Мене називають Червоний - Сторінка 20

В мечеті я обнявся із приголомшеними братами небіжчика, які виділялися великими головами. Вони здавались розгніваними й рішучими. Маляри, каліграфи, ми обіймалися й плакали. Несподівано на землю опустився сивий туман і, розповзаючись, огорнув усе довкола. Вершачи поминальний намаз, я прикипів поглядом до домовини на похоронній кам'яній плиті, й мене охопила люта зненависть до сволоти, що скоїла вбивство, — аж у голові переплуталися всі слова поминальної молитви "Allahüme Barik".

Після намазу люди підняли труну на плечі, я стояв поміж малярів і каліграфів. Бувало, коли ми з Лейлеком цілу ніч гнулися над книгою при ледь жевріючому світильнику, то він завжди намагався переконати мене, що заставки Заріфа-ефенді — ніякі, що кольори накладені невміло. Аби заставки здавалися багатшими, ми доповнювали їх ніжно-блакитними барвами. По суті, я погоджувався з Лейлеком, але відповідав, що "нікого іншого немає". Нині ми, забувши минуле, обіймалися й ридали ридма. Зейтін дивився на мене дружелюбно й з великою повагою, підійшов і обняв — людина, котра обіймається, — хороша людина. Я був настільки задоволений його ставленням, що вкотре спало на думку: він найбільше зі всіх каліграфів та живописців вірить у мою книгу.

На сходах біля воріт ми зіштовхнулися з майстром Османом і не могли зронити ані пари з уст. Мить неприємна для нас і забавна для стороннього ока; хтось із братів небіжчика почав голосно схлипувати; хтось читав молитву текбір.

— На якому кладовиську хоронитимуть? — запитав Осман, аби не мовчати.

Я занепокоївся, що моє "не знаю" у відповідь прозвучить вороже, і, недовго думаючи, перепитав у чоловіка поруч:

— Яке кладовисько? Едірнекапи?

— Ейюп, — буркнув цей сердитий придурок, молодий, а вже такий бородатий.

— Ейюп, — відповів я, обертаючись до майстра.

Та той і без того почув відповідь мого сусіда. Осман так зиркнув на мене, ніби промовив "зрозумів", що я відразу второпав: у нього немає ніякого бажання перебувати далі в моїй компанії.

Безперечно, майстер Осман зачаїв злобу, бо падишах зволив, аби написання та ілюстрування "таємної" — як я на неї кажу — книги відбувалося під моїм наглядом. До того ж завдяки мені султан зацікавився стилем європейських художників. Якось Його Величність змусили майстра Османа зробити копію власного портрета, виконаного на їхнє замовлення одним італійцем. Пам'ятаю, як Осман, гребуючи, все-таки виконав завдання, наслідування італійського живописця він назвав "суцільною мукою" і в усьому звинуватив мене. Він не помилявся.

Зупинившись посеред узвозу, я задивився на небо. А впевнившись, що добряче відстав, почав далі долати обледенілі сходини. Не встиг ступити й два кроки, як хтось узяв мене під руку. Кара.

— Ну й холод, — промовив він, — ви не змерзли?

Без сумніву, то він збаламутив Шекюре. Про це свідчила хоча б упевненість, з якою він узяв мене під руку. Я пропрацював дванадцять років і став чоловіком, натякала його поведінка. Сходи закінчилися. Будеш ти мені потім розповідати, що там вивчив у малярському цеху, вирішив я й сказав:

— Біжи, синку, біжи, здоганяй процесію.

Кара здивувався, проте виду не подав. Мені аж на душі полегшало, як тільки він, статечно відпустивши мою руку, подався вперед. Що ж це? Коли я віддам за нього Шекюре, він житиме разом із нами?

Ми з ним якраз опинилися за містом, і згори ще було видно, як процесія малярів, краснописців, підмайстрів, несучи на плечах домовину, спускалася до затоки Халіч. В імлі вони губилися з поля мого зору. Натовп рухавсь дуже швидко, і половина багнистої дороги до Ейюпу була вже позаду. Зліва від мене крізь туман і тишу здіймався догори дим із свічкової майстерні султан-ханим[113]. Під фортечним муром безперестанку працювали різниці та чинбарні, котрі виконували замовлення грецьких м'ясників з Ейюпу. Трупний сморід, що линув звідти, розносився по всій долині, аж до кипарисів на кладовиську й до мечеті Ейюп, бані якої ледь видніли здалека. Трохи пройшовши, я почув унизу крики дітей із нового єврейського кварталу, що на Балаті. Діти гралися.

Коли я спустився до Ейюпу, за мене вчепився Келебек. Вічно запальний, він гаряче заскрекотів:

— Це Зейтінових та Лейлекових рук робота. Вони добре знали, що я не ладнав із небіжчиком і що це відомо кожному. Тільки між нами: малярський цех заполонили чвари, ворожнеча й заздрощі, бо ведеться боротьба за місце майстра Османа по його смерті. Тепер провина впаде на мене. Головний скарбничий і наш падишах щонайменше відвернуться від мене, яке там від мене — від усіх нас!

— Ти кажеш "нас". Хто ці "ми"?

— Ми виступаємо за збереження традицій у цеху, за те, щоб іти шляхом перських майстрів, щоб не малювати заради грошей. Ми говоримо про те, що в наших книжках замість завойовницьких походів, ратей, зброї, військовополонених повинні відтворюватися давні легенди, перекази та оповіді, що не можна відступати від древнього стилю, про те, що годі обдарованим живописцям малювати на базарах для кожного перехожого непотрібні картинки за три-п'ять акче. Нас підтримує Його Величність падишах.

