Мене називають Червоний - Сторінка 56

І щоб бути справедливим, застережливо додав: — Він — художник з великої літери, який малює серцем. Якщо Келебек займається живописом не заради розумової розваги, не для того, щоб розбудити в нас тваринне чи догодити самолюбству падишаха, а щоб приносити радість оку, то він — справжній маляр. Келебек виводить розмашисті, плавні, веселі і спокійні лінії так, наче навчився цього в казвінських майстрів, котрі ще ходили світом сорок літ тому. Він сміливо наповнює мініатюру яскравими й чистими кольорами, а в потаємній структурі його малюнка завжди видно ідеальну кулю. Однак виховав і передав йому свої знання я, а не ті казвінські діди, котрі вже давно в могилі. Мабуть, тому я люблю його не менше від рідного сина, але божества для себе не творю. Коли він ще був дитиною, а потім уже юнаком, я лупцював його тростиною, лінійкою й навіть палицею так само, як і решту своїх підмайстрів, однак це для мене не причина, щоб зневажати свого учня. Адже я давав добрячого прочухана і Лейлекові, проте цінував і ціную того. Всупереч поширеній думці, майстер не перемагає побоями шайтана та джинів хисту, що живуть у душі молодого підмайстра, він тільки змушує лиху силу відступити на певний час. Якщо ж побої були справедливими й заслуженими, то згодом джини з шайтаном повстануть і спонукатимуть до праці маляра, який удосконалює своє вміння. Що ж до Келебека, то мої покарання зробили з нього смиренного й щасливого майстра.

Мене знову спокусило бажання розхвалювати власного вихованця перед Карою: творчість Келебека яскраво засвідчує, що відображення у фарбах того щастя, про яке запитують у своїх месневі читача поети, можливе лише завдяки відчуттю кольору, Аллахового дару. Зрозумівши це, я збагнув і в чому слабкість Келебека: в нього немає усвідомлення, що є невір'я, яке Джамі в своєму вірші називає "глупою ніччю духу". Він, наче художник, котрий малює в раю, не знаючи горя, береться за роботу з вірою та натхненням, переконаний, що з-під його каляма вийде радісний малюнок. І таки народжує малюнок, сповнений щастя. Сцени, на яких наші полки облягли фортецю Доппіо, угорський посол цілує падишахову стопу, пророк возноситься на своєму коні на сьоме небо — безперечно, що ті події радісні самі по собі, проте Келебек воістину перетворює їх на птахів щастя, котрі ось-ось, змахнувши крилами, вирвуться за межі сторінки. Коли я замовив комусь малюнок і бачу, що в ньому занадто вчувається морок смерті або засідання Дивана — загрозливо-серйозне, то звертаюся по допомогу до Келебека: "Добери кольори на свій смак". І тоді мовчазні, застиглі подоли халатів, листя, знамена, моря починають тріпотіти, гойдатися на папері від подуву вітру, наче рознесений полем прах небіжчика. Інколи мені здається, що Аллах хоче, аби світ був таким, яким його зображує Келебек, Аллах велів, щоб життя було торжеством. Адже в Келебековому світі гармонійні кольори читають одне одному неперевершені вірші, час застиг на місці, а шайтан — безсильний.

Однак навіть самому Келебеку відомо, що такий підхід — його слабка сторона. Хтось нашептав йому — і цілком слушно, — що в його роботах усе сповнене веселощів, наче в святкові дні, проте малюнки позбавлені глибини. Ними втішаються малолітні султаничі та здитинілі гаремні жінки, які стоять однією ногою в могилі, але не ті, котрі знають життя й протистоять злу. Нещасний Келебек дуже добре знає всі ці плітки, тому часом заздрить малярам, яким далеко до його таланту й майстерності. Джини з шайтанами не сплять-бо. Хоча сам Келебек завжди вважав, що буденна злоба та заздрість — знаряддя в руках шайтанів і джинів.

Я гнівався на нього за те, що, малюючи, він губиться в своєму дивовижному світі й не почувається щасливим, натомість переймається блаженством, уявляючи, що його мініатюрою насолоджуватимуться інші. Мене дратує й те, що він наперед рахує зароблені гроші. Ось вам іронія долі: багато художників, які порівняно з ним не володіють особливим талантом, працюючи пензлем, віддаються живопису набагато щиріше від нього.

Потреба переступати через ці свої вади приносить Келебекові лише страждання, йому боляче усвідомлювати, що себе треба приносити в жертву мистецтву. Він, наче маляр з курячими мізками, захоплюється занадто тонкими, мініатюрними роботами, малює на нігтях, крупинках рису — спробуй розгледіти ті зображення неозброєним оком. Якось я запитав його, чи не тому його полонила ця пристрасть, від якої отемніло чимало майстрів, що він соромиться свого таланту, яким так щедро наділив його Аллах. Лиш нездарні художники марнують свій час на те, щоб вивести кожен листочок дерева на крупинці рису. В них одна мета — здобути легку славу й вирости в очах усяких тупоголових ефенді.

Келебек займається живописом і мініатюрою не для себе, а щоб потішити чуже око. Його прагнення сподобатися, яке ніколи не було виявом майстерності, перетворює Келебека на раба натовпу. Тому боягуз Келебек і хоче стати головним маляром, — щоб догодити собі і щоб йому догоджали інші.

Далі тему підхопив Кара.

— Так, — відповів я. — Мені відомо, що він плете інтриги за місце головного маляра після моєї смерті.

