Мене називають Червоний - Сторінка 14

Проте для хана та його дружини малюнки художника в новому стилі, з власними вигадками, були далекими від ідеалу. Спокій покинув їх. Хан довго вдивлявся в ілюстрації й відчув, як руйнується їхнє щастя: його кохана — не така, як на попередніх малюнках, отже, її любов згасає. Тоді він переспав з іншою наложницею, аби викликати в улюбленої дружини ревнощі. Але чарівна татарка, дізнавшись із жіночих пліток про зраду, з горя повісилася на кедрі в дворі гарему. Хан усвідомив свою помилку і знайшов провину — прагнення маляра до власного стилю. Того ж дня він осліпив майстра, який злигався з шайтаном.

Ба[87]

В одній східній країні був собі старий і щасливий падишах, закоханий у малярство. На схилку літ він узяв шлюб із китаянкою дивовижної вроди. Кожен день для них був світлим і радісним. Та у володаря був син-красень від попередньої жінки. Неждано-негадано син та молода мачуха-китаянка закохались одне в одного, самі того не бажаючи. Син до смерті перелякався, що заніс ножа над батьковою спиною. Пригнічений своїм недопустимим коханням, він замкнувся в малярській майстерні й малював, малював. Його малюнки творила гіркота любові, тому всі вони вийшли такими досконалими, що ніхто не міг їх одрізнити від робіт древніх майстрів. Володар безмежно пишався своїм сином. А от молода китаянка, дивлячись на малюнки, завжди говорила: "Так. Прекрасно! Але хто знатиме через сто років, чиїх це рук творіння? Ніхто, якщо він їх не підпише". — "Мій син перемальовував роботи давніх малярів. Яке він має право видавати їх за свої, ставлячи підпис? — не погоджувався падишах. — До того ж, чи не означатиме це, що він упроваджує в малярство щось від себе?" Китаянка зрозуміла: їй не переконати старого чоловіка, і почала навідуватися до малярської майстерні та розводитися перед його молодим сином про підпис. А той досі не міг змиритися, що похоронив свою любов. І шайтан, звісно, як тут уродився!

Молодий маляр піддався спокусливим умовлянням вродливої мачухи й в куточку однієї роботи, де були зображені трави та стіни, поставив підпис, гадаючи, що обрав для цього зовсім непомітне місце. Він підписав свій перший малюнок — сцену з дастану[88] про Хосрова й Ширін. Та це ще не все, вдумайтеся: там зображено, як син Хосрова від першого шлюбу, Шируї, закоханий у батькову дружину Ширін, темної ночі влазить через вікно до опочивальні батька та мачухи і всаджує батькові під ребра кинджал. А біля мужа міцно спить Ширін.

Розглядаючи малюнок, старий падишах відчув щось недобре. Помітив підпис, проте не надав йому особливого значення, як учинила б більшість із нас. "Якийсь невдалий малюнок", — подумав він. Однак у душу володаря закралася тривога — колишні маляри такого б не зробили. Отже, сцена на ілюстрації — не давня вигадка, не легенда, вона взагалі не з книжки. Тут намальовано правду! Серце старого загупотіло від страху. Враз біля вікна з'явився син-маляр. Не дивлячись у великі від жаху очі батька, він всадив йому в груди здоровенний кинджал. Такий самий, як на малюнку.

Джім[89]

Рашідуддін у своїй історії Казвіна з насолодою описує часи двохсотп'ятдесятирічної давності, коли в Казвіні над книжками трудилися найавторитетніші майстри краснопису та малярства, найвідданіші своїй справі люди. Тоді на престолі в Казвіні сидів шах, котрий правив сорока країнами, територією від Візантії до Китаю. Хто знає, чи не крилася таємниця тої могутності в його любові до малярства. Та добро без лиха не ходить — у шаха не було сина. Він переживав, аби по його смерті завойовані ним землі не розсипались, тому вирішив видати свою красуню-доньку за якогось розумного маляра. Той і став би спадкоємцем престолу. Володар оголосив змагання за руку своєї дочки поміж трьома молодими, але вже видатними художниками малярського цеху. Як оповідає Рашідуддін, завдання було з найпростіших — найкращий малюнок. От і все! Як пише той-таки Рашідуддін, троє майстрів, кожен окремо, заходилися працювати над найулюбленішою ілюстрацією шаха. Вона мала творитися за суворими канонами давніх майстрів. Пензлі виводили чарівну красуню з потупленими очима, охоплену любовною тугою посеред райського саду, кипарисів і кедрів, полохливих зайців і стривожених ластівок. Троє художників працювали над одним і тим же малюнком в одвічних традиціях нашого живопису. Котрийсь із них запраг виділитися найбільше й засвідчити своє авторство. В найзатишнішому кутку зображеного саду, посеред нарцисів, він поставив свій підпис і таким чином зневажив заповідану давніми малярами смиренність. За нахабний вчинок його негайно заслали до Китаю. Змагання почали заново, уже між тими двома художниками. Цього разу кожен із них зображував красуню в саду на білому коні. Їхні малюнки були мов неперевершена поезія. Але в одного художника чи то пензель схибив, чи він зробив так навмисне — його красуня мала розкосі, як у китайки, очі, випнуті вилиці, а от ніс білого коня мав дещо чудернацький вигляд. Батько з донькою відразу розцінили це як огріх. Маляр не поставив підпису, проте його робота виділялася завдяки майстерній помилці. "Огріх стелить шлях стилю", — заявив шах і заслав цього майстра до Румелії. Що ж, маляр, котрий не розписався, не припустивсь огріху, виявився найкращим і готувався до весілля з дочкою шаха. Але, згідно з товстелезною історією Казвіна Рашідуддіна, розповідь має продовження. За день до весілля дочка шаха ввесь час сиділа й зі смутком в очах дивилася на малюнок, виконаний її майбутнім вродливим чоловіком, видатним майстром. Коли ж опустилися сутінки, вона підійшла до батька й сказала: "Красуні давніх малярів подібні на китаянок. Такий канон прийшов до нас зі Сходу і є незаперечним. Так і має бути. Проте ті майстри, які когось любили, вони бодай невеличкі, бодай найнепомітніші риси своїх коханих переносили в образи красунь на папері. Ці риси штрихом проявлялися в бровах, очах, устах, волоссі, усмішках, навіть віях. Тату, я цілий день розглядала зображення красуні на коні. Як на мене, воно — бездоганне! Цей маляр, мабуть, великий майстер, до того ж молодий і вродливий. Та він не любить мене". Шах скасував весілля. Вони з донькою не розлучалися до кінця життя.

