Мене називають Червоний - Сторінка 87

Я ж згадав ось що.

У мого дядька-небіжчика був уредний син, на два роки старший за мене; сподіваюся, він досі заблукав з якимсь караваном і йому вже давно стяли голову. От що таке заздрість: бачачи, що я освіченіший, розумніший і благородніший за нього, він з будь-якого приводу сварився та бився зі мною, а якщо бійки затіяти не вдавалося, то говорив: "Давай поборемося" — і за хвилину поваливши мене на підлогу, так само розпластавши мої плечі колінами й впившись поглядом мені в очі — як оце зараз Кара, — пускав з рота слину: величезний плювок виростав і повільно опускався на мої очі — я від огиди крутив головою, а він радів і зловтішався.

Кара пригрозив, що мені не вдасться нічого приховати: "Де остання ілюстрація? Зізнавайся!"

Лиш за дві помилки мене гризли та душили лють і сум: не відчувши вчасно, що вони змовились, я ублажав їх теревенями. Завчасу не втік, не подумав, що заздрість приведе їх і сюди.

Кара знову пригрозив: якщо не віддаси останній малюнок, то ми тобі переріжемо горлянку.

Весело. Я міцно стис губи, так, наче, якби відкрив рота, то з нього б вилетіла правда. Та водночас розумів, що виходу в мене немає. Дійшовши між собою згоди, вони оголосять мене вбивцею перед головним скарбничим і вийдуть сухими з води. Єдина надія, що майстер Осман тицьне пальцем на когось іншого, та як би дізнатися, чи правду говорив про нього Кара? Чи можуть вони вбити мене просто тут, а потім зробити винним?

Кинджал був біля мого горла, від чого Кара, не криючись, тішився — це впадало у вічі. Мені вперіщили ляпаса: ну що гострий кинджал? Ще раз зацідили по обличчі.

Але з того, що відбувається, можна зробити й такий висновок: якщо я нічого не скажу, то зі мною нічого й не трапиться! Це додало мені впевненості. Вони більше не приховували, що ще з учнівських років заздрять мені, бо я впродовж усього життя найкраще накладав фарби, виводив найкращі лінії і творив найдивовижниші малюнки, в чому немає сумніву. А я їх і любив за те, що так заздрили. І зараз до вас усміхаюся, мої любі браття.

Один із них — не хочу називати вам цього негідника — палко-палко мене поцілував, наче коханця, за яким нудьгував роками. Решта двоє спостерігали за нами. На пристрасть коханого побратима я теж відповів поцілунком. Якщо вже все наближається до розв'язки, то нехай знають, що бездоганні мініатюри — мої. Знайдіть їх і погляньте самі.

Мій поцілунок у відповідь вивів його з себе, і він з люттю став мене бити кулаками, та ті двоє його стримали. Всі вони розгубилися. Кару ж розізлила їхня товкотнеча. Здавалося, мої побратими лютують не через мене, а тому що їхнє життя виявилося таким куцим, тож тепер вони хочуть помститися цілому світові, всім і кожному.

Кара щось вийняв з кушака: то була довга голка з булавкою. Він підніс її до моїх очей і замахнувся, ніби ось-ось би ввігнав мені її в зіниці.

— Вісімдесят років тому, коли впав Ґерат, майстер над майстрами великий Бехзат збагнув, що все добігає кінця, і з честю отемнив себе, аби ніхто не примусив його малювати інакше, аніж звик, — промовив Кара. — Бехзат повільно ввігнав та вийняв з своїх очей голку, й велична Аллахова пітьма так само повільно зійшла на улюбленого раба Всевишнього, великого маляра з золотими руками. Голка, що зараз у моїх руках, потрапила з Ґерата до Тебріза разом зі вже сліпим і завжди п'яним Бехзатом. Шах Тахмасп послав її та своє легендарне "Шахнаме" в дар батькові нашого падишаха. Спочатку майстер Осман ніяк не міг здогадатися: чому шах зробив такий подарунок? Але тепер він розуміє, яке лиховісне побажання й справедливе послання несла з собою жорстока голка. Знаючи, що падишах віднині воліє бачити власне зображення, виконане в європейській манері, а ви, ті, кого він любив більше за рідного сина, зрадили його, майстер Осман учора вночі, сидячи в скарбниці, як і Бехзат, увігнав собі цю голку в зіниці. І що може стати мені на заваді отемнити тебе, падлюку, яка намагається знищити малярський цех свого вчителя?

— Отемниш ти мене чи ні, однак ми, врешті, не знайдемо прихистку ніде, — відповів я. — І не важливо, чи майстер Осман осліпне, чи помре. Якщо ми, творячи в європейському стилі, за покликом серця вносячи в наші роботи власні огріхи та індивідуальні особливості, станемо володарями стилю, то вже ніколи не будемо самі собою, лиш — схожі на самих себе. Якщо ж скажемо собі: "Ні. Таки малюймо, як давні майстри, й залишаймося собою", то падишах підшукає на наші місця інших, він-бо обернувся спиною навіть до майстра Османа. Віднині на нас ніхто й не гляне, хіба що пожаліє. А напад на кав'ярню підлив ще більше олії в огонь, адже половину гріха звалять на нас, малярів, за те, що поливали брудом ваїза-ефенді. Я старався їх переконати, що чварами й ворожнечею справі не зарадиш, однак толку було мало. Вони й не збиралися мене слухати, були занадто схвильовані, вірили, що, коли до ранку, не добираючи, де правда, а де брехня, звинуватять одного з нас у вбивстві, то виплутаються з пастки, їх не піддадуть тортурам, а в малярському цеху роками все триватиме, як досі.

