Мартін Іден - Сторінка 52

Суперечка затяглася допізна, і Нортон, роздратований нескінченними обвинуваченнями у метафізиці, вчепився руками за стілець, щоб не зірватися на ноги, і з суворим упевненим виразом на своєму, немов дівочому обличчі, виблискуючи сірими очима, рішуче напав на ворожі позиції.

— Гаразд, ви, геккеліанці! — гукнув він. — Хай я мислю, як знахар, а ви ж як? Ви ж не маєте під ногами ніякого грунту, ви, ненаукові догматики, що пнетеся із своєю позитивною наукою куди не слід. Ще задовго до зародження школи матеріалістичного монізму його підвалини були так зрушені, що на них нічого вже не можна було будувати. Локк — ось хто зробив це, Джон Локк [28]. Двісті років тому, навіть більше, у своєму "Досліді про людський розум" він довів, що ніяких вроджених ідей не буває. А ви знов твердите те саме і цілий вечір спростовуєте існування вроджених ідей. А що це означає? Це означає, що найвищої реальності людині не збагнути. Коли ви народжуєтесь, ваш мозок порожній. Явища, тобто феномени — оце й усе, що ви сприймаєте своїми п'ятьма почуттями. Тим-то номени, яких у вас не було при народженні, не можуть з'явитися...

— Я заперечую... — перепинив його Крейс.

— Дайте мені договорити! — крикнув Нортон. — Ви можете пізнати лише ті дії та взаємодії сили й матерії, які так чи інакше впливають на ваші почуття. Бачите, я готовий припустити існування матерії, побити вас вашим власним аргументом. Іншого виходу у мене немає, бо ви з природи не здатні збагнути філософські абстракції. А тепер скажіть, що ви знаєте про матерію згідно з вашою позитивною наукою? Ви знаєте тільки те, що сприймаєте, тобто знов-таки тільки явища, феномени. Вам доступні лише зміни матерії, вірніше — ті зміни в ній, що спричинюють зміни у вашій свідомості. Позитивна наука має справу лише з феноменами, а ви настільки нерозважливі, що пнетеся в онтологію, аби оперувати номенами. Але ж із самого визначення позитивної науки ясно, що вона розглядає самі явища. Недарма хтось сказав, що наука про явища не може вийти за межі явищ.

Навіть знищивши Канта, ви не здолаєте спростувати Берклі, хоч і закидаєте йому хибність, коли твердите, що наука заперечує існування бога, тобто, власне, доводить існування матерії... Я визнав зараз існування матерії тільки для того, щоб ви мене зрозуміли. Будьте собі позитивістами, якщо вам так хочеться, але облиште онтологію [29], бо серед позитивних наук їм немає місця. Спенсер має слушність у своєму агностицизмі, але якби Спенсер...

Незабаром, однак, мав відійти останній пором на Окленд, тож Брісенден і Мартін тихенько вислизнули з кімнати, тимчасом як Нортон і далі громив супротивників, а Крейс та Гамільтон тільки чекали, поки він скінчить, готові накинутися на нього, як розлючені пси.

— Ви показали мені чарівну країну, — сказав Мартін Брісенденові, коли вони вже були на поромі. — Поговоривши з такими людьми, відчуваєш, що варто жити на світі. В мене просто голова йде обертом. Досі я не розумів, що таке ідеалізм, не міг оцінити його. Власне, й тепер я не можу з ним погодитись. Я відчуваю, що назавжди лишуся реалістом. Певно, такий уже зроду. Але я хотів би посперечатися з Крейсом і Гамільтоном, та й для Нортона у мене знайшлося б кілька слів. А Спенсера вони нічим не спростували. Я зараз збуджений, як дитина, що її вперше повели до цирку. Бачу, що мені ще багато чого треба прочитати. Хочу почати з Салібі. Я певен, що Спенсер непереможний. Наступного разу я теж візьму участь у суперечці.

Але Брісенден, втулившись підборіддям у теплий шарф, дрімав, важко дихаючи, і його худе тіло, загорнуте в довгий плащ, похитувалося в такт дрижанню моторного порома.

РОЗДІЛ XXXVII

Другого ранку, всупереч порадам і попередженню Брісендена, Мартін запакував "Ганьбу сонця" і послав до редакції "Акрополя". Він сподівався таки знайти журнал, що надрукує цю статтю, і був певен, що тоді вже її можна буде продати якомусь видавництву. "Ефемериду" він теж послав одному журналові. Дарма що ненависть Брісендена до журналів доходила в нього мало не до манії, Мартін вирішив, що поема повинна вийти в світ. Проте друкувати її без дозволу автора не збирався. Він хотів тільки заручитися згодою якогось першорядного журналу, а тоді вже, маючи в руках певну зброю, збороти й Брісендена.

Того ранку Мартін почав писати давно задуману повість, яка вже кілька тижнів не давала йому спокою. Це мала бути блискуча морська повість, зразок романтики XX століття, що змальовувала реальних людей, реальний світ і реальні обставини. Але під захопливим сюжетом мав критися потаємний зміст, який не доходив би до поверхового читача, але й не зменшував би його зацікавлення. І саме цей зміст, а не перипетії сюжету, спонукав Мартіна до писання. Він завжди переймався перше основною ідеєю, а сюжет уже насновувався на неї. Знайшовши таку ідею, Мартін починав думати над дійовими особами, над місцем та часом дії, що найкраще відповідали б основному мотивові. Він вирішив назвати повість "Запізнілий" і не розтягувати її більше як на шістдесят тисяч слів, що при його надзвичайній плодючості було дрібницею. Узявшись за перо, він першого ж дня відчув глибоку насолоду справжнього майстра.

