Мене називають Червоний - Сторінка 91

Те, що голову відтято, я зрозумів із того, як моє нещасне тіло зробило два безпорадних кроки вперед, рука дурнувато замахала кинджалом, а з шиї фонтаном ударила кров. Тіло звалилося на землю, нещасні ноги після тих двох кроків забилися в конвульсії, наче кінь, що конає в муках.

Моя голова впала в багнюку, і я не міг бачити ані свого вбивці, ані торби з золотом та малюнками, яку й досі хотів би тримати в руці. Мої роботи лежали десь там, де починавсь узвіз до тепер навіки недосяжного для мене моря, до пристані Кадирга. Й голова моя більше не могла обернутися та востаннє подивитись на них і на частинку світу, що лишилася позаду мене. Я забув про мініатюри й подумав про те, чого б хотіла моя голова.

Перед тим як шабля зітнула її, голова подумала, що корабель відпливе з Кадирги, розум наказував: "Поспішай!" — те саме говорила мені в дитинстві й моя мама. З тим "Поспішай!" усе й закінчилося. Мамо, шия болить, я не можу поворухнутися!

Отже, це те, що називають смертю.

Але я знав, що ще не помер. Виколоті зіниці не ворушилися, проте широко розплющені очі бачили чудово.

Те, що я бачив, лежачи на землі, заполонило всі мої думки. Дорога плавно вела вгору. Ось стіни малярського цеху, склепіння арки, дах, небо.

Здавалося: мить, коли я дививсь, розтягувалася й розтягувалась у часі, і я збагнув, що бачити тепер означає згадувати. Мені згадались відчуття, які переживав тоді, коли годинами вдивлявся в якусь неповторну мініатюру: якщо довго розглядаєш малюнок, то сам потрапляєш у його час.

Віднині час був тим часом з малюнка.

Мене ніхто ніколи не побачить, мої думки згаснуть, і голова, що валяється в багнюці, роками споглядатиме той сумний узвіз, кам'яну стіну та недосяжні липи й каштани, які зовсім неподалік.

Нескінченне чекання було таким болючим і нестерпним, що мені хотілося тільки одного: втекти з цього часу.

59. Я — Шекюре

Ніч у хаті далеких родичів Кари, куди він нас відправив, аби заховати, була для мене безсонна. Ми з дітьми та Хайріє лежали на одному ліжку, і хоча я й змогла ненадовго задрімати, слухаючи їхнє хропіння та кашляння, проте мене розбудили дивні істоти й жінки з мого неспокійного сновиддя: до їхніх тіл були причеплені відрубані руки, ноги; вони гналися за мною, не відстаючи ні на крок. Прокинувшись над ранок, я добре вкутала Шевкета й Орхана, обняла їх, поцілувала у волоссячко й помолилась Аллахові, щоб послав мені щасливий міцний сон, такий, як у ті часи, коли я спокійно вкладалася спати в домі мого покійного татка.

Проте я не змогла заснути. Після вранішнього намазу крізь щілини віконниць тісної й темної кімнати я побачила те, що завжди ввижалося мені в моїх радісних снах: до мене знайомими кроками, згораючи від нетерпіння, наближався чоловік з кийком у руці, ніби з шаблею. Він був, наче привид, виснажений війною та ранами. У своїх видіннях я обіймаю того прибульця й укладаю спати. Та тут я збагнула, що чоловік, залитий кров'ю, — це Кара, й мимоволі скрикнула — чого ніколи не робила в своїх снах.

Я підбігла, відчинила двері.

Його лице запухло від ударів і було фіолетовим. Ніс — порізаний, з нього текла кров. Від плеча до шиї тяглася глибока рана. Сорочка, ввесь одяг були яскраво-червоними від крові. Радіючи, що нарешті повернувся додому, Кара всміхнувся до мене, мов герой моїх снів.

— Заходь, — сказала я.

— Клич дітей, — промовив він. — Ми повертаємося додому.

— Ти ледве стоїш на ногах!

