорому за свого нареченого. Тож, прийшовши того самого дня надвечір до Морзів з подарунком для Рут, Мартін не зважився витягти його з кишені і вирішив почекати зручнішої нагоди. Він уперше побачив Рут у сльозах, у сльозах жалю та гніву, і був вражений. У думці називав себе грубою тварюкою, хоч ніяк не міг зрозуміти своєї провини. Він ніколи не думав, що можна соромитися людей свого кола, і не бачив нічого принизливого для Рут в тому, що ходив з дітворою Марії до крамниці і купував їм різдвяні подарунки. Та коли Рут пояснила йому, чим вона ображена, Мартін зрозумів її, але подивився на це як на жіночу примхливість, властиву всім жінкам і навіть найкращим з них.

РОЗДІЛ XXXVI

— Ходімо, я покажу вам "справжніх людей", — сказав Мартінові Брісенден одного січневого вечора.

Вони пообідали в Сан-Франціско і мали вже сідати на пором, як раптом Брісенденові загорілося показати Мартінові "справжніх людей". Він повернув назад і хутко подався уздовж набережної, наче привид, у широкому плащі, що маяв на вітрі; Мартін насилу встигав за ним. По дорозі вони зайшли до винного складу; прихопивши там два галони старого портвейну в обплетених суліях, Брісенден, а за ним і Мартін, навантажений кількома пляшками віскі, скочили у трамвай, що прямував на Мішен-стріт.

"От якби мене зараз побачила Рут", — подумав Мартін, не перестаючи міркувати, що то за "справжні люди".

— Може, сьогодні там нікого не буде, — сказав Брісенден, коли вони вийшли з трамвая і пірнули в глиб робітничого кварталу на південь від Маркет-стріт.