Мене називають Червоний - Сторінка 44

Я ж вийшов у передпокій і, вдаючи із себе задуманого, заклопотаного чоловіка у власному домі, відчинив двері до кімнати Хайріє, де зібралися жінки, і, довго не розмірковуючи, переступив через поріг. Очі Шекюре засвітилися радістю, вона анітрохи не зважала на наляканих чоловічою присутністю жінок. Я солодко-солодко подивився на свою кохану й промовив:

— Шекюре, тебе кличе тато поцілувати йому руку. Шлюбний обряд завершено.

Три-п'ять жінок із махаллє, яких Шекюре запросила в останню мить, аби пустити поголос про весілля, та молоді дівчата — судячи з їхніх відданих поглядів — родичі нареченої — оговтавшись і нібито прикривши обличчя, вдосталь надивилися на мене, зважуючи мої достоїнства й недоліки.

Весільні гості розійшлись аж потім, після вечірнього намазу, коли все було з'їдено, вм'ято горіхи, мигдаль, пастилу, льодяники та солодощі з гвоздик. У жіночій кімнаті через дитячі капризи та сварки не витримала й розплакалася Шекюре, малі зіпсували їй настрій; чоловіки ж обсмоктували шлюбну ніч нового сусіда, і їм уже набридло, що я ніяк не реагую, навіть не усміхнуся, сиджу зажурений, не балакаю, а тільки думаю про хворого тестя. На тлі такої пригніченості в моїй пам'яті звідкілясь із глибини зринає лиш одна картина: ще до того, як почали їсти, ми з Шекюре пішли в кімнату дядька поцілувати йому руку. Там, залишившись наодинці, спершу справді щиро й шанобливо приклалися вустами до задубілої, зморщеної руки небіжчика, а потім, забившись у якийсь темний куток, ненаситно, ніби спраглі води, досхочу цілувалися. Гарячий язик дружини проник у мій рот, і я відчув смак гвоздикових солодощів, що ними так ласували діти.

34. Я — Шекюре

Всі розійшлись, останні гості похмурого весілля взулися, поприкривали обличчя й вийшли за ворота, тягнучи дітей, котрі запихалися останніми шматками гвоздикових солодощів. Запала тиша. Ми стояли на подвір'ї. Окрім пурхання горобця, який пив воду з напівпорожнього відра біля колодязя, не було чути ані звуку. Коротке пір'я на невеличкій голівці цієї пташини переливалося в сяйві вогнища на подвір'ї, та й вона враз кудись пощезла, моє серце стискалося від болю — там, нагорі, в порожній хаті, яку окутала темрява ночі, у своєму ліжку спить мій мертвий батько.

— Діти, — звернулася я до Орхана та Шевкета здавна відомим їм тоном, яким сповіщала щось важливе, — ідіть сюди. Дещо маю вам сказати.

Вони підбігли.

— Тепер ваш батько — Кара. Поцілуйте йому руку.

Вони мовчки, покірно виконали мій наказ.

— Мої нещасні сироти росли без батька, тому навіть не здогадуються, що таке слухати його, ловити кожне слово, дивлячись у татові очі, як довіритись йому, — промовила я до Кари. — Тож, якщо вони проявлятимуть до тебе неповагу, чужатимуться, вестимуть себе занадто по-дитячому, я певна: ти на перших порах пробачатимеш їм, розуміючи, що вони ніколи не бачили й не пам'ятають батька.

— Я пам'ятаю тата, — заперечив Шевкет.

— Тсс… Слухай, — урвала я малого. — Віднині слово Кари важить для вас більше, ніж моє.

Я обернулася до Кари:

— Якщо вони тебе не слухатимуть, не поважатимуть, якщо ти помітиш хоча б найменший вияв нахабства, розбещеності, негідної поведінки з хлоп'ячого боку, то ти їх застережи, але прости. — В мене на язиці вертілося "покарай", але я похопилася: — Якщо в твоєму серці є місце для мене, то повинно бути й для них.

— Шекюре-ханим, я одружився з тобою не лише для того, щоб бути твоїм чоловіком, — відповів Кара, — а й щоб стати батьком для цих милих сиріт.