— Більше можеш його не боятися. То був перс Валіджан-ефенді.

— Зейтін… — пролепетала я, — ти вбив того бідолаху?

— Він утік до Індії кораблем, що відпливав з Кадирги, — відповів Кара й одвів очі в бік, знаючи, що не впорався зі своїм завданням.

— Ти зможеш дійти до дому? — запитала я. — Хай тобі дадуть коня.

Я відчувала, що, повернувшись додому, він помре, і мені було його жаль: не тільки через те, що віддасть Аллахові душу, а тому, що так ніколи й не зазнав щастя. В його сумних і впертих очах я прочитала, що він не хоче помирати в цьому чужому домі, — він воліє краще зникнути, нікому не показуючись на очі в такому страхітливому стані. Ми ледве посадили його на коня.

Ми петляли вуличками з клунками в руках, і діти спочатку боялися навіть глянути на Кару. Однак він, сидячи верхи на коні, що повільно чвалав, спромігся розповісти їм, як душив за шию підлого вбивцю їхнього дідуся, як бився з ним на шаблях.

Коли ми повернулися в батьківську хату, Орхан так радісно закричав: "Ми вдома!", що в моєму серці зажевріла надія: Азраїл зглянеться над нами, й Аллах ще подарує нам час. Однак з власного досвіду я знала, що нікому не відомо, коли й чию душу забере Всевишній, тому не дуже вірила, що Кара житиме.

Впріваючи, ми зняли Кару з коня і вчотирьох винесли його нагору, вклали в ліжко в татовій кімнаті з голубими дверима. Хайріє принесла з колодязя води. Разом із нею ми рвали й розрізали ножицями скривавлену сорочку, яка прилипла Карі до тіла, зняли з нього кушак, взуття, навіть спідню білизну. Ми відчинили віконниці, й м'яке сонячне проміння, що вигравало на гіллі дерев садка, наповнило кімнату, відбиваючись од глеків для води, каструльок, шкатулок з клеєм, скляного посуду й ножів для заточування калямів, воно падало на тіло мого чоловіка, кольору смерті, й вишнево-м'язисті рани.

Намилюючи полотнину, змочуючи її в гарячій воді, я уважно, ніби людина, яка чистить старий коштовний килим, з ніжністю та охотою, мов доглядала за своїм сином обмила Кару. Я старалася не вередити синці на його обличчі, не зачепити порізану ніздрю та вправно, наче лікар, обмивала страхітливу рану на плечі. Орудуючи ножицями, говорила йому всілякі дурниці — так робила, коли відчищала од бруду своїх дітей. Порізи були в нього і на грудях, і на руках. Пальці лівої руки вбивця, мабуть, укусив: вони посиніли. Полотнина швидко червоніла від крові. Я доторкнулася до грудей свого чоловіка; рукою відчула, який м'який живіт у Кари; довго дивилася на його прутень. Чому деякі поети називають цей орган калямом або очеретиною? Знадвору долинали дитячі викрики.

З кухні почувся веселий і загадковий голос Естер — вона так галасує, коли приходить зі свіжими новинами; я спустилася наниз.

Естер була така схвильована, що навіть не обняла мене й не поцілувала, а відразу заторохтіла: біля дверей малярського цеху знайшли відрубану голову Зейтіна та ще торбу з малюнками, які вказують на його причетність до скоєних злочинів. Зейтін збирався втікати до Індії, але перед тим, мабуть, вирішив востаннє навідатися до цеху.

Свідки твердили: Хасан, угледівши там Зейтіна, вийняв з піхов свою червону шаблю і одним махом зітнув йому голову.

Естер розповідала, а я думала: де зараз мій нещасний батечко? Новина про те, що вбивця отримав по заслузі, звільнила мене від страху перед ним. Я відчула, як помста наповнює людську душу спокоєм і вірою в справедливість. Мені раптом подумалося: що відчувають люди там, де мій тато? Й зненацька ввесь світ перетворився для мене на гігантський палац з безліччю кімнат, з'єднаних одна з одною розчиненими дверима. Віддаючись споминам та мріям, ми всі могли переходити з однієї кімнати до іншої, проте через лінь більшість із нас залишалася на одному й тому ж місці.

