Мегре і старенька пані - Сторінка 14

Коли ми їхали в машині, вона весь час умовляла мене зменшити швидкість.

— А як вона ставилася до вашої мачухи? Любила її? Була їй віддана?

— Не думаю, щоб дві жінки, живучи разом і зустрічаючись а ранку до вечора, могли любити одна одну.

— Ви гадаєте, що зрештою вони неминуче починають одна одну ненавидіти?

— Я цього не казав.

— До речі, — знову втрутився Шарль Бессон, — добре, Що пригадав… Я мушу зайти до Валентіни. Було б просто нечемно приїхати до Етрета і не запитати, як їй ведеться. Ви не поїдете зі мною, пане комісар?

— Ні, дякую.

— Ви залишитеся з братом?

— Я побуду тут іще якийсь час.

— Сьогодні я вам більше не потрібний? Завтра я заїду до Дьєппа на похорон. Ти не чув, Тео? В мене померла теща.

— Поздоровляю.

Шарль вискочив із кімнати червоний як рак, і важко було сказати, що до того спричинилося: випиті аперитиви, чи братова поведінка.

— Йолоп! — пробурмотів Тео крізь зуби. — Отже, це він примусив вас" приїхати сюди із Парижа?

Він знизав плечима, простяг руку до гральних костей, немов даючи знати, що сказати йому більші нічого. Мегре дістав із кишені гаманець, повернувся до Чарлі, але Тео буркнув до того:

— Запиши на мій рахунок.

Вийшовши з казино, Мегре побачив Кастенову "сімку", а біля готелю й самого інспектора, який уже чекав на нього.

— Ви не поспішаєте? — запитав Кастен. — Може, хильнемо по чарочці?

— Щось мені не хочеться. Здається, я щойно проковтнув три аперитиви підряд. Мені хотілося б мерщій сісти до столу.

Комісар відчував, що його розморило. Вся ця справа зненацька постала перед ним у кумедному світлі, навіть Кастен з його поважним заклопотаним виглядом здавався подібним до клоуна.

— На мою думку, вам би слід було проїхати до Іпора, — заговорив інспектор. — Я тут працюю ось уже п'ять років і думав, що знаю нормандців. Та впоратися з цією родиною мені не до снаги.

— А що вони кажуть?

— А нічого. Ні так, ні так. Дивляться на тебе спідлоба, навіть сісти не пропонують і немов чекають, поки та заберешся геть. І весь час переморгуються, неначе кажуть: "То будемо з ним розмовляти?" — "Ні, ти сам вирішуй!" Потім мати пробурмоче якусь фразу — начебто я між іншим, але насправді сповнену потайного змісту.

— Що ж, наприклад?

— Ось, наприклад, таке: "Всі вони — одна банда, жоден з них і словом не прохопиться".

— А ще?

— У них, звичайно, були причини не пускати сюди мою доньку".

— Хіба ж Роза їх не навідувала?

— Наскільки я зрозумів, дуже рідко. Хоча з їхніх слів можна зробити будь-які висновки. Враження таке, що слова в них мають зовсім інше значення, ніж звичайно. Можна було зрозуміти лиш одне: ми з вами з'явилися сюди не для того, щоб установити істину, а щоб урятувати "тих людців" від неприємностей. Вони, здається, не вірять, що Роза загинула через помилку, — провадив далі інспектор. — Послухати їх, то це в-неї, а не у Ва-лентіну мірив убивця… Батько, повернувшись, почастував мене сидром, щоправда, після довгих вагань, але все-таки я був їхнім гостем. Був там і його син — в море він ішов лише на ніч. Та зі мною він навіть не поцокався.

— Це старший, Анрі?

— Еге ж. Сам він не зронив і слова та й їм показував на мигах, щоб мовчали. Коли б зустрів старого в одному з феканських шинків, та ще й напідпитку, можливо, він розповів би мені більше… А що вдалося зробити вам?

