Мене називають Червоний - Сторінка 40

Мене побачите всюди. Повірте: з мене починається життя і все вертається назад до мене.

А зараз помовчте й послухайте про те, як я став таким предивним червоним. Вправний маляр, який тямився на фарбах, розтер у своїй ступці найкращих червоних комах, привезених до нас із найжаркіших місцин Індії. Вийшло п'ять дирхем комашиного порошку. Тут-таки в маляра напоготові лежали один дірхем мильнянки та півдирхема лотора. Наливши в каструлю три окка води, художник кинув у неї мильнянку й закип'ятив. Потім додав туди лотора й добряче це все перемішав. Він варив суміш доти, доки настав час випити філіжанку смачної кави. Майстер смакував каву, а я згоряв від нетерпіння, ніби дитя, яке ось-ось має народитися. Від кави в маляра проясніло в голові, а зір став гострим, неначе в джина, він висипав комашиний порошок у каструлю й знову перемішав вариво однією зі своїх чистесеньких паличок, які використовував спеціально для такої роботи. Я вже майже став справжнім червоним, але долю фарби вирішує густина. Вода не повинна перекипіти, однак і знімати з вогню її ще було зарано. Вмочивши кінець палички в суміш, майстер змастив нею ніготь свого великого пальця (в жодному разі не слід змащувати якийсь інший). О-о, бути червоним — це неймовірні відчуття! Моя фарба повільно розповзлася по нігтеві й не скрапувала по краях, наче вода, густина була саме в міру, але проглядався осад. Художник зняв каструлю з вогню й процідив фарбу крізь шматинку, я став чистішим. Потім він ще двічі кип'ятив червоне вариво, доводячи його до шумовиння, добавив трішки галуну та поставив охолоджуватися.

Минуло кілька днів. Каструля з моєю фарбою стояла на тому ж місці, і більше ніхто нічого в ній не перемішував. Мені хотілося забарвлювати сторінки, і взагалі все, що попаде під руку, натомість я непорушно застиг, від чого моє серце розривалося на шматки. У тій тиші я роздумував: що ж таке бути червоним?

Якось у Персії я чув розмову двох сліпих малярів, у той час коли їхній підмайстер виводив візерунки на оббивці сідла коня, якого з пам'яті зобразив один з тих сліпців. Ось про що вони говорили:

— Не дивно, що ми отемніли, адже ж з вірою і натхненням працювали впродовж усього життя, та ми пам'ятаємо, знаємо, який він, червоний колір, які викликає відчуття, — промовив художник, котрий малював коня. — Але якби ми вродилися сліпими? Яким би тоді було наше розуміння цього червоного кольору, що його наносить наш вродливий учень?

— Вдалий приклад, — відповів другий, — проте колір не розуміють, колір відчувають.

— Поясни, мій майстре, як відчути червоний колір тому, хто ніколи його не бачив?

— Якби ми могли доторкнутися до нього пальцем, то відчули б залізо або мідь. Якби зачерпнули долонею, то він би обпік її. Якби спробували його на смак, то дізналися б, що він ситний, ніби солоне м'ясо. Раз поклавши його до рота, напхалися б ним по саму зав'язку. Якби понюхали, то він пах би конем. А якщо він пахне квіткою, то ця квітка — ромен, але не червона ружа.

У ті часи, сто десять років тому, завдяки старанням шахів, європейський живопис не становив загрози для нашого мистецтва. Великі легендарні майстри вірили в свої стилі так само, як в Аллаха, тому лиш іронічно посміхалися, бачачи, як європейські художники забарвлюють у різні відтінки червоного звичайнісіньку рану від шаблі або навіть просте сукно. Для них це була ознака бездарності й самознеславлення. Давні маляри стверджували: тільки поганий, нерішучий, безвільний майстер може використовувати різні відтінки червоного, щоб розмалювати звичайний каптан. А тіні — зовсім не привід для цього. По суті, існує лише один червоний колір, і тільки йому належить вірити.

— А що ж таке червоний колір? — знову запитав сліпець, який зобразив коня.

— Розуміти колір — це бачити його. Той, хто не бачив червоного, той його не зрозуміє, — відповів інший.

— Богохульники, єретики, безбожники теж стверджують, ніби Аллаха неможливо побачити, й зрікаються Його.

— Проте Аллах відкриється тому, хто хоче бачити. У "Куран-и Керімі" з цього приводу сказано: "Ніколи сліпий і зрячий не будуть один одному рівнею".

Гарненький учень повільно забарвлював мною візерунок кінського сідла. Як приємно заповнювати білі прогалини гарного малюнка своєю насиченістю, силою й життєдайністю. Мені аж лоскітно від радості, коли розростаюся на папері завдяки пензлику з котячої шерсті. Я неначе наказую світові: "Будь!" і світ постає з мого кривавого кольору. Той, хто не бачить цього, заперечуватиме, але я — повсюди.

32. Моє ім'я — Шекюре

Діти ще спали, а я вже була на ногах, написала Карі коротеньку цидулку, щоб він негайно прийшов у дім повішеного єврея, сунула папірець у руку Хайріє й наказала мерщій бігти до Естер. Взявши цидулку, Хайріє пильно подивилася мені в вічі, мовляв, чи не трапиться з нами ще якась біда. Але батька вже не було, не було кого боятись, і я поставила служницю на місце різким, суворим поглядом. Так між нами визначилися характер стосунків і правила поведінки. Зізнаюся вам, що впродовж останніх двох років Хайріє змушувала мене нервувати: вона хотіла завагітніти від батька, забула про своє становище рабині й корчила з себе господиню. Поки хлопчаки не прокинулися, я навідалась до тата, шанобливо поцілувала його холодну, але, хоч як дивно, м'яку руку. Я поховала його взуття, кавук, бузкове ферадже, а коли діти повставали, сказала їм, що дідусеві вже краще і він подався до Мустафи-паші.

