Маятник Фуко - Сторінка 31

А може, його послала якась велика риба, яку Арденті пошив у дурні. А може, то був однополчанин з іноземного легіону, що затаїв на нього злобу. А може, то був алжирський найманий убивця. Хтозна, чи історія про скарб тамплієрів не була лише другорядним епізодом у житті нашого полковника. Еге ж, я знаю, бракує течки, брунатна вона чи червона. Ви добре зробили, що заперечили мені, так йому стало ясно, що ми бачили її лише мимохідь...

Я мовчав, а Бельбо не знав, як закінчити розмову.

— Ви скажете мені, що я знову втік, як на вулиці Лярга.

— Дурниці. Ми вчинили слушно. До побачення.

Мені було шкода його, бо він почував себе боягузом. Я ні, мене ще в школі навчили, що поліції треба брехати. З принципу. Але так уже воно є, нечиста совість не зміцнює приязні.

Від того дня я більше його не бачив. Я був його докором сумління, а він — моїм.

Але сам тоді я переконався, що студент завжди під більшою підозрою, ніж людина з дипломом. Я попрацював ще рік і написав двісті п'ятдесят сторінок машинописного тексту про процес тамплієрів. У ті роки подання до захисту дипломної роботи було доказом лояльності до законів держави, і до таких людей ставились поблажливо.

* * *

У наступні місяці деякі студенти почали стріляти, ера великих маніфестацій просто неба закінчувалася.

* * *

Мені бракувало ідеалів. Я мав алібі, бо, кохаючись з Ампаро, я був закоханий у третій світ. Ампаро була красуня, марксистка, бразилійка, ентузіастка, не мала ілюзій, у неї була стипендія на навчання і розкішна змішана кров. Усе разом.

Я зустрів її на одній вечірці і, не вагаючись, піддався імпульсові:

— Даруй мені, але я б хотів кохатися з тобою.

— Ти брудний самець.

— Я нічого не казав.

— Казав. Я брудна самиця.

Вона збиралася повертатись на батьківщину, а я не хотів її втрачати. Саме вона допомагала мені нав'язати контакти з університетом в Ріо, де шукали викладача італійської мови. Мене погодились узяти на посаду терміном на два роки з можливістю поновлення контракту. Оскільки Італія ставала для мене затісною, я прийняв пропозицію.

Та й, зрештою, казав я собі, у Новому Світі я не зустрінуся з тамплієрами.

* * *

Яка ілюзія, думав я в суботу ввечері у перископі. Піднімаючись сходами до видавництва "ґарамонд", я увійшов до Палацу. Діоталлеві казав: Біна — це палац, який будує собі Хохма, розростаючись із первісної точки. Якщо Хохма — це джерело, Біна — це ріка, яка з нього витікає, ділячись потім на численні рукави, аж поки всі вони не ринуть у велике море останньої ефіри; і всі форми вже закладені в Біні.

4. ХЕСЕД

23

Аналогія протилежностей — це зв'язок між світлом та тінню, шпилем та безоднею, повнотою та порожнечею. Алегорія, матір усіх догм, — це заміна печаті відбитком, дійсності — тінями, це брехня правди і правда брехні.

Eli plias Levi, Dogme de la haute magie,

Paris, Baillere, 1856, XXII, 22

Я приїхав до Бразилії через кохання до Ампаро, а залишився там через любов до цієї країни. Я так ніколи й не збагнув, чому ця правнучка голландців, які поселились у Ресіфе й змішалися з індіянами та суданськими неграми, з обличчям мешканки Ямайки та манерами парижанки, має іспанське ім'я. Я ніяк не міг дати собі ради з бразилійськими власними іменами. Перед ними безсилий будь-який ономастичний словник, і вони існують лише в Бразилії.

Ампаро казала мені, що в їхній півкулі вода, спливаючи у стік умивальника, вирує справа наліво, тоді як у нас зліва направо — або ж навпаки. Мені не вдалося перевірити, чи це правда. Не лише тому, що у нашій півкулі ніхто ніколи не дивиться, у який бік вирує вода, а й тому, що після ряду експериментів у Бразилії я усвідомив, що встановити це дуже важко. Вода спливає надто швидко, щоб можна було за нею простежити, і її напрямок, мабуть, залежить від сили та напрямку струменя, від форми умивальника чи ванни. А крім того, якщо це правда, що ж тоді відбувається на екваторі? Може, вода стікає прямо, не вируючи, або й взагалі не стікає?

Тоді я надто не драматизував цієї проблеми, але в той суботній вечір я думав, що все залежить від телуричних струменів і що цю таємницю приховує Маятник.

Ампаро була тверда у своїй вірі.

— Не має значення, що відбувається в емпіричному випадку, — говорила вона мені, — йдеться про ідеальний принцип, який можна перевірити в ідеальних умовах, а отже, ніколи. Але він істинний.

У Мілані Ампаро здалася мені бажаною через свій брак ілюзій. Тут же, реагуючи на випари своєї землі, вона ставала чимось більш недосяжним, ясновидицею, здатною до потойбічного мислення. Я відчував, як на неї напливає хвиля стародавніх пристрастей, а вона намагається тримати їх у віжках, жалюгідна у своєму аскетизмі, що наказував їй відкидати їхні спокуси.