— Я поговорив з обома Бессонами. Спочатку з Шар-лем, потім із Тео.

Вони сіли до столу. Перед ними стояла пляшка білого вина, і інспектор налив обидві склянки. Мегре не обмежував себе, і, коли вони вийшли на вулицю, йому страшенно закортіло поспати по обіді, широко відчинивши вікно на море.

Утримувало його від цього почуття сорому. Це було також упадком дитинства — свідомість обов'язку, яку він сам охоче доводив до крайнощів. Йому завжди здавалося, що він мало працює для того, щоб відробити свій хліб. Це так глибоко вкорінилося в ньому, що навіть у відпустці — а випадала вона аж ніяк не щороку! — він не переставав відчувати якоїсь провини.

— А що ви мені накажете робити? — запитав Кастен, помітивши, що комісара долає сон і нерішучість.

— Роби що хочеш, хлопче! Шукай, де тобі заманеться. Може, тобі слід було б побачитися з лікарем…

— З доктором Жоллі?

— Еге ж. А також з іншими людьми. Байдуже, з ким саме. Іди навмання. Ця стара діва Cope, певна річ, любить побазікати і вмирав од нудьги.

— Може, я вас кудись підвезу?

— Ні, не треба, спасибі.

Він знав, що такий настрій находив на нього в кожному новому розслідуванні — і чи то випадково, чи то під впливом інстинкту, йому завжди траплялося хильнути зайвого. Загалом кажучи, це тоді, коли, за його ж висловом, факти починали "бродити".

Спочатку його відомості обмежувалися сухими даними поліційного рапорту. Потім йому доводилося потрапляти в середовище людей, яких він доти і в очі не бачив і про яких ще напередодні нічогісінько не знав. І він розглядав їх так, наче то були фотографії в родинному альбомі.

З кожним треба було якнайшвидше познайомитися, поставити необхідні запитання, відрізнити правду в їхніх відповідях од брехні і, головне, водночас не квапитися з висновками.

В цей початковий період люди і речі вимальовувалися чітко, але немов на — відстані, і тому здавалися безликими, позбавленими індивідуальності.

І от у якусь мить, немовби без жодної причини, все це починало "бродити". Образи людей ставали водночас більш розпливчастими і більш земними, а головне, дедалі складнішими, — і тоді вже треба було брати очі в руки.

Одне слово, він починав бачити їх ізсередини, і хоч ішов поки що навпомацки, непевно, все-таки складалося враження, що одне ще зовсім невелике зусилля — і все з'ясується, істина розкриється сама собою…

Засунувши руки в кишені, з люлькою в зубах, він повільно брів знайомим уже курним шляхом. Раптом одна дрібничка, здавалося б, геть нікчемна, привернула до себе його думки. А втім, можливо, дрібничка ця не була така вже й нікчемна…

Живучи в Парижі, він уже звик до того, що на кожному розі до твоїх послуг які-небудь засоби транспорту. А яка відстань від "Халупки" до центру Етрета? Приблизно кілометр. У Валентіни немає телефону. Немає в неї й машини. І навряд чи їздила вона на велосипеді.

Отже, старій пані доводиться зробити цілу подорож, щоб зустрітися з людьми; очевидно, бували часи, коли вона довго ні з ким не бачилася. Найближча її сусідка — одна із сестер Cope, якій близько дев'яноста років; вона, треба гадати, вже не залишає свого крісла.

Цікаво, Валентіна сама ходила до крамниці чи доручала це Розі?

В зелені живоплоту чорніли великі ягоди ожини, і комісар насилу подолав бажання зупинитися і зірвати кілька з них, а також зрізати собі паличку, — на жаль, не ті вже літа! Але йому було приємно уявити собі, що він зробив і те, і друге. Потім його думки полинули до Шарля та його брата Тео, і комісар пообіцяв собі хильнути скляночку сидру у Трошю. Якщо, звичайно, його там почастують.

