Мертва голова - Сторінка 2

- Олександр Бєляєв -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я гадаю, це історія цілком імовірна".

Думки Мореля враз перервались. Прямо на нього грізно мчав новий ворог — величезний павук яскраво-сірого кольору, з червоним кільцем посеред тулуба.

"Lycosa — лікоза", — за звичкою визначив Морель, у той час як ноги його, здавалося, без усякого наказу з боку рухових центрів, перейшли відразу в кар'єр. Лікоза — найхижіший, найзліший і найрухливіший з усіх павуків. Урятуватись від його погоні буває нелегко навіть на коні. А тому не дивно, що Морель розвинув таку швидкість, якої навіть не підозрював у собі. Він не біг, а летів на крилах жаху. Панічний страх опанував ним. У ці хвилини він уже не був ученим, професором. Він був дикуном кам'яного віку, що тікає від смертельного ворога. Морель робив гігантські стрибки, переплигуючи через повалені дерева, продирав густі зарості...

Ось і висохле річище. Тут бігти стало легше. Зате й переслідувач котився з швидкістю кегельної кулі, пущеної під ухил сильною рукою.

Морель задихався. Ноги його підкошувались. Раз чи два він спіткнувся і насилу звівся на ноги. Павук виграв кілька метрів і вже йшов слідом за Морелем, мабуть, не відчуваючи ні найменшої втоми. Чи буде край цьому шаленому змаганню? Мореля проймав холодний піт. Ще кілька кроків — і він упаде від утоми, страшний павук плигне на нього, переможеного ворога, й почне кусати міцними, як залізо, чорними щелепами... Морель озирнувся й побачив, що павук на бігу робить величезні стрибки, намагаючись вискочити йому на ногу. Сутичка була неминуча. Морель обернувся і спробував ударити павука сачком. Сітка сачка ще не торкнулася павука, як в;н уже скочив на неї і, мов електричний струм, пробіг по палиці. Морель відкинув од себе сачок тієї миті, коли кошлата нога павука торкнулася його руки. Тепер Морель виграв кілька кроків, але його становище було все ще безнадійним.

Річище круто завертало, і Морель раптом побачив струмок завширшки метра півтора. Зібравши останні сили, Морель перескочив через струмок і вже відчував себе врятованим. Але, глянувши на ворога, з жахом побачив, що павук кинувся вслід за ним у воду й поплив. Течія віднесла павука на кілька метрів нижче, поки він перебрався на бік Мореля. Морелю нічого більше не залишалось, як стрибнути назад. Це повторювалось кілька разів. Морель перестрибував через струмок, а павук перепливав, вилізаючи на берег трохи нижче від Мореля.

Така гра не могла довго тривати. Перепочинки були надто короткими, а Морель був до краю знесилений. І вчений зважився на відчайдушний крок. Озброївшись палицею, він увійшов у струмок і став чекати ворога. Лишалось прийняти бій і вмерти або перемогти. Іншого способу позбутися хижака не було.

У воді павук був не такий рухливий і не міг стрибати. Коли кошлатий ворог наблизився, Морель почав його шалено бити. Павук занурювався у воду, але в ту ж мить випливав, намагаючись учепитися за палицю.

Кілька разів це йому вдавалося. Тоді Морель кидав палицю, вибігав на берег, брав іншу і знову заходив по пояс у воду. Він дивувався живучості комахи. Дві передні ноги павука були ушкоджені, але це, здавалось, тільки побільшило його лють. Ще одна нога безсило повисла. Павукові вже важко було упоратися з течією. Його відносило все далі. Нарешті Морель наважився вийти з струмка. Павук виліз слідом за ним і все ще намагався переслідувати. Але він кульгав помаленьку, і Морель таки спекався свого переслідувача і вже повагом пішов уперед.

— Битва скінчилась на користь людини, — сказав Морель, похитуючись від утоми. — Інакше й не могло бути. Інакше земна куля була б населена самими павуками!

Хоч був дуже стомлений, Морель пройшов ще з добрий кілометр, поки знайшов місце, де не було павуків; тут він упав на галявині, зовсім знесилений. Лігши на спину, він помітив, що сонце вже пройшло через зеніт.

"Спізнився на сніданок!.." — була його остання думка. Морель заснув міцним сном перевтомленої людини.

ІІІ. СОН НАЯВУ

"...Сонце — величезний золотий павук, що перебігає по небу, і райдуга — його павутина. Я, Морель, перший відкрив це!"

"Що за нісенітниці лізуть мені в голову!" — подумав Морель і розплющив очі. Але він, мабуть, ще не зовсім прокинувся, бо те, що він побачив, могло бути тільки сном. Морель ніби спустився на дно океану. Крізь рожевуватий туман малювалися невиразні обриси зелених плям. У цьому тумані гойдались довгі смуги, наче то були гігантські змії. Величезна темна пляма, ніби планета, що зірвалася з орбіти, снувала в цій рожевувато-зеленій імлі, закриваючи собою мало не чверть усього поля зору. Найдивовижніше було те, що рух цієї темної плями скидався на метушливий біг павука.

Морель кілька хвилин спостерігав цей новий загадковий світ, нічого не розуміючи. "Невже я з глузду з'їхав? Чи це марення?" Він заплющував очі, розплющував знову, та видіння не зникало. Морель торкнувся рукою лоба. Він був вологий, але не дуже гарячий. Ні, це не марення. Рука Мореля зачепила окуляри, і планетоподібна чорна куля миттю закотилася за горизонт, розчистивши поле зору.

"Окуляри! Секрет розкривається просто". Морель зняв окуляри і подивився на скельця. Вони запітніли і були вкриті павутинням. По лівому скельцю бігав маленький павучок.

