Мене називають Червоний - Сторінка 13

Вдосталь намилувавшись їхнім зображенням, я запитав:

— Хто ж автор цього дивовижного витвору?

— Гарний малюнок — це заклик збагачувати людське життя, заклик до любові, пошани до розмаїтості створеного Аллахом світу, самопізнання та віри. Важить його краса, а не авторство.

Маляр Нурі, виявилося, не такий простий, як я вважав. Він обережний, бо здогадується, що Еніште послав мене сюди в розвідку, чи всього лиш повторяє слова головного майстра Османа?

— Всі заставки тут робив Заріф-ефенді? — запитав я. — А хто прийде на його місце?

Крізь прочинені двері, що вели на подвір'я, почулося дитяче волання. Мабуть, карали фалакою[83] учнів, які приховали в своїх кишенях сухі червоні фарби чи золоту фольгу. Швидше за все карали отих двох, що нещодавно тремтіли на холоді.

— За велінням нашого майстра Османа учні розмальовуватимуть у рожевий колір землю на майдані ось цієї ілюстрації доти, доки закінчать, — обережно відповів Нурі-ефенді. — А дасть Аллах, наш брат Заріф-ефенді повернеться й оформить ці сторінки заставками. Маляр Осман зажадав, аби Заріф-ефенді забарвлював землю на ілюстраціях щоразу в інший колір: багряно-рожевий, індійської зелені, жовтого шафрану або гусячого посліду. Читач розуміє, що на першому малюнку земля має бути природного кольору, а от на другому, третьому — оку хочеться бачити розмаїтість, щоб було цікавіше. Мініатюри тоді оживають.

У кутку я помітив покинуту підмайстром ілюстрацію. Він працював над сценою виступу флоту в морський похід для уславлення якоїсь перемоги, але, очевидно, почув крики товаришів, яких лупцювали палицями по п'ятах, і побіг подивитися на покарання. Змальовані ним у поті чола з якогось зразка кораблі ніби мертво стояли на суші, а не пливли морем. Така фальшивість свідчила про бездарність малярчука. Спершу я не збагнув, звідки зразок малюнка, але потім із гіркотою в серці побачив, що він по-варварськи видертий із давньої книги. Звичайно, майстер Осман більше не міг давати всьому раду.

Нурі-ефенді похвалився, що завершив заставку для туґри[84], над якою тайкома працював впродовж трьох тижнів. Я з повагою подивився на туґру й заставку до неї, щоправда, внизу не писалося, кому й з якою метою вони будуть відправлені. На Сході свавільні паші нерідко припиняли свої заколоти, настільки їх вражали велич, краса та сила туґри.

Згодом ми наткнулися на найостанніші шедеври краснописця Джемаля. Проте тут не любили, коли лінії літер перевершують малюнок, тож ми хутко пішли далі, щоб не захоплюватися ворогами барв та пензля.

Майстер Насир реставрував, а насправді, ще більше псував ілюстрацію з "Хамсе"[85] Нізамі, книги ще з часів синів Тимура. На малюнку Хосров милується голою Ширін, яка купається. Один напівсліпий дев'яностодвохлітній майстер торочив, нібито шістдесят років тому цілував у Тебрізі руку легендарному вже сліпому Бехзату, який у ту мить був п'яний мов чіп. Той-таки майстер тремкими руками показав мені шкатулку для писал, яку закінчить розписувати через три місяці і її піднесуть падишахові на свято.

На нижньому поверсі цеху, в тісних кімнатках, де працювало близько вісімдесяти малярів та малярчуків, панувала тиша. Таке мовчання було знайоме мені: воно наставало після тілесного покарання учнів. Іноді нервове напруження розряджав чийсь смішок або жарт, іноді — чиєсь подавлене схлипування та стогін. Майстри згадували пережиті колись ними самими екзекуції. Дев'яностодвохлітній напівсліпий майстер навіяв на мене глибокі роздуми про те, що тут, далеко від воєн та мирської суєти, все добігає кінця, що перед самісіньким кінцем світу запанує така сама тиша.

Малярство — це втихомирення розуму, це — музика очей.

Прощаючись із майстром Османом, я поцілував йому руку й відчув не просто велику пошану. Моя душа сколихнулася сум'яття, я відчув жалість, переплетену з зачудуванням, якийсь дивний щем провини. Такі речі трапляються з вами, коли зустрічаєте праведника. Можливо, мене охопило таке відчуття через те, що Еніште намагався приборкати Османа й запровадити стиль європейських малярів. У ту мить я подумав, що, мабуть, бачу великого майстра востаннє в житті й, аби сподобатися йому, принести радість, запитав:

— Мій великий майстре, перепрошую, скажіть: чим відрізняється видатний маляр від звичайного?

Осман звик до подібних, дещо підлабузницьких запитань. Зараз кине що-небудь і тут-таки назавжди про мене забуде, вважав я.

— Немає жодної мірки, за якою ти відрізниш справжнього майстра від паршивого та бездарного, — серйозно відповів він. — Однак у кожного часу — свої вимоги. Тому злу, що насувається на наше мистецтво, протистоять моральні устої та хист маляра. Нині, щоб розпізнати, наскільки професійним є молодий художник, я задаю йому три запитання.

— Які?

— Чи буде він виробляти й дотримувати власного стилю в малярстві? Це — данина китайським та європейським впливам. Маляр прагне мати власні особливості, манеру, відмінні від інших. Чи буде він їх виставляти напоказ, підписуючи малюнки, як роблять європейські митці? Тож насамперед я запитую про стиль та підпис як його свідчення.

— А потім? — шанобливо спитав я.

