Маятник Фуко - Сторінка 29

Оте "щось" і досі там. І я шукаю тих людей. Тож я хочу опублікувати цю книгу, щоб викликати якийсь відгук. І водночас я намагаюся сконтактувати з людьми, які можуть допомогти мені знайти правильний шлях у меандрах традиційних учень. Сьогодні я зустрівся з найбільшим знавцем у цих справах. Але, на жаль, навіть бувши світилом, він нічого не зміг мені сказати, хоч дуже зацікавився моєю історією і обіцяв написати передмову...

— Але даруйте, — запитав Бельбо, — хіба не було необачністю довірити вашу таємницю тому добродієві? Це ж ви нам розповідали про помилку, якої допустився Інґольф...

— Послухайте, — відповів полковник, — Інґольф не вжив ніяких пересторог. Я ж звернувся до вченого поза всякими підозрами. До людини, яка не робить нерозважливих припущень. Приміром, сьогодні він попрохав мене зачекати ще трохи з поданням моєї роботи до видавництва, аж поки будуть з'ясовані всі суперечливі питання... Я не хотів утратити його прихильності і не сказав, що йду сюди, але мене можна зрозуміти, адже на цій стадії моїх трудів не дивно, що я нетерпеливлюся. Той добродій... Хай йому грець, навіщо ці недомовки, я б не хотів, аби ви думали, ніби я вихваляюсь. Це Ракоскі...

Він замовк, очікуючи нашої реакції.

— Хто? — розчарував його Бельбо.

— Таж великий Ракоскі! Авторитет у царині дослідження традицій, колишній головний редактор "Cahiers du Mystere"!

— Он воно що, — сказав Бельбо, — авжеж, авжеж, звичайно ж, Ракоскі...

Хоч я залишаю за собою право остаточно подати свій рукопис до друку,

лише одержавши поради цього добродія, я все ж хотів би трохи пришвидшити події, і якщо тим часом мені вдасться дійти згоди з вашим видавництвом... Повторюю, я хотів би якомога швидше викликати якусь реакцію, зібрати інформацію... По світі ходить хтось, хто знає, але мовчить... Панове, Гітлер, хоч і усвідомлював, що війну програно, саме близько сорок четвертого року починає говорити про таємну зброю, яка дозволить йому обернути ситуацію на свою користь. Кажуть, відбув божевільним. А якщо він не був божевільним? Ви мене розумієте? — Його чоло вкривав піт, вуса стирчали, як у кота. — Словом, — сказав він, — я кидаю принаду. Поглянемо, чи хтось з'явиться.

* * *

На підставі того, що я знав і думав тоді про Бельбо, того дня я сподівався, що він позбудеться полковника якоюсь ввічливою фразою. Натомість він сказав:

— Послухайте, полковнику, це надзвичайно цікава річ, незалежно від того, чи ви домовитесь із нами, чи з кимось іншим. Ви можете залишитись іще хвилин на десять, чи не так, полковнику? — Тоді він обернувся до мене: — Уже пізно, Казобоне, я й так занадто вас затримав. Побачимося завтра, гаразд?

То було прощання. Діоталлеві взяв мене під руку і сказав, що теж іде геть. Ми попрощалися. Полковник тепло потис руку Діоталлеві, а мені кивнув головою, холодно посміхаючись.

Поки ми спускалися сходами, Діоталлеві сказав мені:

— Ви, либонь, запитуєте себе, чому Бельбо попрохав вас вийти. Не вважайте це нечемністю. Бельбо повинен зробити полковникові дуже конфіденційну пропозицію. Конфіденційність — наказ пана Ґарамонда. Я теж іду геть, щоб не заважати.

Як я зрозумів згодом, Бельбо намагався кинути полковника в пащу видавництва Мануціо.

Я затягнув Діоталлеві до Піладе, де я випив кампарі, а він — ревеневого напою. Він здався Діоталлеві, за його словами, напоєм чернечим, архаїчним, майже темплієрським.

