Маятник Фуко - Сторінка 93

— Я запитував себе й питав інших, чому цей Ремо, який належав до чорних бригад, дозволяв собі відкрито показуватися на людях, навіть за часів, коли *** не було зайняте фашистами. І мені відповіли, що ходять чутки, нібито він партизанський розвідник. Хоч би що там було, але одного вечора я побачив, як він цілував ту саму біляву дівчину, на тій самій чорній "баліллі", з тими самими чорними зубами, але вже з червоною хустинкою на шиї та в сорочці кольору хакі. Він перейшов до гарібальдійських бригад. Усі вітали його, і він дістав бойове ім'я Х9, наче персонаж Алекса Реймонда, про якого я читав у коміксах тижневика "Авентурозо". "Молодець, Х9", казали вони йому... А я ненавидів його ще дужче, адже він володів цією дівчиною за згодою загалу. Однак дехто казав, нібито він був фашистським шпигуном, підісланим до партизанів; гадаю, це говорили ті, хто бажав відбити у нього дівчину, але в усякому разі він залишався під підозрою...

— А далі?

— Вибачте, Казобоне, чому вас так цікавлять події мого життя?

— Тому що ви їх розповідаєте, а розповіді стають фактами колективної уяви.

— Дотепно. Отож одного ранку Х9 вийшов за територію села; можливо, він призначив дівчині побачення на полі, аби, не зупиняючись на жалюгідних пестощах, довести, що його прутень не такий зіпсований, як його зуби, — даруйте мені, я дотепер не можу полюбити цього чолов'ягу, — словом, фашисти спіймали його у пастку, повезли до міста і о п'ятій ранку наступного дня розстріляли.

Пауза. Бельбо розглядав свої сплетені, немов у молитві, руки. Відтак він розняв їх і сказав:

— Це було доказом того, що шпигуном він не був.

— Яка ж мораль цієї притчі?

— Хто вам сказав, що притчі повинні мати мораль? Але якщо добре подумати, вона, можливо, означає, що часто для того, аби щось довести, необхідно померти.

97

Я той, хто є.

(Вихід 3, 14)

Я той, хто є. Аксіома герметичної філософії.

Mme Blawatsky. Isis Unveiled, p. 1

— Хто ти? — спитало водночас триста голосів, а тим часом у руках найближчих привидів заблисли шпаги...

— Я той, хто є, — сказав він.

Александр Дюма. Жозеф Бальзамо, II

Я зустрівся з Бельбо наступного ранку.

— Вчора ми написали непогані сторінки для роману з продовженням, — сказав я йому.

— Але якщо ми хочемо збудувати переконливий План, нам, очевидно, належить більше дотримуватися дійсності.

— Якої дійсності? — запитав він мене. — Може, лише роман із продовженням і дає нам справжнє мірило дійсності. Нас обдурили.

— Як це?

— Нас примушували вірити, що, з одного боку, існує велике мистецтво, яке зображує типових персонажів у типових обставинах, а з іншого, — бульварний роман, який розповідає про нетипових персонажів у нетипових обставинах. Я гадав, що справжній джентльмен ніколи не покохав би Скарлет О'Хару, ані Костанцію Бонасьє чи Перлу Лабуан. Я грався з бульварними романами, аби прогулятись за межі життя. Вони мене заспокоювали, адже пропонували недосяжне. А насправді все зовсім інакше.

— Інакше?

— Авжеж. Пруст мав рацію: погана музика краще передає життя, ніж Missa Solemnis . Мистецтво глузує з нас, заспокійливо показуючи світ таким, яким би хотіли бачити його митці. А бульварний роман ніби жартує, але насправді показує світ таким, яким він є або принаймні яким він може бути.

Жінки більше схожі на Міледі з "Трьох мушкетерів", ніж на Лючію Монделлу, Фу Манчу більш правдоподібний від Натана Мудрого, а Історія більш схожа на ту, про яку розповідає Сю, аніж на історію, як її бачить Геґель. Бульварні романи писали Шекспір, Мелвілл, Бальзак і Достоєвський. Насправді відбувається те, що вже давно наперед розповіли бульварні романи.

