Маятник Фуко - Сторінка 83

А згодом було вже запізно — спершу смерч революції, відтак галас навколо окультизму в дев'ятнадцятому столітті. Подивіться на свій список, це ж ярмарок невірства й легковірності, підставляння підніжок, взаємні анафеми, таємниці, що на вустах у всіх. Театр окультизму!

— Окультисти не варті уваги, чи не так? — запитав Бельбо.

— Треба вміти відрізняти окультизм від езотеризму. Езотеризм — це пошуки знань, які передаються лише через символи, неприступні для профанів. Натомість окультизм, який поширився у дев'ятнадцятому столітті, — це вершина айсберга, дещиця езотеричної таємниці, яка виринає на поверхню. Тамплієри були втаємничені — доказом є те, що, зазнавши тортур, вони гинуть, аби врятувати свою таємницю. Саме їхня стійкість свідчить, що вони справді були втаємниченими, і викликає ностальгію за їхніми знаннями. А окультист — це ексгібіціоніст. Як казав Пелядан, відкрита всім таємниця нічого не варта. На жаль, Пелядан був не втаємниченим, а окультистом. Дев'ятнадцяте століття — це століття доносів. Усі наввипередки публікують секрети магії, теургії, Кабали, карт таро. І, можливо, навіть вірять у це.

Альє не переставав вивчати наш перелік, іноді з їдкою посмішкою співчуття.

— Олена Петрівна. Гідна жінка, що правда, то правда, але не сказала жодного слова, що не було б написане вже на всіх стінах... Де Гайта, бібліоман-наркоман. Папю — що за тип? — Тут він раптом зупинився. — Трес... Звідкіля це? З якого машинопису?

Молодець, подумав я, помітив підміну. Ми відбулися невиразною відповіддю:

— Знаєте, цей список складений на основі численних текстів, і більшість із них ми вже відіслали назад, це було просто сміття. Ви пригадуєте собі, звідки взявся цей Трес, Бельбо?

— Не думаю. Діоталлеві?

— Вже минуло стільки днів... Це так важливо?

— Аж ніяк, — запевнив Альє. — Я запитую, бо ніколи не чув про нього. Ви справді не можете сказати мені, хто про нього пише?

— Хоч як це прикро, але ми не пам'ятали.

Альє вийняв з камізельки годинника.

— Господи, у мене ж іще одна зустріч. Вибачте мені, панове.

* * *

Він пішов, а ми залишились погомоніти.

— Тепер усе ясно. Англійці виступили з пропозицією масонства, аби об'єднати всіх утаємничених Європи навколо беконівського проекту.

— Але проект вдався лише наполовину: ідея, кинута беконівцями, була така приваблива, що викликала наслідки, протилежні до очікуваних. Так звана шотландська гілка вбачала у новому таємному гуртку спосіб відновити спадкоємність і зайшла у контакт із німецькими тамплієрами.

— Для Альє ця історія виглядає незрозумілою. Це очевидно. Лише ми нині можемо сказати, що саме відбулося. У той момент численні національні осередки кидаються конкурувати одні з одними, не виключено, що той Мартінес де Паскаллі був агент групи з Томара, англійці зріклися шотландців, які насправді французи, французи, очевидно були, поділені на дві групи — проанглійську і пронімецьку. Масонство — це зовнішнє прикриття, привід, завдяки якому всі ці агенти різних груп — хтозна-де були павликіани та єрусалимці — зустрічаються і стинаються між собою, намагаючись відібрати один в одного той чи той шматок таємниці.

— Масонство — це наче Rick's Cafe Americain у Касабланці, — сказав Бельбо.

— Що спростовує узвичаєну думку. Масонство — зовсім не таємне товариство.

— Яке там таємне товариство — це вільний порт, як Макао. Масонство — фасад. Таємниця криється деінде.

— Сердешні масони.

— Поступ вимагав жертв. Але погодьтесь, що ми віднаходимо іманентну раціональність історії.

