Медея - Сторінка 2
- Евріпід -
Бо жінка, хоч несмілива
Й мечів залізних та боїв жахається,
А як подружнє ложе їй зневажено —
Жорстокішого серця ви не знайдете.
ПРОВІДНИЙ ХОР
Гаразд, Медеє! Справедливо мстишся ти
На мужі, — не дивуюсь я журі твоїй.
Та ось Креонт, владар землі цієї, йде —
270] Чи не новий нам вирок оголосить він?
Входить К р є о н т із своїм почтом.
КРЕОНТ
Ти все, хмурна Медеє, гнівом дихаєш
На мужа. Ось я що тобі наказую:
Цей край із дітьми обома покинути
Негайно. Виконання сам простежу я
275] Й додому не вернусь, покіль не вижену
Тебе я геть за межі краю нашого!
МЕДЕЯ
Ой лишенько! Цілком уже пропала я!
Ось плине ворог з повними вітрилами,
І порятунку від біди нема мені.
280] Але й прибита горем, запитаю все ж:
За віщо ти мене, Креонте, гониш так?
КРЕОНТ
Не криюсь я: боюся, щоб дочці моїй
Не завдала ти лиха непоправного.
Причин є досить, щоб тебе боятися,
285] Ти ж хитра дуже і метка до підступів,
Лиха, що ложа позбулась подружнього.
І чув я ще — ти навіть чимсь погрожуєш [72]
Мені самому, і дочці, і зятеві.
Щоб завчасу від цього забезпечитись,
290] На себе краще, жінко, гнів накличу твій,
Ніж потім через м'якосердя каятись.
МЕДЕЯ
О горе, горе!
Мені, Креонте, превелика слава ця
Не вперше заважає й завдає біди.
Того розумним не назву я батечка,
295] Що діток надто мудрими виховує.
Взиватимуть їх земляки із заздрощів
Неробами й всю злість на них зганятимуть.
Новітню мудрість провістивши неукам,
Не мудрим — трутнем серед них уславишся.
300] А стань на п'ять над тими, що розумними
Вважались досі, то й тебе зненавидять.
Прийшлось такої ж долі і мені зазнать.
Одним завидно, що я мудра, іншому —
Що я спокійна, а тому — що надто я
305] Сувора, хоч я й не така розумна вже!
А ти боїшся, щоб не учинила щось.
Не бійсь, Креонте, не така могутня я,
Щоб сміла й на державних владців важити.
Та й за що? Що за того видав доньку ти,
310] Кого вподобав? Мужа я ненавиджу,
А ти, здається, учинив розсудливо.
Та я не заздрю, що тобі щастить отак.
Одружуйтесь з ким хочете. Мені ж у цім
Краю дозвольте жити. Хоч і скривджена,
315] Мовчатиму я, корячись сильнішому.
КРЕОНТ
Ти солодко співаєш, та боюсь, проте,
Щоб серцем на лихеє ти не зважилась.
Ще менш тобі, ніж досі, зараз вірю я.
Палкої легше встерегтись людини нам,
320] Аніж лукавої та обережної.
Іди ж бо швидше і облиш розмови ці.
Мій рішенець — незмінний, залишатися
Тобі не вільно з нами, ти-бо ворог мій.
МЕДЕЯ
(обнімаючи коліна Креонтові)
Клонюсь до ніг — в ім'я дочки-відданиці!
КРЕОНТ
325] Мене ти не вговориш, марно й слів не трать.
МЕДЕЯ
Чи ж виженеш і на мольби не зглянешся? [73]
КРЕОНТ
Атож, бо більш за тебе свій я рід люблю.
МЕДЕЯ
Мій краю рідний, як тебе я згадую!
КРЕОНТ
Й мені, після родини, найлюбіший він.
МЕДЕЯ
330] Ой горе, горе для людей любов ота!
КРЕОНТ
А це, здається, як кому вже випаде.
МЕДЕЯ
(з розпачем підносячи руки)
Не милуй, Зевсе, в цих нещастях винного!
КРЕОНТ
Йди геть, шалена, й від журби звільни мене.
