Маятник Фуко - Сторінка 94

Покарлюченими руками я роздираю на собі сорочку з тонкого батисту, що огортає мої груди, і нігтями роблю на них криваві борозни, а .тим часом лютий жар палить мої губи, холодні, наче руки змії. Глухий рев виривається з найчорніших печер моєї душі і вихоплюється з-за частоколу моїх звірячих зубів — я, кентавр, вивержений з тартару — і майже не чути лету саламандри, я-бо стримую свій крик і наближаюсь до тебе з жорстокою посмішкою.

— Моя люба, моя Софіє, — промовляю я до тебе з котячою грацією, як може промовляти лише таємний шеф Охранки. — Прийди, я ждав тебе, причаїмось із тобою в пітьмі й будем дожидати, — а ти хрипко і в'язко смієшся, передчуваючи якийсь спадок або здобич, якийсь рукопис "Протоколів", що його можна буде продати цареві... Як вправно ти приховуєш за цим янгольським обличчям свою демонічну натуру, соромливо охоплену андрогінними джинсами, майже прозорою майкою, яка прикриває ганебну лілію, витаврувану на твоєму білому тілі лільським катом!

* * *

Прибув перший дурень, зваблений мною у пастку. Я ледь угадую риси його обличчя під опанчею, яка огортає його, але він показує мені знак тамплієрів із Про вена. Це — Совпс, убійник, найнятий групою з Томара.

— Графе, — каже мені він, — час наспів. Занадто багато років ми блукали, розкидані по світі. Ви володієте кінцевим уривком послання, а я — тим, що з'явився на початку Великої Гри. Але це зовсім інша історія. Об'єднаймо наші сили, а інші...

Я завершую його фразу:

— А інші нехай ідуть до дідька. Гайда, брате, в центрі кімнати стоїть скриня, а в скрині — те, чого ти шукаєш століттями. Не бійся сутінків, вони не шкодять, а допомагають нам.

Цей телепень ступає крок за кроком, майже навпомацки. Глухий звук — шубовсть. Він падає в отвір, над самою водою Лючано хапає його, бринить лезо, швидкий рух ножем по горлу, булькотіння крові зливається з шумуванням хтонічної рідини.

* * *

Стук у двері.

— Це ти, Дізраелі?

— Авжеж, — відказує мені незнайомець, у якому мої читачі, либонь, упізнали великого магістра англійської групи, що вже зійшов на вершину влади, залишившись таким самим ненатлим. Він каже:

— My Lord, it is useless to deny, because it is impossible to conceal, that a great part of Europe is covered with a network of these secret societies, just as the superficies of the earth is now being covered with railroads...

— Ти вже казав це у палаті громад 14 липня 1856 року, від мене нічого не приховаєш. Давай по суті.

Юдей-беконівець лається крізь зуби і продовжує:

— їх забагато. Тридцять шість невидимих стали триста шістдесятьма. Помнож на два, буде сімсот двадцять. Відніми сто двадцять років, по виповненні яких відчиняться двері, матимеш шістсот, як при наступі під Балаклавою.

Сам чорт, а не людина, таємна наука чисел не має перед ним таємниць.

— То й що?

— Ми маємо золото, а ти — карту. Об'єднаймось і будемо непереможні.

Ритуальним жестом я показую на примарну скриню, і йому, засліпленому жадобою, здалося, ніби він справді розгледів її в затінку. Він рушає, падає.

Я чую зловісний зблиск леза Лючано, попри темряву бачу хрипіння — ним спалахнула німотна англійцева зіниця. Справедливість тріумфує.

* * *

Я очікую третього, людину французьких розенкройцерів, Монфокона де Віллара, готового зрадити, як мені вже було відомо, таємниці своєї секти.

— Я — граф Габаліс, — представляється він, брехливо і дурнувато.

Вистачило лише шепнути кілька слів, аби спонукати його рушити назустріч своїй долі. Він падає, і Лючано, спраглий крові, сповнює своє діло.

