Мене називають Червоний - Сторінка 17

Джіхан-шах відразу присвоїв цю ідею собі й розтрубив про неї придворним лакузам. Його рішення донеслося й до майстра шейха Алі, проте той не зупинився на півдорозі, не покинув працю над книжкою й не втік із Тебріза, як учинили б сякі-такі маляри. Він навіть не став сповільнювати темпи роботи чи малювати гірше, аби зволікти час. Ішов прямим шляхом, не збиваючись на манівці. Щохвилини зростали натхнення та віра, з якими він працював. Один у своєму домі, він брався за пензель після вранішнього намазу й не випускав його з рук до пізньої ночі, поки на очах виступали пекучі сльози. У сяйві канделябра він невпинно виводив тих самих коней, кипариси, закоханих, драконів і прекрасних принців. Переважно зразками для нього служили ілюстрації древніх великих майстрів Герата, але не раз він і сам створював не менш талановиті малюнки. Врешті книгу для шаха Каракоюнлу Джіхана було завершено. Як і очікував маляр, його спершу обласкали почестями та золотом, а потім отемнили гострою довгою шпилькою від сургуча. Ще не вщух його біль, як шейх Алі покинув Герат і явився перед правителем Аккоюнлу Узун Хасаном. "Так. Я — сліпий, — сказав він йому, — проте за останні одинадцять років у моїй пам'яті відклався кожен неперевершений малюнок тої книжки, над котрою працював. Мої руки запам'ятали найменші порухи писала та пензля. Я можу їх повторити, байдуже, що сліпий. Мій повелителю, книга, що я розмалюю для тебе, буде найпрекраснішою з усіх, які коли існували, бо хтивий, ниций світ уже не обмане мої очі. Віднині я можу передати всі красоти Аллаха у всій їхній первісній чистоті". Узун Хасан, не вагаючись, повірив видатному майстру. Той дотримав слова й створив для нього найдивовижнішу книгу всіх часів. Під Бінгйоле володар Аккоюнлу блискавичним наскоком переміг Джіхан-шаха й убив його. Усім стало відомо про духовну силу нової книжки переможця. Згодом, у битві при Отлукбелі[97], покійний султан Мехмед[98] Фатіх розбив Узун Хасана, й тепер обидві книжки шейха Алі зберігаються в скарбниці нашого падишаха. Хто бачив — знає.

Ба

Блаженної пам'яті султан Сулейман Кануні[99] високо, занадто високо цінив краснописців, від чого потерпали маляри. Історію, яку я розповім, наводять як приклад переваги малюнка над літерою. Однак кожен, хто її уважно вислухає, зауважить, що по суті це оповідь про сліпоту та пам'ять. Після смерті повелителя світу Тимура його сини й внуки затіяли між собою нищівні війни. Захоплюючи міста один одного, вони найперше карбували власні гроші й змушували виголошувати в мечетях хутбе[100] на свою честь. А за цим шматували книжки й на їхньому папері робили нові з посвятою собі та підписами "повелитель світу" під своїми зображеннями. Ось — "повелитель світу", — мав повірити кожен, розгорнувши подібну книжку. В цей час син онука Тимура Улугбека[101] Абдулатіф, підкоривши Герат, вирішив видати книжку на честь батька. Він чимшвидше зібрав докупи малярів, каліграфів, палітурників і так їх підганяв, що ті, не розібравшись, частину вийнятих із книг сторінок пошматували й спалили, а решту настільки попереплутували, що ніхто не міг добрати: де яка частина якого твору й з якої книжки. Синові не личило дарувати Улугбеку книгу з невпопад, як-небудь порозпихуваними мініатюрами. Він скликав усіх малярів і велів їм доповісти: до якої оповіді належить така чи така ілюстрація. Однак кожен заперечував другому, оповіді не збігалися, й художники ще більше попереплутували малюнки. Тоді був знайдений усіма забутий останній із поколінь минулих малярів, який упродовж п'ятдесяти чотирьох років розмальовував книжки для всіх тодішніх гератських шахів і принців. Та тільки-но він утупився в ілюстрації, стало зрозуміло, що старий майстер сліпий. Прокотився навіть смішок. Однак той зажадав привести до нього будь-яку тямовиту дитину, але щоб вона не вміла ні читати, ні писати і їй було не більше семи років. Його бажання негайно виконали. Старий маляр поклав перед дитям малюнок і наказав: розповідай, що бачиш. Мале розповідало, а дідуган, закотивши очі до неба, уважно слухав. А потім почав цитувати: "Олександр Македонянин, який обіймає вмирущого Дара — "Шахнаме" Фірдоусі… Історія про вчителя, закоханого в чарівного учня — "Гулістан" Сааді…[102] Про змагання між лікарями — "Махзен-і Есрар"[103] Нізамі". Інші маляри обурилися сліпим старцем: "Ми теж назвали б ці найвідоміші епізоди найзнаменитіших творів". Наступного разу маляр поклав перед дитям найскладніші ілюстрації й знову ловив кожне слово з його вуст. "Хюрмюз[104], отруївши, вбиває каліграфів — "Шахнаме" Фірдоусі, — промовив він, так само втупившись у небо. — Історія про чоловіка, котрий застав свою жінку з коханцем на верхівці груші, — з "Месневі" Мевляни[105]. Нікчемна оповідь і бідненька ілюстрація", — договорив він, і це означало, що книгу буде видано. Ось воно як — старий сліпий маляр розпізнав усі малюнки з дитячих слів. Армія Улугбека вступила в Герат. Правитель запитав старого маляра: "Яка ж тут таємниця? Чому ті, хто бачить, не змогли розпізнати твори, а ти зміг?" "Таємниця криється не тільки в тому, що коли мої очі осліпли, то пам'ять посвітліла, — промовив дідуган, — я згадав оповіді не лише із зображень, а й зі слів". "Але ж мої маляри теж знають оповіді й слова з них, проте не змогли розташувати малюнки по порядку", — заперечив Улугбек. "Це тому, — відповів старий, — що вони занадто високої думки про свої малюнки. Проте вони не відають, що древні маляри творили ілюстрації з пам'яті Аллаха". Улугбек здивувався: "Як про це може знати маля?" "А маля не знає, — сказав майстер. — Але я, старий сліпий маляр, добре знаю, що Аллах створив усесвіт таким, яким би його хотіла бачити розумна семирічна дитина. Аллах зробив це, аби людина спершу побачила світ. А вже потім — ми поділилися враженнями від побаченого, розмовляли про світ, він подарував нам слова. Ми ж, натомість, склали з тих слів оповіді й вирішили, що їх має доповнювати малюнок, хоч, насправді, малювати — це шукати Аллахову пам'ять і дивитися на світ очима Аллаха".

