Машина для здійснення бажань - Сторінка 6

— Ось. Цього вистачить.

— Вистачить? Тоді доведеться нам шукати дуже дешевої їжі — по нуль марок нуль-нуль пфенігів.

— Як то? — зронив пан Пляшкер і заглянув у порожній гаманець. — Та тут нічого нема! Хтось украв мої гроші!

— Боюсь, що ви їх самі в себе вкрали, — зміркував Суботик. — Хіба не ви загадали бажання, щоб усі гроші зникли з кімнати?

— Ох, я телепень! — розсердився пан Пляшкер. — Тепер ми навіть піти попоїсти десь не зможемо. Доведеться сидіти тут і чекати, поки ця клята машина — коли-то! — перепочине!

— Не лайтеся, тату! — прошепотів Суботик. — Адже машині для здійснення бажань також потрібен спокій. Ми можемо, поки вона відпочиває, згуляти в "Братику, не сердься!"

— Про мене, — буркнув пан Пляшкер, дістав з полички шахівницю, і вони почали гру.

За дві години в машині раптом спалахнула червона лампочка. Суботик відразу це помітив.

— Дивіться, дивіться, тату! Придумуйте бажання!

Пан Пляшкер підвівся, встановив важіль на "ввімкнено", зачекав, поки лампочка заблимала, й сказав:

— Я хочу, щоб отут на стільці лежала ціла купа двадцятимаркових банкнот!

— Добре! — похвалив Суботик.

А далі вони вдвох із паном Пляшкером тільки дивилися, як на стільці все ріс угору стос паперових грошей. Трохи згодом гудіння замовкло і лампочка вже не блимала. Пан Пляшкер поставив важіль на "вимкнено", напакував собі грішми обидві

кишені піджака так, що вони аж понадималися, й сказав Суботикові:

— Отепер ми з тобою будемо великі цяці!

Суботик аж хоботцем захитав з дива:

— Великі цяці? Справді? А які завбільшки? Га? Якими завбільшки ви хочете нас поробити? Щоб ми в двері не пройшли?

— Та ні, — засміявся пан Пляшкер, — я лише хотів сказати, що ми зможемо всмак, просто добряче попоїсти.

— Ще й усього багато-багато!

— Ну-ну, ти тільки не перебільшуй. Замовимо якусь закуску, добру основну страву та десерт, — постановив пан Пляшкер.

— Закуску! — розмріявся Суботик. — Я вже мов бачу її перед собою! Це буде салат.

— Непоганий початок, — погодився пан Пляшкер. — І який же салат ти собі уявляєш?

— Зараз я вам трохи розповім, яка закуска мені найсмачніша, — сказав Суботик. — Чи краще звіршувати?

— Звірілу й!

— Чудово! — зрадів Суботик. — Віршована закуска.

Я почав би з двох салатів:

пух качиний до томатів,

шкіряні штанці гарненько

пошатковані дрібненько,

сім цибульок, майоран,

та петрушка, кріп, шафран, —

розмішати все це пальцем,

присмачити добре смальцем,

всипать тирси із тополі,

посолить півфунтом солі

та морозива додати —

вийдуть — чудо не салати!

Як вам така чудова закуска? Га, тату?

— Огидно! — сказав пан Пляшкер.

— То, може, вас дужче полонить основна страва? Готувати її треба так:

Засмажить гарно табурета,

додати раму без портрета,

рясні боби, масні шпикачки,

смачні тушковані тріскачки,

пиріг зі свіжою жорствою,

пакунок з вовною черствою,

портфель під соусом — під білим! —

і зварений некруто килим...

Така основа основної страви. Як вона вам, тату?

— Паскудна!

— Справді? Тоді, може, вам більше смакуватиме делікатний десерт:

На десерт з’їмо ми з вами

сім каштанів з колючками,

далі мисочку красиву

кісточок із чорносливу, —

грубше змелених, до речі! —

бо то втіха для малечі.

Та яєчню з мармеладом,

та гірчицю з шоколадом,

і нарешті, наостанок

маринаду з медом дзбанок!

Ну, вже ця страва, тату, припаде вам до смаку!

