Мене називають Червоний - Сторінка 89

Остання ж ілюстрація стала для мене чимось надзвичайним, через неї ж я заплямив руки кров'ю. Тому й пішов до Еніште, який нікого вже з нас не кликав додому працювати над книжкою. Хотів, аби він показав той малюнок. Та він не дістав його зі своєї схованки і поводився зі мною так, наче все прекрасно. Еніште твердив, що немає ніякого таємничого малюнка чи ще чогось, заради чого можна було б підступно вбити людину. Тоді я й признався йому, що відправив на той світ Заріфа-ефенді й скинув його тіло в колодязь. Хай Еніште не принижує мене й поважає, думав я. Й він почав поважати, однак не перестав принижувати. Той, хто дошкуляє синові, не може бути йому батьком! Великий майстер Осман часто на нас гнівався, люто бив, але ніколи не принижував. Браття, ми допустилися помилки, зрадивши його.

Я усміхнувся до своїх побратимів, вони слухали мене так, наче ловили останні слова людини, яка лежить на смертному одрі, не відривали поглядів од моїх очей. І я, ніби помирущий, котрий відчуває все, що робиться довкола, бачив, як їх мучить неспокій, а постаті трійки вже розпливалися в мене перед очима.

— Я вбив Еніште з двох причин. За те, що він примусив великого майстра Османа, ніби мавпу, наслідувати європейського маляра Себастьяна. А другою причиною було те, що я проявив слабкість і запитав твого дядька: чи є в мене стиль?

— Що він відповів?

— Сказав: є. Але, звісно, він вважав, що це — не образа, а похвала. Пригадую, що я тоді засоромлено подумав: цікаво, чи хвалить він мене? З одного боку, стиль для мене — ницість, безчестя, та з іншого — я сумніваюся. Волів би, щоб краще в мене не було стилю, і водночас він мене цікавить, адже шайтан не спить.

— Кожен тайкома прагне бути володарем стилю, — відповів Кара, напускаючи на себе мудрий вигляд. — І кожен, як і падишах, хоче мати власний портрет.

— Отже, це — хвороба, якій не можна протидіяти? — запитав я. — Якщо така хвороба пошириться, то жоден з нас не встоїть перед стилями європейських майстрів.

Та мене ніхто не слухав: Кара розповідав історію про нещасного туркменського бея, який рано освідчився в коханні дочці шаха і дванадцять років провів у вигнанні в китайському краї. Бей не мав портрета коханої, про яку мріяв, і тому забував її лице серед китайських красунь, а біль кохання перетворився для нього на нестерпну муку, послану Аллахом. Ми прекрасно розуміли, що оповідь Кари — про нього самого.

— Завдяки твоєму дядькові ми дізналися, що є таке слово "портрет", — сказав я, — дасть Бог, настане день, коли ми дізнаємося, як розповідати про життя, не боячись за нього.

— Казки належать усім, а не комусь одному, — промовив Кара.

— А "живопис належить Аллаху", — відповів я мисрою ґератського поета Хатіфі. — Та коли поширяться стилі європейських майстрів, кожен вважатиме талантом уміння розповідати чужі історії-казки як свої.

— Це те, чого хоче шайтан.

— Дайте мені нарешті спокій! — щосили закричав я. — Дайте востаннє глянути на світ!

Я побачив, що вони злякалися, й посмілішав.

Першим спохопився Кара:

— Ти віддаси останній малюнок?

Я так глянув на нього, що той відразу второпав: віддам. Він відпустив мене.

Ви давно вже зрозуміли: хто я — той, хто нібито приховує своє ім'я. Але не дивуйтеся, що поводжуся так само, як давні ґератські майстри: вони ховали свої підписи не від небажання, щоб про них дізналися, а тому, що поважали своїх учителів й одвічні правила цехів. Я проходив між темними келіями текке зі світильником у руках, прокладаючи дорогу своїй блідій тіні. Чи мої очі вже заволокла пітьма, чи це така темрява панувала в дервішських келіях? Скільки в мене ще часу, доки осліпну? День, тиждень? І я, й моя тінь зупинилися, дістали з чистого кутка запиленої шафи аркуш паперу й швидко повернулися назад, залишаючи позаду себе привидів, що розгулювали на кухні. Від мене не відставав напосідливий і підозріливий Кара, щоправда, кинджала він з собою не взяв. Може, й мені його осліпити, схопивши кинджала, поки геть не отемнів?

— Я радий, що побачу малюнок ще раз перед тим, як стану незрячим, — гордо промовив я, — і хочу, щоб ви теж його побачили. Ось, погляньте сюди.

Отож у сяйві світильника я показав їм останню ілюстрацію, яку вкрав з дому Еніште того дня, коли згубив його душу. Я стежив за їхніми здивованими й наляканими очима, що втупилися в малюнок на двох аркушах. Коли ж сам, обернувшись, подивився на те зображення, то ввесь затремтів, запалахкотів вогнем — може, тому, що був в екстазі, а може, тому, що сьогодні мені викололи очі голкою до падишахського султану.

У різних кутках цих двох сторінок були розміщені зображення, які ми створили за останній рік: дерево, скакун, шайтан, смерть, пес, жінка; згідно з розміченням у новому стилі, яке невміло виконав Еніште, вони різнилися розмірами й були розташовані так, що, дивлячись на заставки та рамки небіжчика Заріфа-ефенді, складалося враження, ніби дивишся не на сторінку книги, а на світ з вікна. А в центрі того світу, там, де мало бути зображення падишаха, красувався мій портрет, яким я пишався. Хоча мені й було трохи сумно, адже я днями розглядав себе в дзеркало, стирав і наново виводив лінії, працював з останніх сил і домігся лиш незначної схожості між портретом на папері та собою, однак мене охоплювало хвилювання, й не тільки тому, що на малюнку в центрі світу помістив себе, а й з диявольської причини, про яку не міг говорити вголос: я відтворив себе на папері загадковішим, збентеженішим, аніж був у житті, мій портрет — глибший за мене самого.