Джім

З давніх-давен малярська братія небезпідставно боялася сліпоти. Відомо, що раніше арабські майстри щодня на світанку довго вдивлялися в західний обрій. А згодом ширазькі художники щоранку з'їдали на голодний шлунок потовчені волоські горіхи, перемішані з посіченими пелюстками троянди. Так боролися зі сліпотою. Тоді ж старі ісфаганські маляри вбачали причину сліпоти, що, ніби чума, косила їх одного за одним, у сонячному промінні.

Щоб промені не потрапляли на робочу дошку, вони працювали переважно при свічці в напівтемних закутках кімнат. В узбецькому малярському цеху Бухари майстри в кінці дня промивали очі водою, над якою шейхи вичитували молитви. Наймудріший підхід до такої боротьби, безумовно, був у майстра Сейїта Мірека, наставника геніального Бехзата. Мірек називав сліпоту не бідою, а щастям, яке дароване Аллахом маляру, котрий усе своє життя присвятив його красотам. Адже ж малюнок — це прагнення майстра побачити світ таким, яким його бачить Аллах. Та коли згаснуть очі після десятків років невпинної праці, коли ослаблий і немічний маляр отемніє навіки, лише тоді в його пам'яті відновиться ні з чим не зрівняний погляд Аллаха на світ. Тільки сліпий маляр може пізнати той погляд. Коли ця мрія втілюється в дійсність, коли в його пам'яті й темряві очей зринає постать Аллаха, то рука сама по собі творить дивовижні малюнки. Заради цього він і набивав руку протягом усього попереднього життя. Літописець Мірза Мухаммад Хайдар Дуглат доніс до нас історії тодішніх ґератських майстрів та перекази про них. Він пише, що якось Сейїт Мірек передав своє розуміння малюнка на прикладі маляра, котрий хотів зобразити коня. Мірек стверджував: якщо навіть найбездарніший пустоголовий маляр малює живого коня, не спускаючи з нього очей, як оці нинішні європейські живописці, то він у будь-якому випадку відтворює його з пам'яті, тому що неможливо одночасно дивитися на скакуна та на його зображення. Спершу маляр гляне на коня, а потім — швидко переносить на папір те, що запам'ятав. Нехай проміжок часу між обома діями буде не довшим аніж моргнути оком, проте кінь на папері вже не є тим, котрий стоїть перед майстром, він — спогад художника про коня, на якого той подивився мить тому. Хоч би й для найгіршого маляра — це неспростовний доказ, що без пам'яті малюнок неможливий. Життя маляра, сповнене напруженої праці, є підготовкою до блаженної сліпоти та спогадів, котрі вона принесе, — стверджував Сейїт.

Тодішні Гератські майстри визнали його правоту й погодилися, що малювати без перепочинку, днями не відводити очей від паперу в сяйві канделябра — все це щастя, яке дарує сліпоту. Вони дивилися на створення ілюстрацій для любителів книжок шахів і принців, як на тренування перед прийдешньою пітьмою.

Маляр Мірек усе своє життя намагався визначити час, коли йому потрібно переходити в ту блаженну мить утрати зору. Іноді, щоб пришвидшити отемніння, він зображав дерево з усіма листочками на нігтеві, крупинці рису, а то й на волосинці. А іноді — райські сонячні сади, відтягуючи час. Коли йому виповнилося сімдесят, султан Хусейн Байкара[106], як у винагороду, відкрив видатному майстрові двері до своєї скарбниці, де зберігалися тисячі книжок. Окрім книг, скарбниця була завалена зброєю, шовковими й оксамитовими кушаками та золотом. Три дні й три ночі майстер Мірек, не стуливши ока, розглядав у мерехтінні золотого канделябра неперевершені сторінки легендарних книг древніх ґератських митців. Він не пропустив жодної — і отемнів. Смиренно й з готовністю пішов у пітьму, ніби на зустріч з Аллаховими янголами. Осліпши, він не розмикав уста до кінця своїх днів і більше жодного разу не взявся за пензель. Ось як пояснює це Мірза Мухаммад Хайдар Дуглат: "Маляр, перед яким відкривається безмежжя Аллахового часу, вже ніколи не повернеться до книг, створений для простих смертних. Пам'ять єднає сліпого маляра з Аллахом у місці тихому, місці спокійному, місці щасливої темряви й нескінченності порожніх сторінок".

* * *

Я прекрасно розумів: Кара задав мені запитання майстра Османа про сліпоту та пам'ять, щоб спокійно роздивитися мою кімнату, речі, малюнки.