* * *

— Отже, за третьою притчею, стилеві передує огріх, — шанобливо й тактовно промовив Кара. — А огріх починається з таємних любовних знаків на лиці, в очах, усмішці коханої маляра.

— Hi, — самовпевнено й повчально відповів я, — перенесені малярами риси коханої на малюнок зрештою виявилися каноном, а не огріхом. Адже ж згодом вони стали зразками для наслідування.

Запала мовчанка. Кара, котрий уважно вислухав мої оповіді, сидів на софі, нашорошивши вуха до шуму з суміжної кімнати, де перебувала моя красуня-жінка. Я подивився йому у вічі.

— Про огріхи стилю йдеться в першій притчі, — почав я, — в другій же йдеться про те, як споганює підпис бездоганний малюнок. Третя притча поєднує смисл перших двох і показує, що стиль і підпис — це ніщо інше, як нахабна й безглузда чванливість.

"Наскільки ця людина, яка слухає мої уроки, знається на мистецтві?" — подумав я і запитав:

— Ти зрозумів, хто в притчах уособлює мене?

— Зрозумів, — відповів він без жодної нотки впевненості.

Щоб ви не тужилися пізнати мене через думки Кари та не дивилися його очима, то розповім вам про себе. Мені під силу все. Я з радістю весело орудую пензлем, як давні казвінські майстри. Не без утіхи зізнаюся вам: я — найкращий у світі. Якщо мене не підводить інтуїція, Кара прийшов сюди вивідати щось про майстра заставок Заріфа-ефенді. Але я жодним чином не причетний до його зникнення.

Кара запитав мене, як я поєдную мистецтво з подружнім життям. Я багато працюю, отримуючи задоволення. Не так давно одружився з найчарівнішою дівчиною нашого махаллє. Коли відкладаю пензля, ми кохаємося, неначе божевільні. Потім я знову беруся до роботи. Карі я цього не сказав.

— Жінка й малярство — то ціла проблема, — відповів я йому. — Якщо пензель творить дива на папері, то жінці від маляра нічого чекати втіхи. Й навпаки: якщо жінка маляра почувається щасливою й задоволеною в коханні, то пензель залишає на папері лиш невиразні мазки.

Як і кожного, хто заздрить малярському хисту, моя відповідь утішила Кару. Він їй повірив.

Мій гість сказав, що хотів би подивитися на останні виконані мною сторінки. Я посадив його перед робочою дошкою, серед фарб, каламарів, приладів для лощіння паперу, пензлів і олівців. Кара розглядав дві сторінки з "Сурнаме", над якими я працював. Вони були присвячені врочистостям з нагоди церемонії обрізання синів султана. Я ж сів поруч на червону подушку й, відчувши її тепло, згадав, як нещодавно на ній мостилися бездоганні стегна моєї вродливої дружини. Поки мій пензель з очеретини відтворював прибитих горем в'язнів, які постали перед очі падишаха, розумниця-дружина пестила мій член.

Сцена, зображена на двох сторінках, возвеличувала милість нашого султана. Він звільняє від покарання звинувачених у несплаті боргів, які потрапили до в'язниці, та їхні сім'ї. Гюнкара[90] я розмістив на краю килима, заваленого мішками, по саму зав'язку набитими срібними акче, — це було так, як я бачив на церемонії, — дещо позаду султана сидів міністр фінансів, у чиї руки я вклав зошити, з них він зачитував обліковані борги. Ті, хто провинився, стояли перед падишахом прикуті за шиї ланцюгами одне до одного, я показав їхній біль та душевні муки, насуплені брови, понурі обличчя, в декого з очей капали сльози; люди ж довкола радісно й блаженно читали молитви, бо падишах проявив ласку, звільнивши в'язнів, а двоє вродливих музик у червоному акомпанували всім на уду та тамбурі[91]. Аби кожен усвідомив ті сором і розпач, коли людина залазить у борги, я намалював те, що взагалі не передбачалося в ілюстрації: біля останнього з нещасних в'язнів стояла його дружина у темно-бузковому вбранні, котра через злидні перетворилася на справжню потвору, а поруч із нею — засмучена довгокоса красуня-дочка в червоному ферадже[92]. Я збирався розповісти цьому Карі з насупленими бровами, як розтяг ряди боржників у ланцюгах на дві сторінки, про таємну символіку червоного кольору на ілюстрації, про те, чого ніколи не робили давні маляри: собака скраю — такої ж масті, як атласний каптан падишаха.