Я хотів, аби вони помітили моє хвилювання, зрозуміли його й розділили зі мною, мої брати-художники. Я водночас був собою й містився в центрі всього сущого, неначе падишах або король. Це й соромило мене, і підносило у власних очах. Такі два відчуття, врівноважуючи одне одного, заспокоювали мене, і я отримував запаморочливу насолоду від того, як був зображений на мініатюрі. Та, щоб досягти такого блаженства, мені потрібно було з умінням європейського живописця бездоганно, з точністю до найменших дрібниць, в усіх кольорах відтворити кожну зморшку на своєму лиці, кожен прищик і чиряк, складки одягу й тіні, все: від бороди до згинів тканин.

На лицях своїх давніх товаришів, котрі розглядали портрет, я побачив страх, здивування і те відчуття, яке нищить усіх нас, — заздрість. Налякані, вони заздрили з лютою зневагою, яку проявляють до людини, що по горло погрузла в гріхах.

— Ночами, коли в сяйві світильника дивився тут на цей малюнок, я вперше відчув, що Аллах одцурався мене, тільки шайтан — єдиний друг мені в моїй самотності, — озвався я. — І якби я справді опинивсь у центрі всесвіту — чого так завжди хочу, розглядаючи свій портрет, — то почувався б ще самотнішим, незважаючи на красу червоного кольору, що все заполонив на сторінці, а також — на зображення довкола мене, які так полюбив, навіть — попри жінку, подібну до чарівної Шекюре, і моїх друзів, мандрівних дервішів. Я не боюся бути особистістю та особливим, мене не лякає, що інші поклонятимуться мені, адже прагну зовсім протилежного.

— Отож ти каєшся? — запитав Лейлек тоном мусульманина, який щойно вислухав п'ятничну проповідь.

— Я відчуваю себе шайтаном, бо створив це зображення, але не тому, що вбив двох людей. Думаю, я знищив їх, аби створити власний портрет. Та мене лякає самотність, яку нав'язує мені моє нинішнє становище. Наслідування європейських майстрів без опанування їхньої техніки робить художника рабом. Я хочу визволитися від рабства. Ви вже зрозуміли, що я вбив тих двох заради збереження одвічних устоїв малярського цеху, — звісно, це бачить і Аллах.

— Однак через твої злочини на нас чекає ще більше лихо, — сказав мій дорогий Келебек.

Я ж зненацька схопив дурного Кару, який досі вдивлявся в малюнок, за зап'ясток, вп'явся нігтями в його тіло, люто стис його руку й викрутив її. Кинджал, якого він тримав неміцно, впав на землю, і я миттю підняв його.

— Тепер ви не врятуєтеся від ще більшого лиха, кинувши мене на тортури, — просичав я й підніс кинджал до очей Кари, погрожуючи виколоти їх. — Дай голку!

Вільною рукою він дістав голку і віддав мені. Я ввіткнув її в кушак і втупився в його невинні, наче в ягняти, очі.

— Мені дуже шкода чарівної Шекюре, що вона ніяк не могла собі зарадити, окрім як вийти за тебе, — шпигонув я його. — Якби не був вимушений згубити душу Заріфа-ефенді, щоб урятувати вас від біди, то ми б з нею побралися й жили в щасті. Я найкраще з-поміж вас усіх пізнав суть міфу та майстерності європейських малярів, про яких стільки розводився її тато. Тож слухай уважно те, що скажу наостанок: нам, обдарованим художникам, які чесно хочуть жити заради мистецтва, тут більше немає місця — для мене це не новина. Якщо ми почнемо уподібнюватися європейським живописцям, як того хотів небіжчик Еніште й бажає падишах, то нас завжди стримуватиме внутрішній страх — ми ніколи не завершимо розпочате; я вже й не згадую про перешкоди з боку таких, як Заріф-ефенді та ерзурумійці. Якщо ж ми таки злигаємося з шайтаном, зрадимо минуле й підемо до кінця, озброївшись стилем, європейською манерою та своїм особистісним, то однаково нічого не досягнемо в новому мистецтві, найзначнішими нашими досягненнями будуть хіба що знання та вміння, якими я оволодів, аби створити власний портрет. Вже з перших спроб намалювати зображення, яке так і не стало схожим на мене, я вкотре усвідомив: щоб перейняти майстерність європейських художників, нам потрібні століття — по суті, ми це знали з самого початку й не дуже журилися. Якби Еніште-ефенді закінчив свою книгу і її надіслали до Венеції, то тамтешні обдаровані маляри тільки б посміялись, а разом з ними — й дож; от і все. "Вони відмовляються бути османцями!" — подумали б там, і ніхто нас більше не боявся б. Тож як прекрасно йти дорогою, прокладеною майстрами древності! Однак ані Його Величність падишах, ані Кара-ефенді, опечалений, що не має портрета Шекюре, цього не хочуть, ніхто не хоче. В такому разі сидіть тут і століттями наслідуйте європейців! Та виводьте власні підписи на своїх роботах плагіаторів. Розписуватиметесь на малюнках, аби приховати, що насправді ви не є особистостями в живопису. Щоправда, вихід є: може, й до кожного з вас стукали в двері, а ви мені нічого не розповідаєте: індійський падишах Екбер сипле золотом та почестями, гуртуючи довкола себе найобдарованіших малярів світу.