— Раціональність історії є наслідком належного переписування Тори, — сказав Діоталлеві. — Що ми й робимо, нехай буде благословенне ім'я Всевишнього.

— Гаразд, — сказав Бельбо. — Отже беконівці дістали Сен-Мартен-деШан, французько-німецьке неотамплієрське крило розпорошилося на міріади сект... Але ми ще не знаємо, про яку таємницю йдеться.

— Це вам вирішувати, — сказав Діоталлеві.

— Нам? Ми разом граємо в цю гру, і якщо гідно не викрутимося, то виглядатимемо заплішенілими дурнями.

— Перед ким?

— Таж перед історією, перед трибуналом Істини.

— Що є істина? — поспитав Бельбо.

— Ми, — промовив я.

77

Цю траву Філософи називають Проженидиявола. Це річ випробувана, лише її насіння проганяє чортів та їхні з'яви... Її дали молодій жінці, яку вночі мучив диявол, і ця трава примусила його втекти.

Johannes de Rupescissa. Trattatto sulla Quintessenz, II

У наступні дні я занедбав План. Лія невдовзі мала розродитися, і я залишався з нею, щойно випадала нагода. Лія заспокоювала мої страхи, кажучи, що ще не час. Вона відвідувала курси безболісних пологів, і я намагався бути в курсі її вправ. Лія відмовилася від допомоги, яку пропонувала наука, і не захотіла дізнаватися заздалегідь про стать дитини. Вона віддавала перевагу несподіванці. Я погодився на це її дивацтво. Я мацав її живіт, не запитуючи, що з нього з'явиться на світ Божий, і ми вирішили називати те Річчю.

Я лише запитував, чи не міг би я якось прислужитися під час пологів.

— Вона й моя, ця Річ, — говорив я.

— Я не хочу бути схожим на тих татусів із фільмів, що никають коридором, смалячи сигарету за сигаретою.

— Піме, користі з тебе буде, як із цапа вовни. Настає мить, коли це буде лише моєю справою. І, зрештою, ти ж не палиш, навіщо тобі при такій оказії заводити шкідливу звичку!

— То що ж мені робити?

— Користь із тебе може бути і після того. Після того, якщо це буде хлопчик, ти його виховуватимеш, розвиватимеш, виплекаєш у ньому, як годиться, старий добрий Едипів комплекс, а потім, коли настане час, з усмішкою, не створюючи проблем, постанеш перед ним, щоб можна було доконати ритуальне батьковбивство, відтак одного дня покажеш йому свій злиденний офіс, картотеку, начерки дивовижної історії металів і скажеш йому: сину мій, колись усе це належатиме тобі.

— А якщо це буде дівчинка?

— Ти скажеш: дочко моя, все це колись належатиме тому ледащові, твоєму чоловікові.

— А до того?

— Коли настануть перейми, вони відбуватимуться з певними інтервалами, і треба лічити, бо із скороченням інтервалу наближається час пологів. Ми лічитимемо разом, ти задаватимеш мені ритм, як задають його веслувальникам на галері. І все буде так, ніби й ти допомагаєш Речі поступово вибратися зі свого темного підземелля. Бідолашний-бідолашна... Послухай, зараз їй так добре в темряві, смокче собі соки, наче восьминіг, і все на дурняка, а тоді — раз — випорскне назовні, на сонячне світло, кліпне оченятами і скаже: "де це я, хай йому морока, опинився-опинилася?"

— Бідолашний-бідолашна. А вона до того ж незнайома навіть із паном Ґарамондом. Нумо, спробуймо лічити.

Ми лічили в темряві, тримаючись за руки. Я мріяв. Ця Річ була чимось справжнім, чимось, що могло внести якийсь сенс у всі ці байки дияволістів. Бідолашні дияволісти, вони проводили ночі за так званими хімічними зашлюбинами, питаючи себе, чи вдасться одержати зливок золота у вісімнадцять каратів і чи філософський камінь — це lapis exillis чи якийсь нещасний череп'яний Ґрааль; мій же Ґрааль крився у Ліїному животі.

