Маятник Фуко - Сторінка 84

Задля якоїсь незрозумілої архітектонічної причини те крило будинку мало мансардний верх, і світло засягало туди крізь похилу, засклену стелю. Може, шибки були брудні або матовані або Салон просто заслонив їх, щоб уникнути прямих променів сонця, не знаю, а може, все пояснювалося нагромадженням предметів, які скрізь аж кричали про страх залишити порожній простір, у всякому разі в печері розходилося світло пізніх сутінків. Це враження посилювалось ще й тим, що приміщення розділяли старі аптечні шафи, утворюючи арки, де видніли пройми, проходи, перспективи. Переважною барвою була коричнева, коричневими були предмети, етажерки, столи, розмита амальгама денного світла та світла старих ламп, які плямами освітлювали деякі закутки. Першим враженням було, неначе я опинився у майстерні струнних інструментів, що її власник пропав ще за часів Страдіварі і з плином часу смугасті животи лютнь вкрила пилюка.

Відтак мої очі потроху звикли до сутінків, і я зрозумів, що опинився, як і належало сподіватися, у закам'янілому зоопарку. У глибині на штучну гілку видирався ведмедик із прозорими, склистими очима, поруч зі мною розташувався пугач, переляканий і величний, перед столом шкірила зуби ласиця — а може, куниця чи тхір, не знаю. Посеред столу височіла якась доісторична тварина, якої я не впізнав, схожа на рентгенівський знімок великого кота.

Це могла бути пума, гепард, собака великого розміру, було видно її кістяк, частково випханий клоччям, підтримуваним залізною арматурою.

— Данський дог одної м'якосердої заможної пані, — криво посміхнувся Салон. — Вона хоче пам'ятати його таким, яким він був за часів її подружнього життя. Бачите? Тварину білують, усередині шкуру вимащують миш'яковим милом, відтак вимочують і вибілюють кістки... Зазирніть до тої шафи, яка чудова колекція хребтів та груднин. Непоганий кісткозбір, чи не так? Тоді зв'язуєте кістки металевими дротами і, відтворивши скелет, монтуєте на нього арматуру, для набивання я звичайно використовую сіно або ж пап'є-маше чи гіпс. Нарешті накладаєте шкуру. Я виправляю шкоду, завдану смертю та тліном. Погляньте на цього пугача, невже він не здається живим?

Відтепер будь-який живий пугач здаватиметься мені мертвим, перенесеним Салоном у склеротичну вічність. Я глянув на обличчя цього бальзамувальника звірячих фараонів, на його густі брови, сірі щоки, намагаючися зрозуміти, чи він — жива істота, чи радше шедевр свого власного мистецтва.

Щоб краще його розглянути, я ступив крок назад і відчув, як щось торкнулось моєї потилиці. По спині в мене пробігли дрижаки, я обернувся і побачив, що пустив у рух маятник.

Великий четвертований птах коливався слідом за рухом списа, що простромив його. Спис увійшов йому в голову, і через відкриті груди було видно, що він проник туди, де колись містилися серце та воло. Там він був зав'язаний вузлом, розширюючись і утворюючи перевернутий тризуб. Одне вістря, товстіше, простромило птахові те місце, де колись були нутрощі, і цілилось у землю, наче шпага, а два менші вістря пронизували лапи, виходячи назовні симетрично до кігтів. Птах легко коливався, і тінь від трьох гостряків показувала на долівці слід, що його він би залишив, якби її торкнувся.

— Чудовий екземпляр королівського орла, — мовив Салон. — Але мені треба ще попрацювати над ним кілька днів. Я саме вибирав для нього очі.

— І він показав мені скриньку, повну скляних рогівок та зіниць, наче кат святої Лючії, що показує зібрані за всю свою кар'єру трофеї. — Не завжди так легко, як із комахами, де досить лише коробки та шпильки. Безхребетних, приміром, обробляють формаліном.

Я відчув запах моргу.