Мартін уже не боявся, що безпорадність літературної форми збіднить його думку. Довгі місяці впертої, напруженої роботи й навчання не минули даремно. Тепер рука його була тверда, і він міг спокійно вирізьблювати основне в творі; працюючи година за годиною, Іден відчував дедалі глибше, що життя і життєві справи розуміє правильно. У "Запізнілому" Мартін хотів правдиво розповісти про реальних людей і реальні події. Але поза тим у повісті мав бути великий прихований зміст, життєвість, однаково справедлива для всіх часів, усіх морів і земель. І все це завдяки Спенсерові, — подумав Мартін, відкинувшись на спинку стільця. — Атож, Спенсерові і тому ключеві до розуміння життя, якого він дав мені в руки і який зветься еволюцією.

Він був певен, що творить щось велике. "Це піде! Це піде!" — бриніло йому у вухах. Безперечно, це мало піти. Нарешті він напише річ, за яку схопиться перший-ліпший журнал. Уся повість поставала перед ним у пломінних зблисках. Він одірвався від рукопису і вписав у блокнот цілий абзац. Це мали бути останні слова повісті, яку він так ясно уявляв собі, що міг наперед викласти на папері кінець. Мартін порівнював цю ще не написану повість з морськими творами інших письменників і пересвідчувався, що вона далеко краща.

— Тільки один чоловік міг би створити щось рівноцінне, — пробурмотів. — Це Конрад. Але й він, прочитавши повість, потиснув би мені руку й сказав: "Чиста робота, друже".

Мартін працював цілий день і лише в останню хвилину згадав, що йому треба йти на обід до Морзів. Завдяки Брісенденові чорного костюма було викуплено, і тепер Мартін знов міг з'являтися в товаристві.

Дорогою він зайшов до бібліотеки і взяв там "Цикл життя" Салібі. Сидячи в трамваї, почав читати статтю про Спенсера, що її згадував Нортон. Поступово його охоплював гнів. Він розчервонівся, зціпив зуби і раз у раз несвідомо стискав кулаки, немов комусь погрожував. Вийшовши з вагона, він як несамовитий понісся вулицею і люто шарпнув за дзвоника на дверях у Морзів. Цей звук повернув його до пам'яті. Поріг дому він переступив уже в доброму гуморі, сміючися сам із себе. Але тільки-но увійшов до вітальні, як його охопила страшенна нудьга. Він упав з верховин, де ширяв цілий день на крилах натхнення. "Буржуа", "крамарське кубло", — згадав він Брісенденові слова. "Ну й що з того? — сердито спитав Мартін себе. — Я ж одружуюся з Рут, а не з її родиною... "

Ніколи ще Рут не видавалася Мартінові такою гарною, такою одухотвореною і квітучою. На щоках її грав рум'янець, а очі так і вабили його — ті очі, в яких він уперше побачив відблиск безсмертя. Останнім часом, щоправда, він не думав про безсмертя, наукові книжки розвіяли ці думки, але сьогодні він прочитав в очах Рут щось таке, чого не можна було висловити людською мовою, — він прочитав у них кохання. Те саме кохання світилося й у нього в очах, а кохання непереможне. Таке було його переконання, навіяне пристрастю.

Ті півгодини, що він пробув з Рут перед обідом, зробили його знову щасливим і задоволеним з життя. Але за столом він раптом відчув втому — неминуча реакція після виснажливого трудового дня. Усе дратувало його. Він пригадав, як за цим самим столом, де тепер йому так часто все здається смішним і нудним, він уперше в житті сидів з цивілізованими істотами і впивався позірною атмосферою високої, витонченої культури. Який же він був тоді наївняк! Почував себе якимсь дикуном, упрівав сьомим потом, усього побоюючись, приголомшено дивився на безліч ножів і виделок, потерпав перед величним лакеєм і марно силкувався одним стрибком знестися на цю запаморочливу соціальну височінь, аж кінець кінцем поклав бути самим собою і не вдавати ні освіченості, ані витонченості манер, яких не мав.

Він з надією глянув на Рут, так само як пасажир на пароплаві, подумавши про можливу катастрофу, шукає очима рятувального пояса. Так, з того всього лишилося тільки кохання і Рут. Усе інше розвіялось, як міраж, перед лицем знань. Але Рут і кохання витримали випробу; для них Мартін знайшов біологічне виправдання. Кохання становило найвищий прояв життя. Природа витворила його, як і всіх інших нормальних людей, задля кохання. Вона билася над цим завданням десятки тисяч століть — ба навіть сотні тисяч, мільйони століть, — і ось він, найкращий її витвір. Вона зробила кохання найдужчим його почуттям, збільшила незмірно силу цього почуття даром уяви і кинула його в цей ефемерний світ тужити, жадати і кохати. Він знайшов під столом руку Рут, потиснув її і відчув потиск у відповідь. Рут глянула на нього, і очі в неї були променисті й ласкаві. Такі ж були і його очі в ту трепетну мить, але він не знав, що в очах Рут він бачив лише відблиск того вогню, що палав у його очах.

Навпроти нього, праворуч од містера Морза, сидів суддя Блаунт, член місцевого найвищого суду. Мартін зустрічав його в Морзів уже не раз, але не відчував до нього ніякої симпатії. Суддя розмовляв з батьком Рут про політику робітничих спілок, про місцеві події й соціалізм, і містер Морз вказав йому на Мартіна як на прихильника соціалістичного вчення.