Мене називають Червоний - Сторінка 42

Імама з братом потрібно зобразити вдвох, хоча вони заходили до кадія по черзі. Мої свідки розповідають, що чоловік бідної Шекюре вже чотири роки не повертається з війни, Шекюре живе в злиднях, двоє сиріт ходять заплакані й голодні, а вона не може знайти для них нового батька, бо досі заміжня, навіть грошей Шекюре не позичиш без дозволу чоловіка. Слова братів такі жалібні, що й глухі стіни ладні розплакатися та дати розлучення, але не безсердечний заступник кадія: він не тамошній, із чужого махаллє, й запитує: "А хто опікун Шекюре?" Тоді, набравшись духу, вступаю в бій я й відповідаю, що шановний батько Шекюре, який був послом нашого падишаха, виконував доручення Його Величності, зараз почувається добре.

— Я не можу розірвати шлюб, допоки він не з'явиться до суду! — кричить заступник.

Тепер я схвильовано розповідаю, що Еніште-ефенді конає в муках, прикутий до ліжка, його останнє прохання до Аллаха — побачити свою дочку вільною, я ж — уповноважений від нього.

— А що буде, як дати їй розлучення! — розлютився заступник. — Чого це людині при смерті так хочеться, аби дочка розлучилася з чоловіком, який уже стільки часу як зник на війні? Слухай-но, я б усе зрозумів, якби в неї був добрий наречений, кандидат у зяті, якому можна довіряти, тоді батькові було б спокійно на душі.

— Заступнику-ефенді, в неї є суджений.

— Хто?

— Я!

— Як це? Ти ж уповноважений опікуна! — здивувався заступник кадія. — А чим ти займаєшся?

— Я служив на Сході секретарем, скарбником, діловодом у різних пашів. Уклав історію перських воєн, вручу її падишахові. Знаюся на малярстві. Я кохаю цю дівчину з двадцяти років.

— Ти родич їй?

Я замовк. Мені стало страшенно соромно, що я плазую перед заступником, відкриваю йому найінтимнішу сторону власного життя.

— А ну відповідай — зараз почервонієш, мов редька! А то не розірву шлюб!

— Вона мені двоюрідна сестра по матері.

— Гмм… Ясно. Вона з тобою буде щаслива?

— На прожиття нам завжди вистачить.

— Оскільки я є шафіїтом, то заявляю, що розлучення цієї нещасної Шекюре не суперечить Святому Письму й моєму віросповіданню, оскільки її чоловік чотири роки як пропав безвісти, — виголошував заступник кадія, — я розірвав шлюб. Навіть, якщо її чоловік повернеться, то не зможе заявити про свої права на неї.

На ЧЕТВЕРТОМУ малюнку потрібно відобразити, як заступник чорним чорнилом посилає слухняні армії літер у свій реєстр — підтверджує розрив шлюбу. За цим ітиме сцена, де він вручає мені документ, завірений печаткою, — свідчення того, що Шекюре — вдова й ніщо не може завадити її новому заміжжю. Моє безмежне щастя маляр не передасть ані червоним забарвленням стін, ані багряними, наче кров, рамками сторінки. Я зачинив за собою двері суду, проштовхався крізь скупчення інших свідків, чоловіків, які поприганялися розлучати своїх сестер і дочок, і вирушив у зворотну путь.

Ми перепливли Босфор і знову опинилися в махаллє Якутлар, тут я розпрощався з розумником імамом-ефенді, який уже набивався в поміч, коли здійснюватиметься шлюбний обряд, та його братом. На вулиці я відразу відчув, що кожен стрічний заздрить моєму неймовірному щастю й хоче якось затьмарити його, тож не гаючи часу побіг на вулицю Шекюре. Звідки це прокляте гайвороння дізналося про небіжчика в домі? Оте гайвороння від радості так підскакує на черепиці. Моє серце щеміло, — я ж навіть не погорював за дядьком, навіть сльозинки не зронив, але за щільно причиненими віконницями, дверима, по тому, як на мене дивиться гранат, я збагнув, що все йде своїм звичаєм.

Ви вже зрозуміли: я був збуджений і поспішав мов навіжений. Схопивши з землі камінця, я ще здалеку жбурнув ним у хвіртку і промазав! Наступним камінцем попав по черепиці. Я був розлючений, і на дім посипалася злива каміння. Тут-таки на другому поверсі відчинилося вікно, те саме, в якому чотири дні тому, в середу, я вперше побачив Шекюре крізь плетиво гранатового гілля. Тепер там стояв Орхан, а до мене долинав голос коханої, вона відчитувала малого, потім показалася й сама. Ми обмінялися з моєю чарівницею поглядами, сповненими надій. Яка ж вона приваблива, яка гарна! "Зажди", — кивнула вона мені рукою й зачинила віконницю.

До вечора ще було далеко; я стояв і чекав у безлюдному садку, милуючись красою дерев, заболоченої вулиці, світу. Невдовзі з'явилася Хайріє, виряджена як ханим-ефенді, а не як раба. Не наближаючись одне до одного, ми обоє відійшли за інжир.

— Справу зроблено, — привітав я її і показав папір, одержаний від кадія, — Шекюре вільна. Сьогодні ж я… — хотів сказати "знайду якогось імама з іншого махаллє", але висловився коротко: — Сьогодні ж імам прийде. Хай Шекюре буде готова.

— Шекюре-ханим бажає, аби був хоча б якийсь весільний кортеж, і щоб за весільним столом зібралися гості з нашого махаллє. Ми наготували плову з мигдалем та курагою.