Я запитав його, що він думає про полковника.

— До видавництва, — відповів він, — спливається вся глупота світу. Але оскільки посеред світової глупоти ще яскравіше сяє мудрість Усевишнього, мудра людина спостерігає дурня зі смиренням. — І він вибачився, йому треба було іти. — Цього вечора у мене бенкет, — сказав він.

— Якась вечірка? — запитав я.

Його, здавалося, спантеличила моя пустопорожність.

— Зогар, — уточнив він, — Lekh Lekha. Ще зовсім непорозумілі сторінки.

21

Ґрааль, — це тягар такий великий, що істоті, яка перебуває в полоні гріха, не дано зрушити його з місця.

Wolfram von Eschenbach, Parzjval, IX, 477

Полковник мені не сподобався, але викликав у мене цікавість. Можна довго, захоплено спостерігати навіть за зеленою ящіркою. Так я смакував перші краплі отрути, яка призвела нас усіх до згуби.

Назавтра по обіді я знову зайшов до Бельбо, і ми трохи побалакали про нашого відвідувача. Бельбо сказав, що той здався йому міфоманом:

— Ви бачили, як він цитував того Ракоскі чи Ростроповича, ніби це Кант?

— Та, зрештою, все це старі історії, — зауважив я. — Інґольф був божевільцем, бо в них вірив, а полковник — божевілець, бо вірить Інгольфові.

— Можливо, він вірив у це вчора, а сьогодні вірить у щось інше. Скажу вам, учора, перед тим як попрощатися з ним, я призначив йому на сьогодні зустріч з... з іншим видавцем, це видавництво невибагливе, готове публікувати книжки авторовим коштом. Він, здається, зрадів. І все ж недавно я дізнався, що на зустріч він не прийшов. І уявіть собі, він залишив мені тут фотокопію послання, погляньте. Сіє на кожному кроці таємниці тамплієрів, ніби якийсь непотріб. Так уже влаштовані люди такого штибу.

І саме в цей момент задеренчав телефон. Бельбо відповів:

— Слухаю. Так, я Бельбо, авжеж, видавництво "Ґарамонд". Добридень, я вас слухаю... Авжеж, він приходив учора пополудні, щоб запропонувати мені свою книгу. Пробачте, але я, зі свого боку, зобов'язаний до конфіденційності, якщо ви мені скажете...

Він слухав кілька секунд, тоді пополотнів, глянув на мене і промовив:

— Полковника вколошкали чи щось таке. — Він знову звернувся до свого співрозмовника: — Даруйте, я говорив до Казобона, нашого співробітника, який учора був присутній при розмові... Отож полковник Арденті прийшов поговорити з нами про свій задум, історію, яку я вважаю фантазією, про гіпотетичний скарб тамплієрів. То були середньовічні лицарі...

Він інстинктивно прикрив рукою мікрофон, наче не хотів, щоб його почули, тоді побачив, що я за ним спостерігаю, забрав руку і з певним ваганням заговорив:

— Ні, комісаре, цей добродій говорив про книгу, яку він хотів написати, але дуже туманно... Що? Обидва? Зараз? Записую адресу.

Він поклав слухавку. Кілька секунд мовчав, тарабанячи пальцями по письмовому столі.

— Словом, Казобоне, даруйте мені, але я, не подумавши, втягнув у це й вас. Мене захопили зненацька. Це дзвонив комісар, якийсь Де Анджеліс. Здається, полковник винайняв мебльовані кімнати, і хтось каже, що знайшов його там учора вночі мертвим...

— Хтось каже? Комісар навіть не знає цього напевно?

— Дивно, але не знає. Здається, вони знайшли моє ім'я і вчорашню зустріч, занотовані у його записнику. Гадаю, ми — єдиний слід. Що вам сказати, ходімо.

Ми викликали таксі. По дорозі Бельбо взяв мене під руку.