— Не плач, рідненька, — заспокоювала мене Естер. — Бачиш, усе закінчилося добре.

Я дала їй чотири золотих. Вона жадібно клала кожного з них до рота й гарячковито, злодійкувато, але невміло пробувала на зуб. А потім, усміхаючись, пролепетала:

— Зараз куди не кинь оком — повсюди ходять фальшиві монети венеційських ґяурів.

Тільки-но вона пішла, як я наказала Хайріє, щоб не дозволяла дітям підніматися нагору. Сама ж повернулася в татову кімнату, замкнула двері й пристрасно обняла голе тіло Кари. Від страху — пильно, від бажання — з цікавістю я робила йому те, чого він від мене хотів у домі повішеного єврея тієї ночі, коли вбили мого бідолашного тата.

Століттями перські поети порівнювали той інструмент з калямом та очеретиною. А чому жіночий рот їм нагадував чорнильницю? Що криється в цих алегоріях, які цитують, завчаючи напам'ять і забуваючи їхню суть: натяк на те, що рот невеличкий? Чи натяк на загадкове безголосся каламара? Чи на те, що Аллах — маляр? Не скажу, ніби ці порівняння мені зовсім зрозумілі. Та кохання пізнається не логікою, а її відсутністю, як у мене, людини, котра постійно думає про те, як себе захистити.

В такому разі відкрию вам одну таємницю: тримаючи в роті отой самий інструмент, я анітрохи не хвилювалася: і навіть якби в моєму роті пульсував цілий всесвіт, однаково хвилював би мене тільки веселий галас моїх синів, які борюкалися й сварились надворі.

Поки мій рот був таким зайнятим, очі стежили за поглядом Кари, що дивився на мене якось інакше, ніж завжди. Він сказав, що ніколи не забуде ані мого лиця, ані мого ротика. Його тіло пахло, як деякі батькові старі книги — запліснявілим папером, а волосся ввібрало в себе запах пилюки й тканин з кімнат скарбниці. Вже не володіючи собою, я доторкалася до його ран, пухлин, порізів, а він скрикував, як мала дитина. Отже, смерть віддалялась од нього, а я усвідомлювала, як прив'язалася до Кари. Ми кохалися все палкіше й палкіше, набирали темпу, ніби судно, чиї вітрила надимає вітер, і наші пристрасні ніжності, мов ті надуті вітрила, сміливо прокладали собі дорогу в незвідані моря.

Я бачила, що Кара, який плавав у цих водах хтозна з якими розпусними жінками, навіть на смертному одрі тримав у руках штурвал. Все перемішалося в моєму житті: я цілую свою руку чи його? Свій палець беру до рота чи його? Він, сп'янілий від ран і насолоди, одним напіврозплющеним оком дивився, куди летить наш світ любові: заворожено милувався моїм лицем, ніби малюнком, якого радий тримати в руках, а потім я немов перетворилася для нього на мінгрельську повію.

В мить насолоди він закричав, ніби легендарний герой з мініатюри, якого розрубали шаблею навпіл під час бою іранської та туранської ратей. Я злякалася, що його крик почує все махаллє. Однак навіть у хвилини найвищого натхнення, найбільшого збудження, коли його рука рухалася по очеретині з волі Аллаха, Кара, як справжній маляр, що продумує розмічення сторінки, якоюсь частинкою свого розуму шукав наше місце в світі.

— Скажеш дітям, що змащувала маззю батькові рани, — промовив він, одсапуючись.

Ці слова не просто стали кольором нашого кохання, яке пливло вузькою протокою між життям і смертю, забороненим і раєм, безвихіддю та соромом — вони прозвучали як його запорука.

Кара помер через двадцять шість років — уранці впав біля колодязя й відійшов.