МЕДЕЯ
Моя журба — що й не знайти вже більшої.
КРЕОНТ
335] Діждешся ти, що слуги випхнуть силою.
МЕДЕЯ
Та ні, Креонте, я тебе проситиму…
КРЕОНТ
О, як мені ти, жінко, та й набридла вже!
МЕДЕЯ
Я йти готова. Не про те благаю я.
КРЕОНТ
Чого ж ти хочеш? Чом не відстаєш ніяк?
МЕДЕЯ
340] Дозволь мені лиш днину тут зостатися, —
Ще не збагну я, де ж мені подітися
Й притулок дітям де знайти, бо батько вже
За них не потурбується. То зглянься ж бо
На бідолашних. Тож і в тебе діти є,
345] Невже ж ти й до сиріток не зласкавишся?
Вигнання не страшить мене, — як плачу я,
То тільки над гіркими їх нещастями. [74]
КРЕОНТ
Я не родивсь тираном, але жалістю
Не раз собі самому вже пошкодив я.
350] Отак і зараз — знаю, що не те роблю,
Та будь по-твоєму. Запам'ятай лише:
Як світич божий, завтра в небі сходячи,
Тебе застане з дітьми ще у межах цих, —
То смерть тобі. Моє несхибне слово це,
355] А нині — можеш днину ще зостатися,
Боюсь лише, щоб лиха не накоїла.
(Віддаляється з почтом до міста).
ХОР
Леле-леле, нещасна жона!
Як же тяжко страждати тобі довелося!
І куди тобі йти? Де гостинна земля,
360] Де той дім, що прийняв би тебе у біді
Й дав би захист тобі й порятунок?
До якої ж безодні нещасть, о Медеє,
Спрямував тебе бог неприхильний!
МЕДЕЯ
Все скрізь погано йдеться, що й казати вже!
365] Але на цьому не кінець. Не думайте,
Й подружжю молодому тяжко прийдеться,
Черпнути горя доведеться й тестеві.
Невже б до нього дурно так я лащилась,
Якби не для користі, не для хитрощів?
370] Мовчала б тільки і не ворухнулась би.
А він, замість мене прогнати й задуми
Ці притлумити, із дурного розуму
Ще день дозволив тут мені лишатися
На те, щоб трьох я встигла ворогів своїх
375] Життя позбавить — мужа й батька з донею!
На те багато, подруги, є способів,
Але який обрати з них, — не знаю я:
Чи підпалить весільний дім, чи, потайки
Прокравшися до їх постелі шлюбної,
380] у печінки їм гострий увігнати меч?
Але одно бентежить: як на замірі
Мене захоплять, щойно на поріг ступлю,
То й пропаду на глум я ворогам своїм.
Та краще йти вже шляхом уторованим —
385] Із світу їх отрутою спровадити.
Гаразд!
От їх убито. А мені ж де дітися?
Де край той і оселя, що дали б мені
Свою гостинність і безпечний захисток?
Нема їх. Краще трохи більше вижду я [75]
390] Й, якщо оплот надійний десь знайду собі,
Підступне вбивство потай готуватиму.
А як нічого, крім нещасть, не виграю,
Візьмусь за меч, і хоч сама загину я,
А їх уб'ю, відваги й сили сповнена.
395] Клянуся помічницею й владаркою,
Яку шаную більш за всіх, Гекатою,
Що вірно стереже мойого вогнища, —
Із болю мого серця не радіти їм!
Гірким зроблю весілля і безрадісним,
400] Гірким свояцтво і моє вигнання це.
До діла ж! Не щади своєї вмілості,
Медеє! Все обдумай, обміркуй усе!
На чин жахливий зважся! Більше мужності!
Поглянь на муки власні! Внуко Гелія
405] Ясного, ти дозволиш взять на сміх тебе
Сізіфа кодлу, жінці тій Ясоновій!
На цьому-то ти знаєшся! Як всі жінки,
У добрім ділі завжди безпорадні ми,
А на лихе — нема митця мудрішого.