"Так ось вона, планета, що зірвалася з своєї орбіти!" — усміхаючись подумав Морель, збиваючи пальцем павука і протираючи хусточкою скельця. Він надів окуляри й оглядівся. "Невже я ще не прокинувся?" Знову сон, але на цей раз сон напрочуд прекрасний.

Був вечір. Скісне проміння сонця золотило папороть і пальми праворуч від Мореля. Ліва сторона галявини поринула в синю тінь. Повітря, осяяне сонцем, світилося всіма кольорами райдуги, мов калейдоскоп. Ніби райдужна павутина "павука-сонця" розірвалась на дрібні часточки і закружляла вихором самоцвітів. Це був танок діамантів і алмазів. Кожен діамант був оповитий легким серпанком найніжніших кольорів. У безперервному русі вони розтинали повітря, змінюючи на шляху польоту барви, спалахуючи то густо-зеленим, то яскраво-червоним, то синім вогнем, і так швидко краяли повітря, що лишали за собою тільки світний слід. Фейерверк, калейдоскоп, північне сяйво, райдуга — ніщо не могло зрівнятися красою з цим чарівним видовищем танцю перлистої роси, блискотливих алмазів та летючих вогників...

Один з цих діамантів опустився на квітку. Туманна оболонка розсіялася. Склалися крильця, і Морель побачив маленьку непоказну пташку з єдиною яскравою плямою на оперенні. Колібрі! Та й після того, як таємниця розкрилась, Морель ще довго не міг відвести очей від повітряного танцю пернатих танцюристок.

Однак проза життя вже наполегливо стукала в двері. Морель відчув, що все тіло його свербить. Він поглянув на руки й побачив, що вони покусані москітами, а в шкіру вп'ялися маленькі червоні кліщі. Це повернуло Мореля до дійсності.

Не тільки сніданок, але й обід давно минули. Треба було поспішати до своїх, поки не зовсім стемніло. Морель відчув гострий приступ голоду й згадав про смачні страви, які обіцяв сьогодні приготувати їхній повар (він же й носій) негр Джім. Морель підвівся, потягнувся і, глянувши на сонце, пішов угору вздовж струмка. Він дійшов до того місця, де бився з страшним павуком, і знайшов свій покинутий сачок. Піднявши його, Морель почав міркувати, куди йти. Трохи повагавшись, він звернув ліворуч і заглибився в хащі лісу. Тут було майже темно. Тільки де-не-де присмеркове світло пробивалося зверху, освітлюючи змієподібні ліани. Раптом ніби якась таємнича істота погасила це останнє кволе світло. Ніч па екваторі настає раптово. Мореля огорнула густа темрява. Він ступив кілька кроків і впав.

"Доведеться ночувати в лісі, — подумав він. — І хоча б шматочок хліба!.."

Випари посилювалися. Тропічне сонце нагріло за день велетенський котел Амазонки, повний запашних трав, духмяних смолистих і ефірних дерев та болотяних квітів; і тепер Морель дихав густою парою цієї гігантської парфюмерної фабрики.

Лісова тиша порушувалась тільки різноголосим тоненьким дзижчанням комарів та москітів, які міріадами кружляли над Морелем. Незабаром до цих флейтистів приєдналися низькі голоси жаб. Ніколи ще Морелю не доводилось чути такого гучного концерту. Спів цих болотяних хористів не схожий був на уривчасте квакання звичайних жаб. Він був досить мелодійний і протяглий, мов завивання вітру. Та зрештою він наганяв нудьгу.

Коли очі призвичаїлись до темряви, Морель побачив смуги фосфоричного світла — це літали світні комахи. Москіти, комарі й кліщі, якими була всипана трава, не давали Морелю заснути.

"Хоч би скоріше світало!" — болісно думав він, перевертаючись у моху і чухаючи руки й шию. Тільки на світанку вчений заснув тривожним сном.

Його розбудив вереск мавп. Вони сиділи в гіллі над самою головою і пронизливо кричали й верещали. В мавпячій мові ці звуки, очевидно, означали великий подив, бо на їхній галас збігались нові зграї мавп поглянути на рідкісне видовище — очкасту мавпу, що лежала на землі. Найсміливіші спустилися по ліанах і, тримаючись хвостом, розмахували руками на відстані якогось метра від голови Мореля, явно наміряючись познайомитися з ним ближче.

Проте Морелю було не до мавп. Він підвівся, замахнувся на них сачком і попрямував у глиб лісу. Ображені таким прийомом, мавпи загаласували ще дужче і довго переслідували Мореля.

Морель хитався від голоду й утоми, але вперто пробирався крізь хащі. Нарешті він вийшов до річечки з заболоченими берегами. Кілька величезних жаб плигнули в воду, коли він підійшов до берега...

"Всі дороги ведуть у Рим, — міркував Морель. — Усі річки впадають в Амазонку. Якщо я піду по цій річці, то вийду на Амазонку трохи вище або нижче від нашої експедиційної бази. Це буде далі, але певніше, ніж шукати в лісі дорогу назад".

І вчений пішов униз по річці.

Однак через годину шляху він розчаровано побачив, що річка впадає в одно з боліт, яких так багато в басейні Амазонки.

— Невже я заблудився? — прошепотів Морель. І ця думка вперше змусила його замислитися про серйозність становища.

Він був один серед незайманого лісу. На тисячу миль навколо жодного людського житла. Сачок для ловлі комах був його єдиною зброєю, а в невеликому рюкзаку й фанерному ящику лежало тільки наукове приладдя: збільшувальне скло, шприц, шпильки, пінцети.

"Ithomia Pusio, — за звичкою визначав Морель метеликів, що пролітали над головою.