— Казобоне, можливо, йдеться про якийсь збіг обставин. У кожному разі — може, у мене викривлене світосприймання, але у моїх краях кажуть: "Завжди краще не називати імен"... Ще хлопчиком я ходив дивитися на одну різдвяну комедію, поставлену діалектом, побожний фарс, де невідомо було, чи пастирі живуть у Віфлеємі чи на берегах Танаро... Приходять три царі й питають у підпаска, як звати його господаря, а той відповідає — Джеліндо. Коли Джеліндо про це дізнався, він відлупцював хлопчину дубцем, адже, сказав він, не можна так просто називати чиєсь ім'я невідомо кому... В кожному разі, якщо ви зі мною згодні, полковник нічого нам не говорив про Інгольфа та послання з Провена.

— Ми не хочемо закінчити так, як Ін гольф, — сказав я, намагаючись усміхатися.

— Повторюю вам, усе це нісенітниці. Але від деяких історій краще триматися чимдалі.

Я сказав — згода, але у глибині душі нервував. Зрештою, я був студентом, який брав участь у демонстраціях, і зустріч із поліцією мене бентежила. Ми прибули до мебльованих кімнат. Не найкраще місце, далеко від центру. Нас одразу скерували до апартаментів — так вони це називали — полковника Арденті. На сходах — агенти поліції. Нас упустили до номера 27 (сім і два буде дев'ять, подумав я): спальня, передпокій зі столиком, невеличка кухонька, ванна кімната з душем без завіси, крізь прочинені двері не було видно, чи є там біде, але у закладах такого типу це була, либонь, перша і єдина вигода, якої вимагали клієнти. Мешкання безбарвне, особистих речей небагато, але всі у великому безладі, хтось поспіхом покопирсався в шафах та валізах. Може, це зробила поліція, — всього агентів у формі та цивільному я нарахував чоловік з десять.

Назустріч нам вийшов ще молодий чоловік з досить довгим волоссям.

— Я — Де Анджеліс. Доктор Бельбо? Доктор Казобон?

— Я ще не доктор, я ще вчуся.

— Вчіться, вчіться. Якщо ви не одержите диплома, то не зможете подати на конкурс для вступу до поліції, і навіть не знатимете, що втратили. — У нього був роздратований вигляд. — Даруйте, але почнімо з необхідних формальностей. Ось тут є паспорт, який належав мешканцеві цієї кімнати, зареєстрованому як полковник Арденті. Ви його впізнаєте?

— Це він, — сказав Бельбо, — але допоможіть мені збагнути ситуацію. По телефону я не зрозумів, чи він мертвий, чи...

— Я був би дуже вдячний, якби ви мені це сказали, — сказав Анджеліс, скривившись. — Гадаю, ви маєте право знати дещо більше. Отже, добродій Арденті, чи то пак полковник Арденті поселився тут чотири дні тому. Ви, мабуть, зорієнтувалися, що це не "Гранд-готель". Тут є портьє, який іде спати об одинадцятій, бо пожильці мають ключ від вхідних дверей, однадві покоївки, які приходять зранку прибирати в кімнатах, і старий алкоголік, який працює посильним і приносить пожильцям до кімнат напої, коли вони подзвонять. Алкоголік, повторюю, і склеротик: допитувати його було чистою мукою. Портьє твердить, що його переслідують привиди, і він уже перелякав кількох пожильців. Учора ввечері близько десятої портьє бачить, як Арденті повертається разом із двома особами, яких веде до себе в кімнату. Тут не звертають уваги, навіть якщо привести собі цілу зграю транссексуалів, а тим більше, коли це дві нормальні особи, хай, як помітив портьє, і з чужоземним акцентом. О десятій тридцять Арденті кличе старого і велить принесли собі пляшку віскі, мінеральну воду і три склянки. Близько першої чи о пів на другу старий чує, що з кімнати двадцять сім дзвонять, уривчасто, каже він.