СТАСИМ ПЕРШИЙ
ХОР
Строфа 1
410] Назад, до джерел уже хвилі священні плинуть,
Правда і все в житті — навпаки обернулось,
Зрадою дишуть мужі, не зв'язують їх
Клятви присяг божественних.
415] Може, стане доброю славою й нам
Давня огуда,
Шану й честь собі жіноцтво верне знов,
420] Слави лихої тягар спаде з жінок сердешних.
Антистрофа 1
Забудуть нарешті за звичаєм давнім музи
Про зрадливу вдачу жіночу співати.
Не наділив же натхненним даром мене,
425] Віщої ліри, одмовив
Світлий Феб, співців провідник, а співать
Хтіла б я пісню
В відповідь мужам, — за наш-бо довгий вік
430] Є що про їхню й про нашу долю їм казати.
Строфа 2
Подвійних скель браму пропливши в морі, [76]
З отчого краю сюди прибула ти з шаленим серцем,
І от в чужині живеш
435] Без мужа тепер, нещасна,
І, втративши ложе шлюбне,
Ще й вигнана геть, з ганьбою
Ідеш на заслання.
Антистрофа 2
Пропала клятв шана, і вже не знати
440] Сорому в нашій Елладі великій — зник у повітрі.
Й тебе вже нема кому
В біді захистить, бездольну, —
Загарбала в тебе ложе
Владарка сильніша й в домі
445] Твоїм порядкує.
ЕПІСОДІЙ ДРУГИЙ
Входить Я с о н.
ЯСОН
Уже не вперше бачу я, яке страшне
Це лихо людям — лютість неприборкана.
Жила б ти у своїй оселі в краї цім,
Якби владущим вміла підкорятися,
450] А нині — за зухвалу мову вигнана.
Мене це не обходить — хоч усім плещи,
Що чоловік з Ясона найнегідніший,
А що сім'ю державців ти зневажила,
За щастя май, що лиш вигнанням скарана.
455] Тож царський гнів, як тільки міг, я стримував,
Все намагався, щоб тебе лишили тут:
Ти ж не гамуєш дурості — клянеш усе
Державців, тим-то із країни й вигнана.
Але своїх я близьких не зрікаюся.
460] Піклуючись про тебе, я прийшов сюди,
Щоб ти, найпотрібнішого позбавлена,
Не йшла в вигнання з дітьми, бо ж багато лих
Веде воно з собою. Хоч ненавидиш
Мене, тобі не можу лиха зичити.
МЕДЕЯ
465] Негіднику ти найгидкіший! Слів нема,
Щоб всю твою мерзенність підлу висловить!
Прийшов до нас, поганцю, ти прийшов до нас,
Богам огидний і людському родові!
Потрібна не відвага тут, не сміливість,
470] А безсоромність, гірша із хвороб людських, [77]
Щоб, стільки лиха близьким заподіявши,
У вічі їм дивитись! Та гаразд, проте,
Що ти прийшов. Хоч тим полегшу серце я,
Що на твою досаду все я вискажу.
475] От з перших перше, з чого слід почати нам.
Тебе я врятувала, — це всі елліни,
Що їхали з тобою кораблем "Арго",
Посвідчать, — вогнедишних уярмить биків
Тебе послали й смертний лан засіяти.
480] Дракона я убила невсипущого,
Що тілом крив плазучим золоте руно,
Й тобі рятунку світло повернула я.
Сама ж, свій дім і батечка покинувши,
З тобою подалася у Пелійський Йолк,
485] Чуттями, а не розумом керована,
Затим, щоб так жахливо вбити Пелія
Дітей руками, ти ж не знав страху цього.
За все це, найгидкіший з-між усіх людей,
Мене ти зрадив і нову дружину взяв,
490] Дітей вже мавши. Хай би ти бездітний був,
То ще й простимо, що жадав ти іншої…
А де ж присяги вірність? Чи гадаєш ти,
Що перестали світом керувать боги
Й права новітні для людей встановлено,
495] Коли порушив клятву так ганебно ти?
О горе цій правиці, що не раз її
Ти пестив, і колінам, що горнувсь до них,
Поганцю! О, як гірко я обманута!