Він штовхнув зелену хвіртку, вдихнув змішані пахощі садових квітів та рослин, почув ритмічне пошкрябування і на звороті стежки побачив старого, який обкопував кущі троянд. Це був, очевидно, Оноре, садівник, що приходив до Валентіни тричі на тиждень; його наймала також і мадемуазель Cope.

Старий випростався, намагаючись розгледіти гостя, підніс руку до чола, і важко було дібрати, чи то вітання, чи він просто затулив рукою очі від сонця.

Це був справжній садівник, "як намальований". Майже горбатий від того, що завжди нахилявся до землі, з маленькими гострими очицями, мов той звірок, що висунув писок із нірки.

Він нічого не сказав, провів поглядом Мегре і, тільки почувши, як відчинилися двері, знову заходився монотонно шкребти заступом.

Двері цього разу відчинила не мадам Леруа, а сама Валентіна. Вона вийшла йому назустріч з таким виглядом, неначе вони давнішні добрі знайомі.

— До мене сьогодні приходили, — жваво оголосила вона. — Щарль навідав мене. Його, здається, стурбувала холодність брата.

— Він розповідав вам про нашу розмову?

— Про яку розмову? Стривайте-но! Він розповідав мені переважно про небогу Монте. Це змінить його матеріальне становище. Тепер він багатий, багатший, ніж будь-коли, адже в старої карги було понад шістдесят власних будинків, не кажучи вже про цінні папери та мішки з золотом. Що вам налити, пане комісар?

— Склянку води, якнайхолоднішої.

— Тільки з умовою, що ви спочатку вип'єте чогось міцнішого. Зробіть це для мене. Я не люблю пити сама. Це було б жахливо, правда? Уявіть собі стару жінку, яка на самоті жлуктить кальвадос. Та коли до мене хтось приходить, то, щиро кажучи, я завжди рада випити чарчину.

Врешті, чом би й ні? Він почував себе чудово. Щоправда, в маленькій вітальні було трохи жарко й сонячне проміння припікало йому плече. Показавши йому крісло, Валентіна заходилася пригощати його, і в очах її, як у хлопчиська, грали лукаві бісики.

— Шарль ні про що інше не розповідав?

— Про що саме?

— Ну, хоча б про свого брата…

— Він просто сказав мені, що не розуміє, чому це Тео вирішив постати перед вами у такому невигідному світлі, тим більше, що робив це навмисне. Шарля це дуже засмутило. Він обожнює Тео, до того ж у нього дуже розвинені родинні почуття. Можу битися навзаклад, що вам він не сказав про мене нічого поганого.

— Достеменно так.

— А хто ж тоді?

Мегре не пробув там і трьох хвилин і буквально не встиг зогледітися, як його самого вже допитували!

— Невже дочка!

Вона промовила це усміхаючись.

— Не бійтеся виказати її. Вона й не намагалася приховати, що розказувала вам усе, що про мене думала.

— Мені здається, ваша донька не дуже щаслива…

— А ви гадаєте, що вона прагне щастя?

Вона усміхнулася; дивлячись у склянку, усміхнувся й Мегре.

— Не знаю, чи часто вам доводилося мати справу а жінками. Роза, наприклад, почувала себе глибоко нещасною, якщо в неї постійно не було якихось складних проблем, які вона мала розв'язати. Це були філософські проблеми, над якими вона так уперто сушила собі голову, що забувала відповідати мені, коли я до неї зверталася. А миючи посуд, здіймала такий гуркіт, неначе їй заважали знайти відповідь на питання, од якого залежала доля всього людства.

— А чи правда, що вона перестала навідувати своїх батьків?

— Вона рідко ходила до них, бо там щодня була колотнеча.

— Через що?

— А ви не здогадуєтеся? Вона дратувала їх своїми проблемами, своїми порадами, вичитаними із книжок, і, природно, її мали за придуркувату.

— В неї не було подруг?

— З тієї ж причини.