— Це, либонь, надзвичайно цікава робота, — сказав я.

А тим часом я думав про ту живу Річ, що пульсує в утробі Лії. Мене примусила заціпеніти страшна думка: якби Річ померла, сказав я собі, я хотів би поховати її сам, нехай би живила хробаків підземелля і вдобрювала землю. Лише так я відчуватиму, що вона ще жива...

Я здригнувся, бо Салон, говорячи, вийняв з одної шафи якусь дивну істоту. Вона сягала завдовжки сантиметрів із тридцять, і це, безперечно, був дракон, рептилія з великими чорними перетинчастими крилами, з півнячим гребенем і роззявленою пащею, наїжаченою мініатюрними пилоподібними зубами.

— Який красень, правда? Це моя композиція. Я використав саламандру, кажана, луску змії... Це дракон підземелля. Мене надихнуло оце... — він показав мені великий том фоліо, оправлений у стародавній пергамент, зі шкіряними зав'язками, що лежав на іншому столі. — Мені це коштувало чималенько, я не бібліофіл, але цей том неодмінно хотів мати. Це "Mundus Subterraneus" Атаназіуса Кірхера, перше видання 1665 року. Ось цей дракон. Точнісінько такий самий, чи не так? Він живе у вулканічних печерах, так каже цей добрий єзуїт, який знав про все — відоме, невідоме й те, чого не існує...

— Ви думаєте лише про підземелля, — сказав я, згадавши нашу розмову в Мюнхені та слова, підслухані через Діонісове вухо.

Він відкрив том на іншій сторінці: там було зображення земної кулі, що здавалась розпухлим, чорним органом, пронизаним павутиною люмінесцентних, звивистих, палаючих жилок.

— Якщо Кірхер мав рацію, у серці Землі більше стежок, ніж на поверхні. Джерелом усього, що діється у природі, є тепло, що парує там, унизу...

Я думав про Діло Чорної Магії, про утробу Лії, про Річ, яка намагалася вирватися зі свого ніжного вулкана.

— ...а все, що відбувається у світі людей, замишляється саме там, унизу.

— Це каже отець Кірхер?

— Ні, він цікавився лише природою, не більше... Але, дивна річ, друга частина цієї книги говорить про алхімію та алхіміків, і саме тут, бачите, в оцьому місці, він викриває розенкройцерів. Навіщо він накидається на розенкрейцерів у книзі про підземний світ? Наш єзуїт добре знав, йому було відомо, що останні тамплієри знайшли притулок у підземному царстві Аґартгхи...

— І, очевидно, вони й досі там, — ризикнув я.

— Вони все ще там, — сказав Салон. — Не в Аґарттсі, а в інших підземеллях. Можливо, під нами. Тепер у Мілані теж є метрополітен. Кому він був потрібен? Хто керував роботами?

— Гадаю, інженери-спеціалісти.

— Авжеж, заплющуйте, заплющуйте очі. А тим часом у тому вашому видавництві публікуються невідомо чиї книжки'. Скільки євреїв серед ваших авторів?

— Ми не вимагаємо від авторів їх генеалогій, — сухо відповів я.

— Ви не повинні вважати мене антисемітом. Деякі з моїх найкращих друзів — євреї. Я маю на увазі певний тип євреїв...

— Який?

— Я знаю який...

79

Він відчинив свою скриньку. У невимовному безладі там лежали комірці, гумки, кухонне причандалля, відзнаки різних технічних шкіл, навіть монограма імператриці Олександри Федорівни та хрест Почесного легіону. У всьому цьому він, під впливом своїх галюцинацій, починав бачити антихристову печать, у формі трикутника або двох перехрещених трикутників.

Alexandre Chayla. Serge A. Nilus et les Protocoles,

La Tribune Juive, 14 травня 1921 p., стор. 3

— Бачте, — додав він, — я народився у Москві. Саме в Росії за моєї молодості з'явились таємні єврейські документи, де чорним по білому було написано: щоб підкорити уряди, належить працювати в підпіллі. Послухайте.