— У мене від неї шлунок стане шкереберть, — оцінив пан Пляшкер. — Та нащо дарма й говорити! Адже таких чудернацьких страв у нашому місті тобі ніде не подадуть!

— Оце так? А що ж я тоді їстиму? Що ж тут подають?

— Замовимо тобі те саме, що й мені. Так буде найліпше, — порадив пан Пляшкер. — Тоді ти принаймні не зробиш помилки. Так чи так, я мушу тобі повідомити декілька правил, щоб ти знав, як поводитись у кав’ярні.

— То там з усіма водяться? — перепитав Суботик. — І довго там з нами водитимуться? Я ж думав, що там нас швиденько нагодують...

— Ніхто там з тобою не водитиметься! — розсердився пан Пляшкер. — Не мели дурниць!

— Та чого ви кричите? — сказав Суботик. — Це ж ви самі таке вигадали. А я не хочу, щоб зі мною цілий день водилися, чи по кав’ярні, чи ще де! Я хочу їсти!

— Та ти ж і їстимеш, заспокойся! Тільки треба тобі знати певні правила. По-перше, не можна їсти руками, треба неодмінно з ножем і виделкою.

— А чим же я їстиму того ножа й виделку, як не руками? Ногами, чи що? — здивувався Суботик.

— Та не ножа з виделкою ти їстимеш, а з допомогою ножа й виделки.

— О, це вже цікаво! Це я собі зараз заримую!

Їдять не руками,

ані ногами —

ножем і виделкою —

суп з пирогами.

А ще які правила мені треба знати?

— Друге правило таке: не розмовляти з напханим ротом!

— А це правило нудне!

— І чому ж? — суворо запитав пан Пляшкер.

— Бо його треба було заримувати. Отак:

Коли рот напхав ти повний,

то сиди, мов пень, безмовний.

А як в роті спорожніло,

то тоді балакай сміло!

— Ну, всі правила не швидко заримуєш, — сказав пан Пляшкер. — Час іти. Бо вже недалеко й до вечора, а ми ще і не пообідали.

В коридорі їх перехопила пані Моркван.

— О, а це що таке?! — зарепетувала вона, впершись руками в боки. — Це ж той Робінзон, що перекидав мою тиху-мирну оселю догори ногами!

Звідкіля ж він узявся знов?

— З оцієї кімнати, — відповів Суботик, показав на двері кімнати пана Пляшкера, усміхнувся й пояснив: — Он звідки.

— Він що, збирається тут лишитися? — допитувалась пані Моркван.

— Ні, він не збирається тут лишитися, він збирається піти до кав’ярні й з’їсти там закуску, основну страву та десерт, — повідомив Суботик.

— То... то це... — пробелькотіла пані Моркван, та пан Пляшкер урвав її мову, не давши їй навіть як слід почати речення:

— Зрозуміло. Ви знов будете мені доводити, що в такому разі я маю більше платити вам за помешкання. — Він сягнув до кишені піджака, дістав цілу паку грошей і тицьнув господині в руку. — Ось, візьміть, — сказав він. — Гадаю, цього досить

вам за місяць.

І поки пані Моркван стояла, роззявивши рота, й розгублено дивилася на жмут грошей у себе в руці, такий грубенький, що його ледве охоплювали її пальці, пан Пляшкер, безжурно насвистуючи, разом із Суботиком зник за надвірніми дверима.

Якийсь час обидва мовчки йшли вулицею. Аж раптом Суботик зупинився.

— Дивіться, тату, отам-о щось написано про "страви". Зайдемо туди? — запитав він і прочитав по складах: — "Ви-шу-ка-ні стра-ви"

Пан Пляшкер поглянув на будинок і нерішуче похитав головою.

— Це буде занадто дорого для таких людей, як ми, — сказав він за хвильку.

— Як то? У вас же сьогодні всі кишені повні грошей!

— Сказати правду, в таких аристократичних ресторанах я ще ніколи не був. Для мене він аж надто вже шикарний, — признався пан Пляшкер.

— Занадто шикарний? Ну то ми собі тут трохи пошикуємо, — сказав Суботик і шаснув за скляні двері.