Я мав змогу оцінити її блискучі суперечності, спостерігаючи, як вона сперечається зі своїми товаришами. їхні збори відбувалися у погано вмебльованих квартирах, прикрашених нечисленними плакатами та численними фольклорними предметами, портретами Леніна та теракотовими фігурками з північного сходу країни, що прославляли кангасейру, або ж індіанськими фетишами. Я приїхав у не надто виразний політично час і вирішив, з огляду на свій досвід на батьківщині, триматися чимдалі від ідеологій, особливо тут, де я їх не розумів. Балачки товаришів Ампаро посилили мою непевність, але викликали у мене нову допитливість. Всі вони, звичайно, були марксисти і, на перший погляд, говорили майже те саме, що й європейські марксисти, однак розмовляли вони й про інші речі, — так посеред дискусії про класову боротьбу мова раптом заходила про "бразилійський канібалізм" або про революційну роль афро-американських культів.

Саме прислуховуючись до розмов про ці культи, я переконався, що ідеологічна круговерть тут теж відбувається у протилежному напрямку. Вони малювали мені панораму внутрішніх маятникових міграцій — бідняки Півночі подавалися на індустріальний Південь, вливалися до люмпен-пролетаріату величезних метрополій, задихались у хмарах смогу, у розпачі поверталися на Північ, щоб за рік знову вирушити у втечу на Південь; але під час цих коливань дехто з них осідав у великих містах і вливався у цілу низку автохтонних культів, віддаючись спіритизмові та викликанню африканських божеств... І тут товариші Ампаро розділялися в думках — для деяких це свідчило про повернення до коріння, опір світові білих, для інших же ці культи були наркотиком, за допомогою якого панівний клас приборкував величезний революційний потенціал, ще для інших то був казан, де змішувались білі, індіяни та негри, накреслюючи ще туманні перспективи неясного напрямку. Ампаро не мала сумнівів: релігії були скрізь опієм для народів, а тим більше були ним ці псевдоплемінні культи. А потім, в escolas de samba, я тримав її за талію, разом з іншими вливаючись у вервечки танцюристів, що виписували синусоїди у ритмі, задаваному нестерпним боєм барабанів, і усвідомлював, що вона належить цьому світові м'язами свого живота, своїм серцем, головою, ніздрями... А пізніше ми виходили, і вона перша з сарказмом та злістю викривала глибоку, оргіастичну релігійність цієї повільної, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, відданості ритуалові карнавалу. Таким самим племінним відьомством, з революційною ненавистю говорила вона, є й футбольні ритуали, де злидарі розтринькують свою бойову енергію і бунтівничі нахили на заклинання та чари, щоб домогтися від богів будь-яких можливих світів смерті захисника ворожої команди, забуваючи про владу, яка спонукувала їх до екстазу та ентузіазму, аби замкнути в нереальному світі.

Поступово я втратив будь-яке відчуття суперечності, так само, як потроху звикав не намагатися впізнавати раси у цьому Всесвіті облич, які розповідали столітні історії нестримних змішувань. Я відмовився дошукуватись, де тут прогрес, де революція, а де інтриги — як висловлювались товариші Ампаро — капіталу. Як я міг думати по-європейському, коли дізнавався, що надії крайніх лівих підтримував один єпископ з південного сходу, замолоду підозрюваний у нацистських симпатіях; він з відважною вірою тримав на висоті смолоскип революції, збиваючи з пантелику наляканий Ватикан та акул з Уолл-стриту, запалюючи великою радістю атеїзм пролетарських містиків, — підкорених грізному і ласкавому штандартові Прекрасної Пані, що, пронизана сімома болями, споглядала страждання свого народу?

Одного ранку ми з Ампаро, після семінару з класової структури люмпен-пролетаріату, проїжджали машиною по набережній. Вздовж пляжу я побачив приобіцяні пожертви, свічечки, білі гірлянди. Ампаро сказала мені, що це пожертви для Єманжа, богині вод. Вона вийшла з машини, замислено рушила до пляжу і кілька хвиль постояла мовчки. Я запитав, чи вона в це вірить. Вона злісно запитала, як я можу так думати. Тоді додала:

— Моя бабуся приводила мене сюди на пляж і молила богиню, щоб я росла гарною, слухняною і щасливою. Котрий це ваш філософ, говорячи про чорних котів та коралові роги, висловився: "Це неправда, але я в це вірю"? Так от, я в це не вірю, але це правда.

Саме того дня я вирішив заощаджувати зарплатню, щоб поїхати до Байї.

* * *

Але саме тоді, я це знаю, мене почало заколисувати відчуття подібності: будь-що може перебувати у таємничій аналогії зі всім іншим.

Повернувшись до Європи, я перетворив цю метафізику на механіку — і тому провалився у пастку, в якій нині й пробуваю. Але тоді я жив у присмерку, де стиралися всі межі. Я по-расистському гадав, що для сильної людини вірування інших є нагодою для приємної гри уяви.

Я навчився деяких ритмів, певних способів давати волю тілові та розумові. Я казав собі це того вечора у перископі, рухаючи тілом, наче знову вдаряючи в аґоґо, щоб прогнати мурашки затерплості. Бачиш, казав я собі, аби уникнути влади невідомого, аби показати самому собі, що ти в нього не віриш, ти приймаєш його чари. Наче переконаний атеїст, який уночі бачить диявола і по-атеїстичному мислить, що диявола, звичайно, нема, це ілюзія його збуджених органів чуттів, може, від поганого травлення, — проте він цього не знає і вірить у свою теологію навпаки. Що ж може налякати його, впевненого у своєму існуванні? Перехрестись — і він, легковірний, зникне у сірчаному вибухові.

Зі мною сталося те саме, що й з мудрагелем-етнологом, який цілими роками вивчав канібалізм і, кидаючи виклик обмеженості білих, розповідав усім, що людське м'ясо має дуже делікатний смак.