— Ти лише намарне наговорюєш на самого себе, — перебив його я, аби відчепитись, — у малярському цеху ніколи не знайде прихистку людина, здатна на вбивство. Ми всі брати. А через кілька нових ілюстрацій, яких раніше ніколи не робили, не виникне ніякої ворожнечі.

В ту ж мить спрацювала моя здатність робити висновки з подібних новин. Я відразу збагнув, що відбувається насправді. Убивця Заріфа-ефенді — один з художників малярського цеху, котрі мають власне обличчя. І вбивця ховається в юрмиську, яке в мене на очах прямує до цвинтаря. Я був переконаний: лиходій не припиняє снувати своє павутиння й служити шайтану, він — ворог моєї книги й, цілком імовірно, разом із іншими відвідує мій дім, працюючи над ілюстраціями. А чи не закохався Келебек у мою дочку, як і більшість малярів, котрі приходять до мене? Захопившись своєю балаканиною, він забув, що робив для мене малюнки, які суперечать його поглядам? Чи Келебек просто красненько поливає все водичкою?

Ні, він не голословить, подумав я дещо згодом. Келебек, як і інші художники, явно вдячний мені: через війни й падишахову байдужість малярам припинили виплачувати гроші та винагороджувати за рахунок державної скарбниці. Тож єдиним серйозним джерелом їхніх прибутків стала моя книга. Я впевнений: усі вони ревнують одне одного до мене. Власне тому — й не тільки — я зустрічався з кожним окремо в себе вдома. Мені й на думку не спадало, що хтось матиме мене за ворога. Всі мої маляри достатньо зрілі люди, аби, пометикувавши, щиро, самовіддано полюбити того, кого потрібно любити заради власної користі.

Щоб порушити мовчанку й припинити почату Келебеком розмову, я промовив:

— Ого, вони вже спустилися, скоро труна буде на цвинтарі.

Келебек чемно всміхнувся, виставляючи напоказ усі свої зуби:

— Холод жене.

Убивця може ще когось звести зі світу, занепокоївся я. Скажімо, від заздрощів. Потім настане моя черга? Привід для такої людини знайдеться — вона вчинила наругу над моєю вірою. Але навіщо було вбивати видатного майстра?

На старості не лише тяжко підійматися вгору, старість — пора, коли перестаєш боятися смерті. Я не переймаюся тим, що дівчина-раба залазить до мене під ковдру. Її це не хвилює, — у найгіршому разі можна й таке. Моя інтуїція підказала мені, яке прийняти рішення. І я відразу виклав його Келебекові, дивлячись просто у вічі:

— Я припиняю роботу над книгою.

— Чому? — запитав той понуро.

— Лихо поставило на ній свою печать. До того ж падишах перестав виділяти гроші. Передай мої слова Зейтінові та Лейлеку.

Він, мабуть, збиравсь обсипати мене запитаннями, однак ми вже опинилися на кладовиську серед надгробних плит, високої папороті та кипарисів на схилах пагорба. Юрма тісно оточила вириту могилу. По тому, як вигукували "во ім'я Аллаха, наймилостивішого й милосердного" та читали "ala mileti Resulallah", я зрозумів, що тіло опускають у яму.

— Лице відкрийте, добре відкрийте лице, — промовив хтось.

Саван трохи стягли, голова небіжчика була розтрощена, й погляди всіх прикипіли до його єдиного ока, котре вціліло. Та я був позаду й нічого не бачив. Я теж дививсь у вічі смерті, проте не на похороні, а в іншому місці.

Спогад: тридцять років тому блаженної пам'яті дід нашого падишаха задався метою відібрати у венеційців Кіпр. Шейхуліслам[114] Ебуссуут-ефенді тут-таки пригадав, що колись через єгипетських султанів цей острів відпав од країв, призначених для харчування Мекки та Медіни. Ебуссуут-ефенді видав фетву[115], яка оголошувала несправедливістю приналежність острова, що годував святі місця, християнам-ґяурам. Таким чином я вперше поїхав послом до Венеції. На мені лежав нелегкий обов'язок сповістити венеційців про волю падишаха, якому набридло чекати, поки ті віддадуть нам Кіпр. У Венеції я відвідав їхні храми, був вражений мостами й палацами, заворожений картинами з найбагатших домів. Сповнений зачудування та покладаючись на проявлену ними гостинність як на гарантію власної безпеки, я вручив венеційцям листа з суцільними погрозами й у зверхній формі передав бажання нашого падишаха забрати Кіпр. Венеційці так розлютилися, що на негайно скликаному зібранні постановили: неприпустимо навіть обговорювати подібне послання. Та це ще не все. Знавісніле юрмисько оточило палац дожа, де перебував і я. Всілякі волоцюги, змівши сторожу біля дверей, ось-ось би задушили мене, якби не двоє найближчих охоронців дожа. Вони вивели мене, заплутаними коридорами до запасного виходу з палацу на канал. Там, у такій самій імлі, як тут, мене взяв під руку блідий височезний човняр, увесь у білому. Він здався мені самою смертю, і, зазирнувши йому у вічі, я побачив себе.

Тепер же з невимовною ностальгією я мріяв про ще один візит до Венеції після закінчення книги.

Я приступив до могили, котру, як і належить, засипали землею. Нині Заріф-ефенді дасть тут одвіт перед янголами: якої він статі, якої віри, хто його пророк. Я замислився про власну смерть.

Чорний ворон прискакав до моїх ніг. Я розчулено глянув у вічі Кари. Час повертатися. Хотілось, аби він узяв мене попід руку й звів донизу. Я сказав Карі, що чекаю його завтра в себе вдома, — попрацюємо над моєю книгою.