Та хай вже так! Як з другом говоритиму
500] І хоч не жду від тебе вже я доброго,
Спитаю, щоб ще більше підлість виявить:
Куди іти я маю? Чи до батька в дім?
То я ж для тебе й батьківщину зрадила!
До бідних дочок Пелія? Вітатимуть
505] Вони як слід ту, що убила батька їм.
Авжеж-таки: я навіть в домі рідному
Посіяла ненависть. З ким би злагоди
Дотримать — ворогую завдяки тобі.
Отак мене ти учинив щасливою
510] Серед жінок Еллади. В мене вірний муж
Навдивовижу, — ох, і безталанна ж я!
Із діточками з краю цього вигнана,
Одним одна без друзів я лишилася!
Тож слава новоженцю, що й дітей послав
515] Старцями із своєю рятівницею.
О Зевсе, ти ж прикмети людям певні дав,
Од фальшу одрізняти щире золото,
Чому ж на тілі у падлюк не випалив
Яких ознак, щоб легше впізнавати їх? [78]
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
520] Який страшний, невтольний вибухає гнів,
Коли вже рідні ворогують з рідними!
ЯСОН
Потрібен, видно, немалий тут слова дар,
Щоб, наче обережний корабля стерник,
Вітрила опустивши, утекти від хвиль
525] Твоєї, жінко, злої язикатості.
Свої заслуги надто вже цінуєш ти, —
З усіх богів і смертних в тому плаванні
Рятунок лиш Кіпріда подала мені.
На розум бистра, ти не хочеш визнати,
530] Що то ж Ерот відточеними стрілами
Тебе підбив урятувать з біди мене.
Та зайва річ докладно розбирати це,
Бо, як-не-як, мені в пригоді стала ти.
Та доведу я, що за порятунок мій
535] Одержала ти більше, ніж сама дала.
По-перше, ти в Елладі, а не в варварських
Краях живеш, користуєшся захистом
Законів, а не силі підкоряєшся.
Що ти й розумна, знають те всі елліни, —
540] Ти добру славу маєш.
Й мечів залізних та боїв жахається,
А як подружнє ложе їй зневажено —
Жорстокішого серця ви не знайдете.
ПРОВІДНИЙ ХОР
Гаразд, Медеє! Справедливо мстишся ти
На мужі, — не дивуюсь я журі твоїй.
Та ось Креонт, владар землі цієї, йде —
270] Чи не новий нам вирок оголосить він?
Входить К р є о н т із своїм почтом.
КРЕОНТ
Ти все, хмурна Медеє, гнівом дихаєш
На мужа. Ось я що тобі наказую:
Цей край із дітьми обома покинути
Негайно. Виконання сам простежу я
275] Й додому не вернусь, покіль не вижену
Тебе я геть за межі краю нашого!
МЕДЕЯ
Ой лишенько! Цілком уже пропала я!
Ось плине ворог з повними вітрилами,
І порятунку від біди нема мені.
280] Але й прибита горем, запитаю все ж:
За віщо ти мене, Креонте, гониш так?
КРЕОНТ
Не криюсь я: боюся, щоб дочці моїй
Не завдала ти лиха непоправного.
Причин є досить, щоб тебе боятися,
285] Ти ж хитра дуже і метка до підступів,
Лиха, що ложа позбулась подружнього.
І чув я ще — ти навіть чимсь погрожуєш [72]
Мені самому, і дочці, і зятеві.
Щоб завчасу від цього забезпечитись,
290] На себе краще, жінко, гнів накличу твій,
Ніж потім через м'якосердя каятись.
МЕДЕЯ
О горе, горе!
Мені, Креонте, превелика слава ця
Не вперше заважає й завдає біди.
Того розумним не назву я батечка,
295] Що діток надто мудрими виховує.
Взиватимуть їх земляки із заздрощів
Неробами й всю злість на них зганятимуть.
Новітню мудрість провістивши неукам,
Не мудрим — трутнем серед них уславишся.
300] А стань на п'ять над тими, що розумними
Вважались досі, то й тебе зненавидять.