— Чули?

— Мій Аллаху, пошли нам щастя! Господи мій! — вигукнула Хайріє, яка стояла поруч. — Мій Аллаху, захисти нас!

— Чули? — перепитала я. — От і чудово, мої красунчики. Тато вас дуже любить, і якщо ви ненароком вслухаєтеся його, він вас спершу пробачить.

— І потім теж пробачу, — випалив Кара.

— Але якщо ви й утретє зробите те, що він вас застерігав не робити… Тоді ви заслужили лозини, — наголосила я. — Все зрозуміло? Ваш новий тато, Кара, теж побував у найзапекліших, найжорстокіших боях, на війнах, якими карає нас Аллах і з яких не повернувся ваш тато. Аллах страшенно суворий. Дідусь вас занадто розбалував, дав вилізти собі на голову. А нині він тяжко хворий.

— Я хочу провідати дідуся, — сказав Шевкет.

— Як не слухатиметеся, то Кара візьме палюгу й покаже вам, де раки зимують. І дідусь вас не врятує від Кари, як захищав од мене. Якщо не хочете розгнівати тата, то щоб більше не сварилися один з одним, ділилися всім між собою, не обманювали, не лягали спати без молитви і щоб не прозивалися, не кепкували з Хайріє… Все ясно?

Кара нахилився й одним махом взяв Орхана на руки, а Шевкет стояв віддалік. Мені хотілося обійняти старшого синочка й розплакатися. Моя бідолашна сиротина, мій безрідний Шевкет, який він самотній у цьому велетенському світі. Я й сама собі здавалася таким самим самотнім-самотнім дитям у цьому світі. Шевкетове малоліття, його гірка доля на якусь мить злилися для мене з моєю власною дитячою незрілістю, аж мороз пішов поза шкірою. Я згадала своє дитинство: як сиділа в батька на руках, так, як зараз Орхан сидить на руках у Кари. Та Орхан почувався непевно, ніби фрукт, який не звик до дерева. Я ж з радістю, насолодою обіймала Кару, й ми довго-довго, ніби собаки, вдихали запах одне одного. Ще б секунда — і я б розплакалася, проте взяла себе в руки й несподівано для самої себе сказала:

— Ану назви Кару татом! Хай я почую.

Як холодно було вночі, як тихо в нашому дворі. Десь удалині жалібно завили собаки. Минуло ще трохи часу, мертва темрява розпустилася непомітно, мов квітка, і поглинула все довкола.

— Добре, діти, — промовила я, — ходімте в хату, а то померзнемо тут.

Не лише ми з Карою, молодята, повільно заходили в дім, боячись лишатися на самоті після весілля. Діти, Хайріє теж несміливо переступили поріг, неначе це був чийсь чужий, огорнений пітьмою будинок. Всередині стояв трупний сморід, але ніхто не звернув уваги. Ми мовчки піднімалися сходами, на стелю падали тіні від наших світильників, тіні, як завжди, оберталися й накладались одна на одну, то виростали, то зменшувалися, та мені здалось, ніби бачу таке вперше. Нагорі, в передпокої, ми роззулися. Шевкет запитав:

— Я поцілую на ніч дідусеві руку?

— Я щойно звідти, — сказала Хайріє, — дідусеві дуже боляче, він вкрай розбитий, у нього вселилися злі духи — дух хвороби витає повсюди. Ідіть до себе, я вам постелю.

Їй навіть довелося заштовхувати їх у кімнату. Стелячи їм постіль, простирадла й ковдри, вона все промовляла, що спати тут, у теплій кімнаті, на цих чистеньких простирадлах під пуховими укривалами, — це однаково, що спати в палаці падишаха.

— Хайріє, розкажи нам яку-небудь казку, — попрохав Орхан, сидячи на горщику.

— Був собі колись голубий чоловік, — почала Хайріє, — а ще був один джин. І були вони друзі-нерозлийвода.

— А чому чоловік був голубим? — запитав Орхан.