Ти всміхаєшся до мене в тіні й кажеш, що ти моя, і нехай моя таїна стане твоєю. Ошукуйся, ошукуйся, лиховісна карикатуро на Шехіну. Авжеж, я твій Симон, зажди, ти не знаєш ще найголовнішого. А дізнавшись, відразу перестанеш знати.

* * *

Що ще додати? Один за одним увіходять інші.

Отець Брешані повідомив мене, що німецьких просвітлених репрезентуватиме Бабет д'Інтерлакен, праправнучка Вайсгаупта, велика діва швейцарського комунізму, що зросла між оргіями, грабунками та кровопролиттями, надзвичайно вправна у видурюванні недосяжних таємниць, у відкриванні депеш, не порушуючи печатей, у підливанні отрути на повеління своєї секти.

І ось вона заходить, юний агатодемон злочину, огорнена хутром із білого ведмедя, з довгим білявим волоссям, що спливає додолу з-під нахабної хутряної шапки, з гордовитим поглядом та саркастичним виразом обличчя. І звичною каверзою я посилаю її до згуби.

Яка іронія мови — цього дару, який дала нам природа, щоб ми замовчували таємниці нашого духу! Просвітлена падає жертвою Темряви. Я чую, як вона, невиправна, вихаркує страхітливі прокляття, а тим часом Лючано двічі обертає ножа в її серці. Déjа vu, déjа vu...

* * *

Настала черга Нілуса, який на мить повірив, що здобув і царицю, і карту. Брудний, розпусний ченче, ти хотів антихриста? Ось він перед тобою, але ти про це не знаєш. І я посилаю його, засліпленого тисяччю облудних містичних надій, до ганебної вовківні, яка очікує на нього. Лючано розпанахує йому груди раною у формі хреста, і він поринає у вічний сон.

* * *

Я повинен подолати одвічну недовіру останнього, мудреця Сіону, який видає себе за Агасфера, Вічного Жида, безсмертного, як і я. Він не довіряє мені, масно посміхається, а борода його все ще просякла кров'ю ніжних християнських створінь, яких він звик мордувати на Празькому цвинтарі. Хитрістю своєю я повинен перевищити самого Рачковського. Я даю йому зрозуміти, що скриня містить не лише карту, але й необроблені діаманти, які ще треба ошліфувати. Мені відома влада, яку мають над цим боговбивчим кодлом необроблені діаманти. І він рушає назустріч долі, підштовхуваний своєю зажерливістю, проклинаючи свого Бога, жорстокого і мстивого: він помирає, вражений, як Хірам, і важко йому навіть проклинати, адже він не може вимовити імені свого Бога.

* * *

Я обманювався, вважаючи, що довів Велике Діло до завершення.

Наче вражені смерчем, ще раз відчиняються двері халупи і з'являється привид з блідим обличчям, його руки побожно заклякли на грудях, а полохливий погляд не може приховати його натуру, адже зодягнений він у чорні одіяння свого чорного Товариства. Син Лойоли!

— Кретіно! — волаю я, піддавшись облуді.

Він підносить руку в лицемірному жесті благословення.

— Я не той, хто є, — каже він мені з посмішкою, в якій нема більш нічого людського.

Це правда, вони завжди діють цим методом: іноді вони заперечують самі собі власне існування, а іноді проголошують могутність свого ордену, щоб залякати недосвідчених.

— Ми завжди є чимось іншим, ніж те, що ви думаєте, діти Веліала, — каже цей спокусник самодержців, — але ти, о Сен-Жермене...

— Звідки ти знаєш, хто я такий насправді? — запитую я стурбовано.

Він погрозливо посміхається:

— Ти знав мене за інших часів, коли намагався відтягти від ложа Постеля, коли під іменем абата д'Ербле, у серці Бастилії, я спричинився до завершення одного з твоїх утілень (гай-гай, як виразно я досі відчуваю на своєму обличчі залізну маску, на яку, з допомогою Кольбера, засудило мене Товариство Ісуса!), ти знав мене, коли я нишком стежив за твоїми потайними нарадами з Гольбахом та Кондорсе...