Прийшлось такої ж долі і мені зазнать.
Одним завидно, що я мудра, іншому —
Що я спокійна, а тому — що надто я
305] Сувора, хоч я й не така розумна вже!
А ти боїшся, щоб не учинила щось.
Не бійсь, Креонте, не така могутня я,
Щоб сміла й на державних владців важити.
Та й за що? Що за того видав доньку ти,
310] Кого вподобав? Мужа я ненавиджу,
А ти, здається, учинив розсудливо.
Та я не заздрю, що тобі щастить отак.
Одружуйтесь з ким хочете. Мені ж у цім
Краю дозвольте жити. Хоч і скривджена,
315] Мовчатиму я, корячись сильнішому.
КРЕОНТ
Ти солодко співаєш, та боюсь, проте,
Щоб серцем на лихеє ти не зважилась.
Ще менш тобі, ніж досі, зараз вірю я.
Палкої легше встерегтись людини нам,
320] Аніж лукавої та обережної.
Іди ж бо швидше і облиш розмови ці.
Мій рішенець — незмінний, залишатися
Тобі не вільно з нами, ти-бо ворог мій.
МЕДЕЯ
(обнімаючи коліна Креонтові)
Клонюсь до ніг — в ім'я дочки-відданиці!
КРЕОНТ
325] Мене ти не вговориш, марно й слів не трать.
МЕДЕЯ
Чи ж виженеш і на мольби не зглянешся? [73]
КРЕОНТ
Атож, бо більш за тебе свій я рід люблю.
МЕДЕЯ
Мій краю рідний, як тебе я згадую!
КРЕОНТ
Й мені, після родини, найлюбіший він.
МЕДЕЯ
330] Ой горе, горе для людей любов ота!
КРЕОНТ
А це, здається, як кому вже випаде.
МЕДЕЯ
(з розпачем підносячи руки)
Не милуй, Зевсе, в цих нещастях винного!
КРЕОНТ
Йди геть, шалена, й від журби звільни мене.
МЕДЕЯ
Моя журба — що й не знайти вже більшої.
КРЕОНТ
335] Діждешся ти, що слуги випхнуть силою.
МЕДЕЯ
Та ні, Креонте, я тебе проситиму…
КРЕОНТ
О, як мені ти, жінко, та й набридла вже!
МЕДЕЯ
Я йти готова. Не про те благаю я.
КРЕОНТ
Чого ж ти хочеш? Чом не відстаєш ніяк?
МЕДЕЯ
340] Дозволь мені лиш днину тут зостатися, —
Ще не збагну я, де ж мені подітися
Й притулок дітям де знайти, бо батько вже
За них не потурбується. То зглянься ж бо
На бідолашних. Тож і в тебе діти є,
345] Невже ж ти й до сиріток не зласкавишся?
Вигнання не страшить мене, — як плачу я,
То тільки над гіркими їх нещастями. [74]
КРЕОНТ
Я не родивсь тираном, але жалістю
Не раз собі самому вже пошкодив я.
350] Отак і зараз — знаю, що не те роблю,
Та будь по-твоєму. Запам'ятай лише:
Як світич божий, завтра в небі сходячи,
Тебе застане з дітьми ще у межах цих, —
То смерть тобі. Моє несхибне слово це,
355] А нині — можеш днину ще зостатися,
Боюсь лише, щоб лиха не накоїла.
(Віддаляється з почтом до міста).
ХОР
Леле-леле, нещасна жона!
Як же тяжко страждати тобі довелося!
І куди тобі йти? Де гостинна земля,
360] Де той дім, що прийняв би тебе у біді
Й дав би захист тобі й порятунок?
До якої ж безодні нещасть, о Медеє,
Спрямував тебе бог неприхильний!
МЕДЕЯ
Все скрізь погано йдеться, що й казати вже!
365] Але на цьому не кінець. Не думайте,
Й подружжю молодому тяжко прийдеться,
Черпнути горя доведеться й тестеві.
Невже б до нього дурно так я лащилась,
Якби не для користі, не для хитрощів?