— Авжеж, — говорила Лія, кладучи мою руку на свій опуклий, напружений живіт, — саме тут настоюється твоя гарна сировина. Ці люди, яких ти бачив у замку, що вони думали про те, що відбувалося в посудині?

— Ну, що там буркоче меланхолія, сірчиста земля, чорний свинець, олія Сатурна, що там цілий Стікс розм'якшень, розріджень, перемелень, насичень, занурень, розпилень, гнила земля, смородлива могила...

— Вони що, імпотенти? Чи вони не знають, що в цій посудині визріває наша Річ, гарненька, біленька й рожевенька?

— Звичайно, знають, але для них навіть твій животик — це метафора, повна таємниць...

— Таємниць немає, Піме. Ми добре знаємо, як формується Річ, як утворюються її нервики, її м'язики, її оченята, її селезіночки, її підшлункові залозочки...

— О Господи, скільки ж у неї селезінок? Це що, Дитя Розмарі?

— Це я так, до слова. Але ми повинні бути готові прийняти її, навіть якщо у неї дві голови.

— Звичайно! Я б навчив її грати дуети для сурми та кларнету... Ні, для цього їй довелося б мати чотири руки, а це забагато, але подумай лишень, який би з неї вийшов піаніст, концерт для двох лівих рук! Брр... Зрештою навіть мої дияволісти знають, що того дня у клініці буде здійснено акт білої магії і народиться Ребіс, андрогін...

— Ну ось, іще чого бракувало. Краще послухай мене. Ми назвемо його Джуліо або Джулія, так звали мого дідуся, ти згоден?

— Мені подобається, звучить гарно.

* * *

Якби тільки я зупинився в той момент. Якби я написав білу книгу, добру чарівничу книгу для всіх адептів "Розкритої Ізіди", аби пояснити їм, що нема більше потреби шукати таїни таїн, що текст життя не приховує жодного таємного сенсу, і що все завжди містилося там, у животах усіх Лій на світі, у лікарняних палатах, на солом'яних матрацах, на берегах річок. А камені, які повертаються з вигнання, і святий Ґрааль — це не що інше, як оті верескливі мавпенята з одвислою пуповиною, що їх лікар б'є по задку. І що Невідомими Зверхниками для нашої Речі є ми з Лією, і що Річ упізнає нас одразу, навіть не питаючи отого телепня де Местра.

Але ні, нам, сардонічним жартівникам, забаглося пограти з дияволістами у піжмурки, показуючи їм, що коли космічна змова існує, то космічнішої за змову, яку вигадали ми, не буває.

— Так тобі й треба, — казав я собі того вечора, — отож чекай тепер, що ж відбудеться під маятником Фуко.

78

Я можу з певністю сказати, що цей потворний гібрид походить не з материнської утроби, а від Ефіалта, від Інкуба чи якогось іншого жахливого демона, він наче був зачатий якимось гнилим і отруйним грибом, виплодом фавнів та німф, більше схожим на демона, ніж на людину.

Athanasius Kircher. Mundus Subterraneus.

Amsterdam, Jansson, 1665, II, pp. 279-280

Того дня я хотів залишитись удома, передчуваючи щось, але Лія сказала, щоб я не вдавав із себе принца-консорта і йшов працювати.

— Ще є час, Піме, Річ ще не збирається народжуватись. Мені теж треба вийти. Іди.

Я підходив до дверей офісу, коли відчинилися двері пана Салона і з'явився старий у своєму жовтому робочому фартусі. Я не міг не привітатися з ним, і він запросив мене увійти. Я ніколи не бачив його робітні і прийняв запрошення.

Якщо за тими дверима колись було помешкання, Салонові, напевно, довелося розвалити внутрішні стіни, бо те, що я побачив, виглядало, наче печера величезних і невиразних розмірів.