— Хайріє, заради Аллаха! — вигукнула я. — Хоча б сьогодні не розповідай їм казок про джинів, пері і примар.

— Чому? — здивувався Шевкет. — Мамо, коли ми поснемо, ти встанеш і підеш до дідуся?

— Ваш дідусь, хай береже його Аллах, дуже хворий. Звичайно, я піду вночі його провідати. А потім знову повернуся в наше ліжко.

— Нехай Хайріє йде до дідуся, — не вщухав Шевкет, — що, Хайріє не доглядає вночі за ним?

— Все? — запитала Хайріє в Орхана. Орханове личко було в солодкій задумі. Підтираючи шматком полотна його дупцю, Хайріє заглянула в горщик і скривилася, але так, наче не від смердючого духу, а від того, що побаченого нею в горщику було замало.

— Хайріє, — сказала я, — випорожни горщик і принеси назад, — щоб Шевкет не вилазив уночі з кімнати.

— Чому це мені не вилазити? — обурився Шевкет. — Чому це Хайріє не може розповісти казку про джинів та пері?

Зляканий Орхан відповів йому отим дурнувато-бравим тоном, який появлявся в нього після того, як випорожниться:

— Бо в домі джини, шелепо!

— Справді, мамо?

— Якщо поткнетеся з кімнати подивитися на дідуся, то вас схопить джин.

— А де Кара собі постелить? — цікавився Шевкет. — Де він спатиме цієї ночі?

— Не знаю, — промовила я, — йому постелить Хайріє.

— Мамо, ти ж і надалі спатимеш з нами? — знову запитував Шевкет.

— Скільки разів мені торочити! Я, як і раніше, вкладатимуся з вами.

— Завжди?

Хайріє вийшла з горщиком у руках. Я дістала з шафи дев'ять малюнків, до яких не торкнувся вбивця, вкравши останній. Там, у шафі, їх зберігала. Потім вмостилася на ліжку й довго розглядала ілюстрації при світлі лампи, намагаючись зрозуміти їхню таємницю. Ілюстрації настільки прекрасні, що людина, вдивляючись у них, немовби бачитиме власні забуті спогади, вона дивитиметься, а малюнки розмовлятимуть із нею, наче письмо.

Я заглибилася в зображення на папері. Відчувши запах Орханової голівки, яка опинилася біля мого носа, я зрозуміла, що малий теж розглядає ці дивні й бентежні червоні барви. Мені кортіло вийняти свою грудь і дати йому поссати. Таке в мене інколи виникає бажання. Злякавшись страхітливого зображення смерті, я з насолодою вдихнула запах Орханових рум'яних уст. Мені захотілося його вкусити.

— Я тебе з'їм, зрозумів?

— Мамо, полоскочи мене, — попросив він і бухнувся на ліжко.

— Встань, устань, негіднику! — зойкнула я й дала йому ляпаса.

Він же впав прямо на ілюстрації. Та малюнкам нічого не сталося, лише злегка прим'ялись, проте навіть не помітиш.

Хайріє повернулася з порожнім горщиком, я ж саме зібрала малюнки, щойно переступила поріг, як тут стривожено загукав Шевкет:

— Мамо, ти куди? Куди ти йдеш?

— Я зараз.

Минула крижаний передпокій. Кара сидів у кутку, в батьковім узголів'ї, там, де вони впродовж чотирьох днів розмовляли про живопис, мініатюру, перспективу. Я розклала перед ним малюнки — на пюпітрі, подушці та долі. На якусь мить кімната в сяйві свічки спалахнула ясною барвою, якимось вогнем, неначе жаром і бентежливою живою яскравістю; здавалося, все довкола рухається.

Ми мовчки, довго й шанобливо роздивлялися малюнки. Тільки-но робили найменший порух, як повітря хвилею смерті з сусідньої кімнати сколихувало свічку і таємничі зображення на папері відразу оживали. Чи не тому я так високо оцінюю батькові ілюстрації, що вони стали причиною його смерті? Я заворожена ними, бо кінь дивовижний, бо червоні барви неперевершені, бо видно, як сумує дерево і як охопила печаль двох мандрівних дервішів.