— Він узяв невеличкий зошит, де від руки записував цитати: — На той час усі міста матимуть залізниці метрополітену та підземні переходи: з них ми висадимо у повітря всі міста світу. — "Протоколи мудреців Сіону", документ номер дев'ять!

Мені спало на думку, що колекція хребтів, скринька з очима, шкури, які він напинав на арматуру, походять, можливо, з якогось табору смерті. Але ні, я мав справу зі стариганом, який з ностальгією носив у собі давні спогади про російський антисемітизм.

— Якщо я вас добре зрозумів, є таємне товариство євреїв, — куди, одначе, належать тишки декотрі з них, — що кує якусь змову. Але чому в підземеллі?

— Мені це здається очевидним! Якщо хтось кує змову, то кує він її внизу, а не при сонячному світлі. Споконвіків це відомо всім. Панування над світом означає панування над тим, що є внизу. Над підземними течіями.

Я згадав запитання Альє у його кабінеті, а також друїдес у П'ємонті, які викликали телуричні течії.

— Чому кельти викопували в серці Землі святилища з галереями, сполученими зі священним колодязем? — провадив Салон. — Колодязь проходив крізь радіоактивні складки, це відомо. Як побудована Ґланстонбері? Хіба не на острові Авалон народився міф про Ґрааль? А хто вигадав Ґрааль, якщо не єврей?

Знову Ґрааль, боже милий. Але до чого тут Ґрааль, є лише один Ґрааль, це — моя Річ, яка перебуває в контакті з радіоактивними складками Ліїного лона, й зараз вона, мабуть, любо пливе собі до виходу з колодязя, а може, готується вийти, я ж тим часом стою посеред цих натоптаних соломою пугачів, навколо мене — сотня мертвяків та ще один, що вдає з себе живого.

— Усі собори збудовано там, де стояли кельтські мегаліти. Навіщо кельти вгороджували камені у ґрунт, завдаючи собі стільки труду?

— А навіщо єгиптяни завдавали собі стільки труду, зводячи піраміди?

— Ну ось, бачите. Антени, термометри, зонди, голки, подібні до тих голок, які китайські лікарі вколюють туди, де на них реагує тіло, у вузлові точки. У центрі Землі міститься розтоплене ядро, неначе сонце, можливо, навіть справжнісіньке сонце, навколо якого обертаються різні тіла, на різних траєкторіях. Це орбіти телуричних течій. Кельти знали, де вони і як їх опанувати. А Данте, Данте? Що він хоче розповісти нам своєю історією про сходження у глибину? Ви мене розумієте, мій любий друже?

Мені не подобалось бути його любим другом, але я й далі слухав його. Джуліо-Джулія, мій Ребіс, сидить, наче Люцифер, у центрі Ліїного лона, але він — вона — ця Річ напевно перевернеться, шугне вгору, якось вибереться

назовні. Ця Річ була створена для того, щоб вийти з нутра, щоб відкритись у своїй прозорій таємниці, а не щоб увійти туди, схиливши голову, в пошуках якогось липкого секрету.

Салон вів далі, він зовсім забувся у своєму монолозі, повторюваному майже напам'ять:

— Знаєте, що таке англійські ley lines ? Якщо пролітатимете над Англією на літаку, ви побачите, що всі святі місця сполучені прямою лінією, мережею ліній, які снуються по всій країні, їх легко побачити, адже вони підказали план пізніших доріг...

— Усі святі місця були сполучені дорогами, а дороги люди намагалися робити якомога рівнішими...

— Так? Тоді чому вздовж цих ліній мігрують птахи? Чому вони збігаються з траєкторіями літаючих тарілок? Цей секрет був утрачений після вторгнення римлян, але є ще хтось, кому він відомий...

— Євреї, — підказав я.

— Вони теж копають.