— Це тому, що бульварний роман наслідувати легше, аніж твір справжнього мистецтва. Аби стати Джокондою, треба докласти чимало зусиль, натомість наслідування Міледі відповідає нашому природному нахилові обирати шлях найлегшого опору.

Діоталлеві, який досі затято мовчав, зауважив:

— Погляньте-но на нашого Альє. Йому легше наслідувати Сен-Жермена, ніж Вольтера.

— Авжеж, — сказав Бельбо, — по суті, жінки теж вважали Сен-Жермена цікавішим, ніж Вольтера.

Згодом я знайшов той файл, де Бельбо у романній формі підсумував наші висновки. Я усвідомлюю, що він мав задоволення, відтворюючи цю історію, до якої не додав нічого свого, окрім кількох сполучних фраз. Я не намагаюся визначити всі цитати, запозичення, кліше, але впізнаю деякі місця цього бурхливого колажу. Іще раз, щоб утекти від занепокоєності Історією, Бельбо писав і переписував життя за допомогою чужих текстів.

FILENAME: Повернення Сен-Жермена

Уже протягом п'яти століть мстива рука Всемогутнього веде мене з глибин Азії аж до цих земель. Із собою я приношу жах, розпач, смерть. Далебі, я — нотар Плану, навіть якщо інші про це не знають. Я бачив набагато страхітливіші речі, й різанина Варфоломіївської ночі була для мене надто нудною проти того, що тепер я наготувався вчинити. Ох, навіщо вуста мої кривляться у цій сатанинській посмішці? Я той, хто є, якщо триклятий Каліостро не узурпував ще й цього мого останнього права.

Але година мого тріумфу близька. Коли я був Келлі, Совпс у Лондонській Вежі розповів мені все. Таємниця полягає в тому, аби стати кимось іншим.

За допомогою хитромудрих плетив я домігся, щоб Джузеппе Бальзамо замкнули у фортеці святого Лева, і заволодів його секретами. Як Сен-Жермен я зник, і тепер усі мене вважають за графа Каліостро.

* * *

Недавно всі годинники міста вибили північ. Яка неприродна тиша. Ця мовчанка вселяє у мене підозру. Вечір чудовий, хоч і надзвичайно холодний, високо у небі місяць стуленим сяйвом освітлює непролазні вулички старого Парижа. Можливо, зараз десята вечора: нещодавно дзвіниця абатства Блек Фрайярз повільно вибила восьму. Вітер з похмурим свистом розхитує залізні вітровкази на сумних просторах дахів. Густа ковдра хмар укриває небо.

Капітане, повертаємось? Ні, навпаки, ми тонемо. Прокляття, невдовзі "Патна" затоне, стрибай, Джіме Коноплянику, стрибай. Хіба не віддав би я, аби лиш позбутися цієї тривоги, діаманта завбільшки з горіх? Напинай вітрила, йди проти вітру, роби що хочеш, чортове поріддя, бо буде непереливки!

Я страхітливо вишкірив частокіл своїх зубів, а тим часом смертельна блідота полум'ям охопила моє воскове, вкрите зеленкуватими плямами обличчя.

Як потрапив сюди я, чисте втілення образу помсти? Пекельні духи зневажливо посміхатимуться, бачачи сльози істоти, лиховісний голос якої так часто примушував їх тремтіти у самих надрах їхньої вогненної безодні.

Гей, світла!

Скільки сходинок довелось мені подолати, поки я проник до цієї халупи? Сім? Тридцять шість? Кожен камінь, до якого я торкнувся, кожен крок, який я зробив, таять у собі ієрогліф. Коли я його розкрию, моїм вірним нарешті буде явлено Тайну. Залишиться лише розшифрувати її, а її розв'язанням буде Ключ, за яким криється Повідомлення, те саме, що лише втаємниченому, так, так, утаємниченому, виразно розповість, у чому природа Загадки.