Панові Пляшкеру нічого іншого не залишалося, як і собі податися за ним. Суботик рішуче попростував уперед по товстих килимах, повз важкі червоні оксамитові портьєри і сів за вільний стіл, на якому пломеніли в золотому свічнику чотири

свічки.

Хоча в залі за багатьма столами сиділо чималенько людей, було тут доволі тихо. Пані й панове розмовляли між собою лише стихенька. Це таки справді був шикарний ресторан.

— Дивіться, тату, вони тут уже святкують Різдво! — вигукнув Суботик і показав на запалені свічки.

Кілька відвідувачів на мить урвали свою трапезу і здивовано заоглядались на Суботика. Проте зараз-таки знову обернулися до своїх тарілок, бо ж неввічливо озиратись на людей.

Пан Пляшкер почервонів і швиденько сів коло Суботика.

— Цить! — прошепотів він. — Не галасуй! Так

не роблять!

— Як не роблять?

— Не розмовляють так голосно, — пошепки пояснив пан Пляшкер.

— Роблять, роблять, ще й як! — заперечив Суботик. — Пані Моркван он цілими днями те й знає, що галасує.

— Тільки не тут!

— Ну, бо її тут немає...

— У всякому разі, розмовляй тихенько. Тут люди обідають, — сказав пан Пляшкер.

Суботик підвівся зі стільця й з цікавістю роздивлявся відвідувачів ресторану.

— А чого це не можна розмовляти, як вони їдять? Хіба вони їдять вухами? — голосно допитувався він.

— Ц-цить! — удруге просичав пан Пляшкер і силоміць посадив Суботика на місце. — Будь ласка, сиди спокійно!

Дуже, просто дуже шикарний офіціант у чорному фраку підійшов до їхнього' столика так швидко, як йому лише дозволяла його шикарність.

— Чи можна поцікавитися, що привело вас сюди? — несхвально розглядаючи Суботика і його водолазний костюм, запитав він. — Якщо вам хочеться поплавати, то йдіть краще до міського басейну. А це ресторан.

— Ми знаємо, — зніяковіло сказав пан Пляшкер. — Ми... ми б хотіли тут трохи попоїсти.

— Трохи? Ні, дуже багато, — уточнив Суботик. — У мого тата є гроші. Хочеш подивитися?

— Годі, будь ласка! — звелів пан Пляшкер.

— Як ви так хочете, — сказав Суботик і ображено замовк.

— Зачекайте хвилинку,— мовив офіціант і підійшов до іншого офіціанта. Вони про щось пошепотілися, раз у раз поглядаючи на Суботика та на пана Пляшкера.

— Мабуть, радяться про те, як нас непомітно витурити, — прошепотів до Суботика пан Пляшкер. — Ось зараз він нам скаже, що цей столик хтось замовив раніше.

Офіціант повернувся до них.

— На жаль, цей столик замовлено раніше, — сказав він. — Чи можу я запропонувати шановному панству пересісти за он той столик у глибині?

— Можеш, — великодушно дозволив Суботик. — Сподіваюся, твоє панство його вподобає. Бо цей столик такий маленький, нам і самим тут мало місця.

І він почав з цікавістю роззиратися: де ж те "шановне панство"?

— Та це ж він нас так величає, — прошепотів пан Пляшкер і підвівся.

— А, нас! А я й не знав, що я — "панство", — запишався Суботик і з підскоком подався слідком за паном Пляшкером до невеличкого столика, що стояв у такій собі ніші, тому іншим відвідувачам його майже не було видно.

— Чи можу я запропонувати шановному панству карту? — спитав офіціант і налагодився йти.

Звісно, він мав на увазі ресторанне меню.

Суботик ухопив його за фрак.

— А що нам робити з однією картою? — поцікавився він.

— Якщо шановні панове бажають, я принесу дві карти, кожному окремо, — відповів офіціант, намагаючись визволитися від Суботика.

— Дві карти? Та ними ж ні в що не зіграєш! Для скату потрібно тридцять дві, а для "подвійної голови" аж сорок вісім!

— У нас не заведено грати в карти, — пихато сказав офіціант.