— Потім я хочу дізнатися, що відчуватиме маляр, коли після смерті шаха або падишаха, замовника книги, вона опиниться в руках палітурника, пошматується і його ілюстрації потраплять до інших книг, в інший час. Такі сердечні пережиття принесуть маляреві як радість, так і смуток. Тому мене цікавлять його думки про вічність. Вічність малярства та вічність Аллаха. Ти зрозумів мене, синку?

Ні. Але про це я не зізнався. Натомість поцікавився:

— Яке ж третє запитання?

— Третє — про сліпоту! — вигукнув великий головний маляр Осман і замовк, ніби все й так ясно.

— А чому про сліпоту? — ніяково перепитав я.

— Сліпота — це тиша. Якщо ти зв'яжеш докупи все, що я тобі сказав, то зрозумієш сліпоту. В глухій темряві, що від Аллаха, видно найпотаємніші глибини малярства.

Я мовчки пішов. Обережно спустивсь обледенілими сходами. Незабаром я поставлю запитання великого майстра Келебеку, Зейтіну та Лейлеку. Але не тільки для того, аби завести розмову, а й щоб пізнати цих своїх ровесників, котрі стали легендарними ще за життя.

Однак я не поспішав відразу до їхніх домівок, а подався до нового базару, який починався за пагорбом з видом на Халіч, а це — поблизу єврейського кварталу. Потрібно було зустрітися з Естер. Я опинився серед рабинь-перекупок, жінок із бідних махаллє, одягнутих у полинялі широкі каптани, та юрмиська, котре сновигало поміж рядів цибулі, редьки, моркви, айви. Посеред цього бедламу голосно щебетала гладка, але моторна Естер, у рожевому одязі, в який ледве влазила; вона блискала очима й подавала мені знаки, а її рот не стулявся.

Естер майже невловним професійним порухом руки запхала мого листа собі в шаровари, так, ніби за нами стежив увесь базар. Сказала, що Шекюре про мене думає. Потім узяла бакшиш. На моє "Заради Аллаха, поспіши" вона кивнула головою на клуночок, натякаючи, що роботи непочатий край, тож лист потрапить до Шекюре не раніше обіду. Я ж наказав їй, аби передала Шекюре, що пішов наносити візити трьом молодим малярам.

12. На мене кажуть — Келебек

Це було до обіднього намазу. Хтось постукав у двері. Я відчинив, дивлюся: Кара-челебі. Він якийсь час навчався разом з нами. Ми обнялись, поцілувалися. Може, в нього якісь звістки від Еніште? Та Кара сказав, що бачив мої ілюстрації, прийшов як приятель і хоче поставити мені одне запитання від імені падишаха. Мене це зацікавило. "Гаразд, — сказав я. — Яке запитання? Ну ж бо! Говори!"

— Що густішатимуть лави негідників, котрі займаються малярством не заради краси й віри, а заради грошей і слави, то більшатиме в нашому мистецтві мерзенності та хтивості, які є проявом стилю й підпису.

Таким був мій обережний початок відповіді, що суперечив власним думкам: адже ж справжній талант не занапастять ні слава, ні багатство. Мало того, якщо говорити по правді, то обдарованій людині належні й гроші, й слава — вони спонукають до творчості. Однак спробуй скажи це вголос — маляри, котрі тільки звуться малярами й дихають заздрощами, миттю накинуться на тебе з усіх боків. Але я б тоді намалював дерево на рисовій зернині й таки довів би, що в тисячі разів відданіший мистецтву, ніж вони. Захоплення стилем, підписом та особистішим у малярстві прийшли до нас із Заходу з європейськими впливами. А також і зі Сходу, через отих поодиноких китайських малярів, зваблених роботами, які привезли єзуїти. Я розповім вам три короткі притчі про стиль і підпис.

ТРИ ІСТОРІЇ ПРО СТИЛЬ І ПІДПИС

Алеф[86]

Колись давно на півночі Герата, в гірській фортеці, був собі молодий хан, який цікавився малярством. З усього його гарему тільки одна жінка була цьому хану до вподоби. Татарка, красуня з красунь. Хан кохав її до нестями, а вона — хана. Цілісінькі ночі вони кохалися до знемоги й хотіли, аби їхня любов не згасала ніколи, аби раювання тривало вічно. І наші герої знайшли шлях до втілення своїх мрій: годинами, днями без упину розглядали в книжках неперевершені ілюстрації давніх майстрів. Вони сиділи й удивлялися в неповторні малюнки до одних і тих же епізодів, одних і тих же оповідей. У щасливу золоту епоху минувшини, про яку розповідали книжки, наші закохані бачили себе й власне щастя. Час для них завмирав. У малярському цеху хана майстри ненастанно працювали над однаковими сторінками однакових книжок. Але був поміж них найобдарованіший майстер, який мав окремі завдання. Він традиційно зображав страждання Ферхата, закоханого в Ширін, Маджнуна та Лейлу, котрі палко, пристрасно дивляться одне на одного, або ж, за Дженетовим зразком, Хосрова та Ширін у казковому саду, чиї очі були виразні й сповнені млосності. Та всі закохані в мініатюрах мали зовнішність хана і його татарської красуні. Хан із дружиною, розглядаючи ті роботи, вірили у вічність власного щастя, а маляр купався в почестях і золоті. Ласка володаря та багатство врешті й збили його з праведного шляху. І, звичайно, шайтан! Підбурюваний шайтаном, маляр геть забув, що досконалості своїх ілюстрацій він завдячує древнім малярам. Він високо нісся й вбив собі в голову, що коли додасть в ілюстрації щось від себе, то від них взагалі очей не відведуть.