Однак тим двом не сподобалися погрози Кари виколоти мені очі. А раптом з'ясується, що злочинець хтось інший і до падишахових вух долетить, як мене намарне отемнили? Їх лякала й близькість Кари з майстром Османом та те, як різко вчитель про них відгукувався. Ті двоє спробували забрати в озвірілого Кари голку, яку він уже довго тримав перед моїми очима, Кара ж злякався, що вони доможуться свого й ми порозуміємося. Знову зчинилася товкотнеча. Аби мене не зачепила голка, за яку велася боротьба, я відкинув голову, задерши догори підборіддя.

Потім усе сталося так блискавично, що я спершу навіть не зрозумів, що відбулося: моє праве око пронизав різкий, але миттєвий біль; чоло на мить немов оніміло. За хвилю я знову почувався добре, проте всередині аж похололо від жаху. Світильника вже не було поряд, однак я бачив, як голка напористо впинається в мене вдруге, цього разу в ліве око. І тут-таки Кара акуратно й упевнено вийняв її. Збагнувши, що голка побувала в моєму оці, я застиг, мов мертвий, відчував, як увесь горю. Коли голка впилася вдруге, оніміло не тільки чоло — ціла моя голова, а потім заціпеніння відпустило мене. Один із моїх побратимів дивився на мої очі, інший — на кінчик голки. Вони ніби не вірили в те, що сталось, усвідомивши, яке страхіття я пережив, перестали човпти одне одного й більше не тиснули мені на руки.

Я завив не своїм голосом. Але не від болю, а від жаху, позаяк усвідомлював, яке нещастя звалилося мені на голову.

Не знаю, як довго волав. Я відчував, що мій пронизливий крик заспокоює і їх, і мене. Нас зближувало моє волання.

Проте що довше я вив, то більше їх охоплювало сум'яття. Від пекучого болю не залишилося й сліду, однак з голови не вилітала й не могла вилетіти та мить, коли голка впинається мені в очі.

Хоча я ще не отемнів. Дякувати Аллаху, досі бачив, як сумно й перелякано вони на мене дивляться, як нерішуче ворушаться їхні тіні на стіні текке. Це і радувало, і страшенно тривожило.

— Облиште мене! — закричав я. — Облиште, нехай я хоча б ще раз гляну на світ!

— Негайно розповідай, — визвірився Кара, — що було того вечора, коли ви зустрілися з Заріфом-ефенді? Тоді ми тебе не зачепимо.

— Я повертався з кав'ярні додому, мене перестрів Заріф-ефенді. Він був схвильований, дуже розгублений і засмучений. Мені його вперше стало жаль. Та пустіть мене, і я все розповім. У мене темніє в очах.

— Відразу не потемніє, — грубо відрубав Кара. — Майстер Осман з виколотими зіницями розгледів обрізані ніздрі в коня — можеш мені вірити.

— Бідолаха Заріф-ефенді сказав, що довіряє тільки мені й хоче поговорити.

Та зараз мені було шкода не його, а себе.

— Якщо ти все розповіси, поки не запеклася кров на очах, то вранці востаннє зможеш вдосталь надивитися на світ, — промовив Кара. — Чуєш, дощ уже стих?

— Я запропонував йому повернутися зі мною до кав'ярні, однак відразу побачив, що йому місце наших зустрічей не до вподоби; воно навіть відлякувало його. Так я збагнув, що Заріф-ефенді після двадцяти п'яти років спільної з нами малярської праці відірвавсь од нас і став чужим. Останні вісім-дев'ять років, одколи як він одружився, я завжди бачив його в малярському цеху, однак навіть не знав, чим він займається… Заріф-ефенді сказав мені, що бачив останню ілюстрацію. На ній — печать тяжкого гріха, який не проститься жодному з нас, тому ми всі горітимемо в пеклі, твердив він. Був схвильований, наляканий. Нагадував людину, яка ненароком скоїла щось непростиме й тепер не знаходить собі місця.

— Що за тяжкий гріх?

Коли я запитав його те ж саме, він здивовано вирячив очі, немов відповідь була відома кожному. В ту мить я подумав, що наш товариш учнівських літ постарів, як і ми. Він розповів мені, що в останньому малюнку нещасний Еніште нахабно використовував метод перспективи. На тій ілюстрації все намальовано так, як бачить око, а не згідно з уявленнями божественного розуму: це стиль європейців. І великий гріх. Другий гріх — зображення халіфа ісламу, нашого падишаха, в один зріст із псом. Третій гріх — на ілюстрації теж в один зріст із падишахом відтворено шайтана, і він привабливий, милий оку. Та найнепростиміша безбожність — це велетенський портрет падишаха, де на обличчі видно найдрібнішу рисочку, — звісно, що зроблено так, аби вкотре підкреслити європейськість малюнка. Так творять ідолопоклонники… Це нагадує портрети, котрі християни виводять на стінах церков і поклоняються їм, бо не вбереглися від язичницьких традицій. Всі ті слова Заріф-ефенді почув від Еніште і завчив їх напам'ять; він вірив, що створення портрета — найтяжчий гріх і що з портретом закінчиться епоха мусульманської мініатюри. Тут він не помилявся. Своїми думками ділився зі мною на вулиці: в кав'ярню ми не пішли, бо Заріф-ефенді сказав, що там ганьблять його осяйність ваїза-ефенді та нашу віру. Ми на хвильку зупинилися, і він, неначе благаючи про допомогу, запитав мене: чи правда все те, що сам говорить, невже ми в безвиході й горітимемо в пеклі? Його каяття переходило в розпач, і він страшенно побивався, але я в якусь мить відчув, що не вірю йому. Він був брехуном, який тільки вдавав із себе прибитого горем.

— Як ти це зрозумів?

— Ми з Заріфом-ефенді товаришували з дитинства.