— А чи може художник убивати через це своїх побратимів?

— Може. Оскільки він — великий майстер, проте сам того не відає і, малюючи, не може забути про мирську суєту.

Сказавши це, я збагнув, що сам хочу, аби після мене цехом управляв Келебек. Зейтінові я не довіряю. А Лейлек, зрештою, сам того не помічаючи, перетвориться на лакузу європейського живопису. Я думав про те, що Келебек здатен на душогубство, і мені було його жалко. Прагнення мого вихованця бути загальним улюбленцем знадобилося б йому, аби впливати як на художників цеху, так і на падишаха. Ґяури зображають своїх кардиналів, мости, човни, канделябри, храми, стайні, волів і колеса з точністю до найменших дрібниць, включно з тінями, — так, наче для Аллаха все на світі однаково важливе. І тільки Келебекові відчуття й віра в колір можуть протистояти європейському вмінню вводити людину в оману, показуючи їй не мистецтво, а реальність.

— До нього ви теж заходили додому без попередження, як і до решти ваших малярів?

— Той, хто бачив Келебекові мініатюри, зрозуміє, що він уміє любити й сумувати серцем, знає ціну любові. Однак, як і всі закохані в колір майстри, мій учень несеться на крилах пристрасті, він — непостійна людина. Я дуже люблю Келебека за відчуття кольору й дивовижний хист, дарований йому Аллахом, тому пильно до нього придивлявся ще з часів його юності. Я знаю про свого художника все. Певна річ, що за таких обставин інших малярів гризуть ревнощі та заздрість, а стосунки між майстром і підмайстром або зводяться нанівець, або ускладнюються до неможливості. Але Келебек ніколи не боявся, що скажуть інші, тож у нас із ним багато світлих спогадів. А не так давно він побрався з однією красунею, дочкою бакалійника зі свого махаллє, відтоді в мене не виникає бажання навідуватися до нього, та й слушної нагоди немає.

— Кажуть, він зійшовся з посіпаками ходжі-ерзурумійця, — промовив Кара. — Ходять чутки, що на сторінках наших "Сурнаме" в урочисті дні перед падишахом проходить хто завгодно: від пекарів до скоморохів, од дервішів до танцюристів у жіночому одязі, від тих, хто смажить шашлики, до слюсарів, а в наших "Сефернаме"[170] зображені прості вої, зброя та залиті кров'ю поля; через це послідовники ходжі з Ерзурума не тямляться від люті, вони доможуться заборони на видання таких книжок. А коли живопис повернеться до взірців давніх перських майстрів, Келебек завдяки своїм знайомствам вийде сухим із води й скористається перемінами.

— Якщо ми й повернемося до неповторних мініатюр часів Тимура, якщо й відродимо на сторінках наших книжок те життя в усіх його виявах, — після мене його найкраще розумітиме мій кмітливий Лейлек, — то, однаково, й нас, і наші творіння, зрештою, забудуть, — безжально відповів я. — Кожен захоче малювати так, як європейці.

Чи вірив я сам собі? В свої жорстокі слова?

— Те ж саме говорив мій дядько, — прошепотів Кара, — але він жив надією на краще.

ОСОБЛИВОСТІ ЛЕЙЛЕКА

Я бачив його підпис — грішний художник Мустафа-челебі. Він-бо не сушить голову над питаннями: чи є в нього власна манера, чи потрібна вона взагалі, а якщо потрібна, то чи варто її увічнювати, як роботи древніх майстрів, чи дозволяє скромність підписувати мініатюру. Він просто з усмішкою на обличчі й відчуттям тріумфу в душі ставить свій підпис.

Мустафа-челебі сміливо пішов прокладеною мною для нього стежиною й, зустрівши дорогою образи, які раніше ніхто не наважувався відтворювати, переніс їх на папір. Мій учень показує, як склярі обертають і видувають скло, виплавлене в печі, аби виготовити з нього блакитні карафки та зелені флакони, як під час народних гулянь каруселі з кіньми метко виводять у повітрі дугу, як селяни чавлять насіння й роблять олію, як ревуть гармати, оточивши ворогів; він до найменших деталей змальовує наші рушниці, їхні дула та запали, шматки шкіри, голки та колодки в руках чоботарів, що зосереджено схилилися над взуттям, яке шиють. Він дивиться на ці речі так само, як я, тому й малює, ніколи не нарікаючи, що древні майстри часів Тимура, легендарні казвінські художники, такого не малювали. Окрім того, він — перший мусульманський маляр, який, щоб проілюструвати "Сефернаме", їздив на війну й повернувся звідтіля живим-здоровим. Бажання штовхало його побачити на власні очі ворожі фортеці, гармати, армії, поранених коней, що стікають кров'ю, воїв у муках агонії та трупи.

Спершу я впізнавав його роботи за манерою, потім — за темами, а ще згодом — за дрібницями, на які ніхто не звертає уваги. Я можу зі спокійним серцем залишити на його відповідальність яку завгодно мініатюру, будучи впевненим, що він і розмітить, і розмалює сторінку, не знехтувавши жодною деталлю. Тож було б справедливо, якби він зайняв моє місце головного маляра. Але він настільки нервовий і самозакоханий, настільки звик принижувати інших майстрів, що ніколи не зможе управляти людьми, — від нього всі розбіжаться. Він гадає, що з його неймовірною працелюбністю потрібно ілюструвати книги самому замість цілого малярського цеху. І таки проілюструє, якщо захоче.