— Роден! — вигукую я, наче вражений громом.

— Авжеж, Роден, таємний генерал єзуїтів! Роден, якого не обкрутиш навколо пальця і не штовхнеш у яму, як ти зробив з іншими обдуреними. Знай, о Сен-Жермене, що нема такого злочину, згубної вигадки, кримінальної пастки, якої ми не вигадали б ще до вас, задля більшої слави нашого Бога, який виправдовує засоби! Скільки коронованих голів ми примусили скотитись у ніч, яка не має ранку, наставляючи набагато витонченіші пастки, щоб здобути панування над світом. А тепер ти хочеш стати нам на перешкоді, щоб ми, за крок від мети, перестали стромляти нашого хижого носа у таємницю, яка вже п'ять століть пускає в рух історію світу?

Вимовляючи ці слова, Роден стає страхітливим. Всі інстинкти кривавої, блюзнірської, мерзенної амбіції, що виявилися у пап доби Відродження, виступають тепер на чолі цього Ігнатієвого сина. Я добре бачу: невситима спрага панування хвилює його нечисту кров, палючий піт заливає його, навколо нього розходиться щось на кшталт сморідної пари.

Як знищити цього останнього ворога? Мені блискає несподівана думка, яка може прийти в голову лише тому, для кого людська душа вже століттями не має незайманих закутків.

— Дивись сюди, — кажу я, — я теж Тигр.

Я рвучко штовхаю тебе на середину кімнати і зриваю з тебе майку, шматую пояс припасованого панциря, який приховує приваби твого бурштинового живота. Тепер, у блідому сяйві місяця, яке проникає крізь причинені двері, ти випростовуєшся, прекрасніша за змія, що спокусив Адама, гордовита і розпусна, непорочна діва і блудниця, зодягнена лише у своє тілесне могуття, адже оголена жінка — це жінка озброєна.

Єгипетське покривало спадає на твоє густе волосся, чорне аж синяве, під легким серпанком пульсують груди. Навколо невеликого дугастого і впертого чола обкрутився золотий уреус зі смарагдовими очима, виблискуючи на твоїй голові трійчастим рубіновим язиком. А твоя туніка з чорного серпанку зі сріблястими відблисками стягнута шарфом, вишитим зловісними веселками та чорними перлами. Твій опуклий лобок гладенько поголений, щоб ти здавалася статуєю в очах своїх полюбовників! Кінчики пипок, яких ніжно торкнувся пензель твоєї рабині-малабарійки, забарвлені тим самим карміном, що кривавить твої вуста, звабливі, наче рана!

Роден починає важко дихати. Довготривала здержливість, життя, перебуте у мріях про могутність, готували його лише до задоволення його нестримного бажання влади. Перед цією прегарною і безсоромною царицею, з очима чорними, наче в демона, з круглими раменами, пахучим волоссям, білою й ніжною шкірою, Родена охоплює надія на невідомі пестощі, невимовне розкошування. Його плоть стогне, як стогне лісовий бог, бачачи оголену німфу, відбиту в воді, яка вже довела до згуби Нарциса. Супроти світла я бачу, як він нестримно напружується, немов закам'янілий під поглядом Медузи, завмерши у бажанні дати волю притлумленій і вже зникомій чоловічій сназі, знавісніле полум'я хтивості викручує його плоть, він схожий на лук, націлений у мішень, напнутий так туго, що прогинається і переламується.

Умить він падає на долівку і повзе перед цим видінням, простягаючи схожу на кіготь руку, благаючи про ковток еліксиру.

— Ох, — хрипить він, — яка ти гарна, ох, ці зубенята вовчиці, які блищать, тільки-но ти розхилиш свої червоні, пухкі губи...