Раба б іще бозна-скільки захоплено розповідала про інші страви, та я урвав її:

— Навіщо так ускладнювати, якщо весілля набере такого розмаху, то про нього пронюхають люди Хасана, нападуться на нас, нароблять страму й зірвуть шлюб, а ми не зможемо й пальцем поворухнути. Ви все занапастите. Нам-бо треба стерегтися не тільки того Хасана, а й душогуба-ібліса. Вам що — не страшно?

— Нам не страшно? — перепитала вона й розплакалася.

— Нікому ані слова, — застерігав я. — Перевдягніть Еніште в нічне, постеліть йому та покладіть у ліжко, щоб лежав не як мертвий, а як хворий; біля нього поставте склянки, якісь мікстури та позачиняйте віконниці. І щоб лампа в кімнаті не горіла; створиться враження, наче хворий батько, опікун Шекюре, — з нами на скромному святкуванні. Ніякого кортежу не буде, наприкінці покличете трьох-п'ятьох сусідів, і край. А як кликатимете, то говоритимете їм, що це остання воля Еніште-ефенді… То має бути весілля зі сльозами на очах, а не веселий бенкет. Якщо ми не впораємося з цим завданням, нас розженуть, а тебе покарають.

Вона рюмсала й кивала головою. Я сказав їй, що повернуся на білому коні разом зі свідками, хай Шекюре готується — скоро я стану господарем дому, а поки що сходжу в цирульню. Ще хвилю тому в мене й думок таких у голові не було, але слова зринали з уст, немов самі по собі. В розмові зі служницею не покидало відчуття, яке іноді переживав на війні: я вірив, що Аллах любить, піклується про мене й захищає свого раба, отож усе буде добре. Якщо ви хоча б на мить перейнялися цим відчуттям, то зможете втілити в життя найнеймовірніші ідеї.

Я минув чотири вулиці в напрямку Халіча від махаллє Якутлар і в дворі мечеті Ясін-паша застав чорнобородого імама з блідим обличчям, він ганявся з товстелезною палюгою за шолудивими псами. Я поділився з ним своїм горем: батька моєї двоюрідної сестри по матері Аллах забирає до себе, і повідомив імамові про передсмертне бажання хворого — одружити мене зі своєю дочкою; рішенням кадія Ускюдара вона нині розлучена зі своїм зниклим на війні чоловіком. Імам запротестував: згідно з шаріатом жінка після розлучення може вдруге виходити заміж не раніше ніж через місяць. Я заперечив: чоловіка не було чотири роки, отже він не покинув дружину вагітною, а кадій Ускюдара, власне, і розлучив її заради нового шлюбу. Я показав імамові документ, виданий у суді, й запевнив, що ніщо не стоїть на заваді нашому одруженню: так, я родич нареченої, але женитися на двоюрідній сестрі по матері не заборонено, її попередній шлюб — розірвано, і це остаточно, в нас із нею одна віра, ми рівні достатками й станом. Наостанок я додав: якщо він прийме моє золото й відкрито поєднає нас на очах у всього махаллє, то зробить велике добро нещасним сиротам бідної вдови. Чи любить імам-ефенді плов із мигдалем та курагою?

Любить, любить. Однак очі його досі звернуті в сторону собак біля воріт у двір. Він узяв золото, пообіцяв прийти й здійснити необхідний обряд, але перед цим має святково вбратися, дати лад бороді й волоссю, почистити кавук. Імам запитав, який будинок, я описав.

З весіллям, омріяним упродовж дванадцяти років, треба поспішити. Але хіба щось станеться, якщо я забуду про всі небезпеки, про всі тривоги нареченого й довірюся ласкавим рукам цирульника та його солодким теревеням? Стара занедбана цирульня, куди мене принесли ноги, була біля базару на вулиці за Аксараєм. Там колись мешкали дядько, тітка, чарівна Шекюре, там минало моє дитинство, а потім вони переїхали. П'ять днів тому, коли я повернувся сюди через стільки літ, ми з цирульником лиш обмінялися поглядами. Нині ж він обійняв мене; як і личить справжньому стамбульському постригачеві, не розпитував, де я пропадав дванадцять років, а переповів найсвіжіші плітки махаллє й поділився своїми думками про оту важливу дорогу, яка зветься життям, — кожного з нас вона приводить в одне й те ж місце, де підводяться підсумки нашого буття.

Я не скажу, що мені здавалося, ніби не заходив сюди дванадцять днів, а не дванадцять років. Наш майстерний цирульник постарів, по тому як бритва в його тремтячих, укритих пігментними плямами руках добряче витанцьовувала на моїх щоках, було зрозуміло, що він частенько прикладається до чарчини, а ще взяв собі учня, зеленоокого юнака з гарненькими губами та яскраво-рожевою шкірою: той заворожено спостерігав за своїм учителем. Як і дванадцять років тому, тут панували чистота й порядок. Таз, у якому він вимив мені голову, обличчя, добавляючи до води з крана окріп, звисав зі стелі на новому ланцюгу. Старі здоровенні тази — луджені, мангал — почищений, без іржі, бритви з агатовими колодочками — наточені. На цирульникові — випрана шовкова запаска, раніше він лінувався зав'язувати її. Добре, що взяв у підмайстри цього високого, стрункого хлопчину з вишуканими манерами, завдяки йому — і в цирульні порядок, і себе не занехаяв, — подумав я і, замріявшись про подружнє життя, про те, що воно додає парубкові нових сил не тільки на особистому фронті, а й у роботі, твоїй майстерні, віддався цирульникові на втіху, його розпареним намиленим рукам, які пахли трояндами.

Навіть не знаю скільки минуло часу; я розтанув під спритними пальцями цирульника в солодкому теплі, яке йшло від мангала. Після тисяч страждань життя несподівано задарма піднесло мені найбільший подарунок, моєму збентеженню не було меж: з яких таємничих важелів постав цей світ, створений Аллахом, що Йому він має бути вдячний.