Повернувшись зі своєї вранішньої прогулянки, Хайріє відразу почала накривати снідати, залишки помаранчевого варення поставила посеред столу. Поки рабиня поралася, я думала, що десь зараз Естер стукає в двері Кари. Сніг припинився, на небі з'явилося сонце.

В садибі повішеного єврея я помітила, як швидко тануть бурульки на карнизах і підвіконнях дому, як у садку, що пахнув пліснявою й прілим листям, дерева спрагло тягнуться до сонця.

Кара чекав на тому місці, де я вчора вперше його побачила, — здавалося, що відтоді вже минули тижні.

Я підняла пече й промовила:

— Радій, якщо на душі радісно. Відтепер нам не перешкоджатимуть татові перепони, заборони й підозри. Вчора, поки ти безчесно домагався мене, хтось, якесь іблісове поріддя, пробралося в наш дім і вбило тата.

Вас, бачу, цікавить не стільки реакція Кари, як те, чому я розмовляю з ним отак зверхньо й нещиро. Я й сама пуття не доберу. Та, мабуть, тому, що ось-ось була б розревілася, він би обняв мене і я стала б йому ближчою раніше, ніж того хотіла б.

— Він перевернув дім догори дном, багато речей розтрощив, напевне, був розлючений і знавіснілий. Я не думаю, що після скоєного той убивця тихенько сидітиме в своєму бісівському кублі. Душогубець викрав останню ілюстрацію з татової книги. Я хочу, щоб ти захистив від нього й мене, й нас, і книгу. Але проблема ось у чому: ти виступиш на наш захист як хто? Які твої кревні права?

Він збирався щось сказати, але я м'яко зупинила його поглядом, ніби завжди так робила.

— Кадій вирішить, що після смерті батька моїм опікуном має бути або мій чоловік, або його сім'я. Так було й до смерті тата, бо кадій не визнає мого чоловіка мертвим. Чоловіків брат намагався скористатись із мого скрутного становища, а свекор належно не відреагував на те свавілля, тож я змогла повернутися в отчий дім, не бувши вдовою. Нині батько мертвий, а брата не маю, тож я наче нікому не підвладна. Але, безперечно, моїми господарями є брат чоловіка й свекор. Тобі відомо, що вони, по суті, вже вдалися до дій, аби повернути мене: хочуть погрозами приперти до стіни. А тільки-но довідаються про смерть тата, як негайно вдадуться до жорстких заходів. Тому я приховую смерть батька, щоб не повертатися до них. Та чи не марні мої зусилля? Убивцями можуть виявитися й вони.

Сонячний промінчик, який переможно пробився крізь поламані віконниці й подерті штори, освітивши столітню пилюку кімнати, упав межи мною й Карою.

— Але це не єдина причина, через яку я приховую батькову смерть, — промовила я, дивлячись Карі в вічі й радіючи, що там більше уваги, аніж любові, — я боюся, що не зможу пояснити, де була, коли вбили батька. Боюся, що Хайріє, — навіть, якщо її свідчення не візьмуть до уваги, — може бути учасницею змови, яку плетуть проти мене, а точніше, проти батькової книги. Припустімо, я залишилася без опікуна й оголосила про вбивство батька. Кадій визнає злочин, але потім біди не уникнути. Скажімо, Хайріє може бути відомо, що тато був проти нашого з тобою одруження.

— Твій батько не хотів, щоб ми побралися?

— Ти ж знаєш, він переживав, що ти забереш мене від нього й відвезеш на край світу. Тепер ти не заподієш лиха моєму нещасному татові, а в нього не було б заперечень проти нашого з тобою шлюбу. Чи заперечення маєш ти?

— Ні, моя красуне.

— Це добре. А я не маю опікуна, й немає кому вимагати від тебе калиму. Пробач, це непристойно з мого боку: я обговорюю умови власного шлюбу від власного імені. Але деякі умови в мене таки є, і хоч як прикро, але я повинна висвітлити їх до найменших подробиць просто зараз.

Я довго мовчала.

— Добре, — промовив Кара з ноткою перепрошення в голосі за свою запізнілу реакцію.

— Перше, — почала я, — якщо я тобі обридну, або ти негідно поводитимешся зі мною, або захочеш одружитися ще з кимось, то повинен дати мені право на розлучення, забезпечивши всім необхідним для існування. Ти заприсягнеш перед двома свідками, що зробиш це. Друге, знову-таки заприсягнеш перед двома свідками, що в разі твого зникнення з дому більш ніж на півроку я вважатимуся розлученою, а ти сплачуватимеш мені гроші на прожиття. Третє. Безперечно, після одруження ти переберешся в мій дім, але допоки знайдуть падлюку, котра вбила мого батька, або допоки його знайдеш ти, доти я не ділитиму з тобою подружнє ложе. Я не ділитиму його й доти, доки ти старанно закінчиш падишахову книгу й, шанобливо схилившись, вручиш її Його Величності. Й четверте, щоб ти любив моїх хлопчиків як рідних дітей.

— Добре.

— Гаразд. Якщо ці всі перешкоди на нашому шляху зникнуть, то ми незабаром одружимося.

— Одружимось, але не спатимемо в одному ліжку.

— Найголовніше — побратися, — відповіла я. — Давай спершу владнаємо з цим. Кохання прийде після шлюбу. Не забувай: полум'я любові, яке палало до шлюбу, потім згасає, залишається лиш попіл, холодний і сумний.