370] Мовчала б тільки і не ворухнулась би.
А він, замість мене прогнати й задуми
Ці притлумити, із дурного розуму
Ще день дозволив тут мені лишатися
На те, щоб трьох я встигла ворогів своїх
375] Життя позбавить — мужа й батька з донею!
На те багато, подруги, є способів,
Але який обрати з них, — не знаю я:
Чи підпалить весільний дім, чи, потайки
Прокравшися до їх постелі шлюбної,
380] у печінки їм гострий увігнати меч?
Але одно бентежить: як на замірі
Мене захоплять, щойно на поріг ступлю,
То й пропаду на глум я ворогам своїм.
Та краще йти вже шляхом уторованим —
385] Із світу їх отрутою спровадити.
Гаразд!
От їх убито. А мені ж де дітися?
Де край той і оселя, що дали б мені
Свою гостинність і безпечний захисток?
Нема їх. Краще трохи більше вижду я [75]
390] Й, якщо оплот надійний десь знайду собі,
Підступне вбивство потай готуватиму.
А як нічого, крім нещасть, не виграю,
Візьмусь за меч, і хоч сама загину я,
А їх уб'ю, відваги й сили сповнена.
395] Клянуся помічницею й владаркою,
Яку шаную більш за всіх, Гекатою,
Що вірно стереже мойого вогнища, —
Із болю мого серця не радіти їм!
Гірким зроблю весілля і безрадісним,
400] Гірким свояцтво і моє вигнання це.
До діла ж! Не щади своєї вмілості,
Медеє! Все обдумай, обміркуй усе!
На чин жахливий зважся! Більше мужності!
Поглянь на муки власні! Внуко Гелія
405] Ясного, ти дозволиш взять на сміх тебе
Сізіфа кодлу, жінці тій Ясоновій!
На цьому-то ти знаєшся! Як всі жінки,
У добрім ділі завжди безпорадні ми,
А на лихе — нема митця мудрішого.
СТАСИМ ПЕРШИЙ
ХОР
Строфа 1
410] Назад, до джерел уже хвилі священні плинуть,
Правда і все в житті — навпаки обернулось,
Зрадою дишуть мужі, не зв'язують їх
Клятви присяг божественних.
415] Може, стане доброю славою й нам
Давня огуда,
Шану й честь собі жіноцтво верне знов,
420] Слави лихої тягар спаде з жінок сердешних.
Антистрофа 1
Забудуть нарешті за звичаєм давнім музи
Про зрадливу вдачу жіночу співати.
Не наділив же натхненним даром мене,
425] Віщої ліри, одмовив
Світлий Феб, співців провідник, а співать
Хтіла б я пісню
В відповідь мужам, — за наш-бо довгий вік
430] Є що про їхню й про нашу долю їм казати.
Строфа 2
Подвійних скель браму пропливши в морі, [76]
З отчого краю сюди прибула ти з шаленим серцем,
І от в чужині живеш
435] Без мужа тепер, нещасна,
І, втративши ложе шлюбне,
Ще й вигнана геть, з ганьбою
Ідеш на заслання.
Антистрофа 2
Пропала клятв шана, і вже не знати
440] Сорому в нашій Елладі великій — зник у повітрі.
Й тебе вже нема кому
В біді захистить, бездольну, —
Загарбала в тебе ложе
Владарка сильніша й в домі
445] Твоїм порядкує.
ЕПІСОДІЙ ДРУГИЙ
Входить Я с о н.
ЯСОН
Уже не вперше бачу я, яке страшне
Це лихо людям — лютість неприборкана.
Жила б ти у своїй оселі в краї цім,
Якби владущим вміла підкорятися,
450] А нині — за зухвалу мову вигнана.
Мене це не обходить — хоч усім плещи,
Що чоловік з Ясона найнегідніший,
А що сім'ю державців ти зневажила,
За щастя май, що лиш вигнанням скарана.
455] Тож царський гнів, як тільки міг, я стримував,
Все намагався, щоб тебе лишили тут:
Ти ж не гамуєш дурості — клянеш усе
Державців, тим-то із країни й вигнана.