Від загадки до розшифрування всього лише один крок, а з нього у всьому сяйві постане Ієрограма, яка очистить молитву допитування. Тоді всі пізнають Приховане, запону, пелену, єгипетський килим, що вкриває П'ятикутник. А звідси — до світла, щоб проголосити Окультний Смисл П'ятикутника, Кабалістичне Запитання, на яке озовуться лише нечисленні, вимовляючи громовим голосом Незглибимий Знак. Схилившись над ним, Тридцять Шість Невидимих муситимуть дати відповідь — об'явлення Руни, значення якої відкрите лише синам Гермеса, їм-бо буде дана Глузлива Печать, Машкара, а за нею вималюється лик, який вони намагаються оголити, — Містичний Ребус, Найвища Анаграма...

* * *

— Саторе Арепо! — волаю я голосом, від якого тремтить навіть привид. І Сатор Арепо з'являється, облишивши штурвал, який він спритно тримає своїми людиновбивчими руками, і падає ниць на моє повеління. Я впізнаю його, у мене давно вже була ця підозра. Це — Лючано, експедитор-інвалід, якого Невідомі Зверхники призначили виконавцем мого ганебного і кривавого завдання.

— Саторе Арепо, — питаю я глузливо, — чи знаєш ти остаточну відповідь, яка таїться за Найвищою Анаграмою?

— Ні, графе, — необачно відповідає він, — сподіваюся почути її з твоїх вуст.

Пекельний регіт зривається з моїх блідих вуст і луною відбивається від стародавніх склепінь.

— Дурень! Лише істинному втаємниченому відомо, що він її не знає!

— Авжеж, хазяїне, — тупо відповідає експедитор-інвалід, — як вам завгодно. Я готовий.

Ми перебуваємо в обдертій халупі на Кліньянкурі. Цього вечора я повинен покарати найперше тебе, тебе, яка втаємничила мене у благородне мистецтво злочину. Помститися тобі, бо ти вдаєш, ніби кохаєш мене, а ще гірше, ніби віриш у це, і помститися тим безіменним ворогам, з якими ти проведеш найближчий вікенд. Лючано, настирливий свідок моїх принижень, допоможе мені своєю єдиною рукою, а потім помре й він.

Халупа з лядою у долівці, за якою таїться щось на кшталт вирви, резервуару, підземної кишки, що її спрадавна використовували для переховування контрабандного товару, вона непокоїть своєю вологістю, адже межує з коридорами паризьких стоків, лабіринтом злочину. Старовинні стіни пітніють невимовними міазмами, так що досить за допомогою Лючано, надзвичайно вірного у злі, зробити діру в стіні — й вода вдереться струменями, затопить пивницю, розвалить уже хисткі мури, зрівняє вирву з рештою стоків, і ось уже плавають дохлі пацюки, а чорнувата поверхня, що видніє з верхнього отвору, стає передсінком нічної ніщоти: за нею — далека далечінь, Сена, потім море...

З ляди звисає невелика драбина, прикріплена до верхнього краю, й на ній над самою водою влаштовується Лючано з ножем: одною рукою він мертво тримається за перший щабель, другою стискає кинджал, третя ж готова схопити жертву. "Тепер чекай у тиші, — кажу я йому, — і все побачиш".

Я переконав тебе спекатися всіх чоловіків зі шрамом — ходи зі мною, будь моя назавжди, позбудьмось отих недоречних постатей, я ж добре знаю, що ти їх не кохаєш, ти сама мені це сказала, зостаньмось лише ти та я — і підземні течії.

Ось ти увійшла, гордовита, мов весталка, хрипуча і заклякла, мов мегера, — гай-гай, пекельне видіння стрясає моїми столітніми боками і стискає мої груди кліщами жадання, о прегарна мулатко, начиння моєї згуби.