Але своїх я близьких не зрікаюся.
460] Піклуючись про тебе, я прийшов сюди,
Щоб ти, найпотрібнішого позбавлена,
Не йшла в вигнання з дітьми, бо ж багато лих
Веде воно з собою. Хоч ненавидиш
Мене, тобі не можу лиха зичити.
МЕДЕЯ
465] Негіднику ти найгидкіший! Слів нема,
Щоб всю твою мерзенність підлу висловить!
Прийшов до нас, поганцю, ти прийшов до нас,
Богам огидний і людському родові!
Потрібна не відвага тут, не сміливість,
470] А безсоромність, гірша із хвороб людських, [77]
Щоб, стільки лиха близьким заподіявши,
У вічі їм дивитись! Та гаразд, проте,
Що ти прийшов. Хоч тим полегшу серце я,
Що на твою досаду все я вискажу.
475] От з перших перше, з чого слід почати нам.
Тебе я врятувала, — це всі елліни,
Що їхали з тобою кораблем "Арго",
Посвідчать, — вогнедишних уярмить биків
Тебе послали й смертний лан засіяти.
480] Дракона я убила невсипущого,
Що тілом крив плазучим золоте руно,
Й тобі рятунку світло повернула я.
Сама ж, свій дім і батечка покинувши,
З тобою подалася у Пелійський Йолк,
485] Чуттями, а не розумом керована,
Затим, щоб так жахливо вбити Пелія
Дітей руками, ти ж не знав страху цього.
За все це, найгидкіший з-між усіх людей,
Мене ти зрадив і нову дружину взяв,
490] Дітей вже мавши. Хай би ти бездітний був,
То ще й простимо, що жадав ти іншої…
А де ж присяги вірність? Чи гадаєш ти,
Що перестали світом керувать боги
Й права новітні для людей встановлено,
495] Коли порушив клятву так ганебно ти?
О горе цій правиці, що не раз її
Ти пестив, і колінам, що горнувсь до них,
Поганцю! О, як гірко я обманута!
Та хай вже так! Як з другом говоритиму
500] І хоч не жду від тебе вже я доброго,
Спитаю, щоб ще більше підлість виявить:
Куди іти я маю? Чи до батька в дім?
То я ж для тебе й батьківщину зрадила!
До бідних дочок Пелія? Вітатимуть
505] Вони як слід ту, що убила батька їм.
Авжеж-таки: я навіть в домі рідному
Посіяла ненависть. З ким би злагоди
Дотримать — ворогую завдяки тобі.
Отак мене ти учинив щасливою
510] Серед жінок Еллади. В мене вірний муж
Навдивовижу, — ох, і безталанна ж я!
Із діточками з краю цього вигнана,
Одним одна без друзів я лишилася!
Тож слава новоженцю, що й дітей послав
515] Старцями із своєю рятівницею.
О Зевсе, ти ж прикмети людям певні дав,
Од фальшу одрізняти щире золото,
Чому ж на тілі у падлюк не випалив
Яких ознак, щоб легше впізнавати їх? [78]
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
520] Який страшний, невтольний вибухає гнів,
Коли вже рідні ворогують з рідними!
ЯСОН
Потрібен, видно, немалий тут слова дар,
Щоб, наче обережний корабля стерник,
Вітрила опустивши, утекти від хвиль
525] Твоєї, жінко, злої язикатості.
Свої заслуги надто вже цінуєш ти, —
З усіх богів і смертних в тому плаванні
Рятунок лиш Кіпріда подала мені.
На розум бистра, ти не хочеш визнати,
530] Що то ж Ерот відточеними стрілами
Тебе підбив урятувать з біди мене.
Та зайва річ докладно розбирати це,
Бо, як-не-як, мені в пригоді стала ти.
Та доведу я, що за порятунок мій
535] Одержала ти більше, ніж сама дала.
По-перше, ти в Елладі, а не в варварських
Краях живеш, користуєшся захистом
Законів, а не силі підкоряєшся.
Що ти й розумна, знають те всі елліни, —
540] Ти добру славу маєш.