Мертва голова - Сторінка 3

— Слави досягнути нелегко!"

Невеличкий струмок, що впадав у болото, перетнув Морелю шлях. На сирій землі видно було відбитки звірячих слідів. Тут же лежали кістки тапіра — його з'їв якийсь великий хижак, що завжди підстерігає тварин біля водопою.

Для Мореля це відкриття було не з приємних. Він перейшов струмок і відчув під ногами сухіший і твердіший грунт. Тут пальми чергувалися з фікусами й лавровими деревами, а ще вище здіймався ліс фернамбуків, палісандрів та кастанейро.

Морель підняв із землі плід кастанейро завбільшки з диню, розбив його і почав жадібно їсти маслянисту серцевину горіхів, викидаючи тверду шкірку.

"Тут зрештою не вмреш з голоду, — подумав він. — Підкріплюсь, відпочину і піду шукати дорогу".

І раптом несподівано для самого себе він голосно сказав:

— Сонце — величезний золотий павук! — і тієї ж миті його пройняв сильний озноб. — Пропасниця! Цього ще бракувало! — пробурмотів Морель, клацаючи зубами.

IV. "БОЖЕВІЛЬНА" ПУМА

Що було потім? Через багато днів, згадуючи цей час, Морель ледве міг відновити в пам'яті послідовність подій

Сонце — "золотий павук" спустився по вертикальній павутині з неба і вп'явся в голову Морелю, обхопивши її вогненними лапами. Морель закричав від жаху й кинувся тікати. Звідусіль — з листя пальм, з-під коріння дерев, з квіток орхідей — вискакували вогненно-червоні павуки, нападали на Мореля і впинались у його змучене тіло І тіло горіло, мов у вогні, шматоване незліченними щелепами вогненних павуків. Морель кричав, як навіжений, і біг, біг, відриваючи від свою тіла уявлюваних павуків. Потім він упав і провалився в чорну безодню...

Коли припадок пропасниці минув, Морель розплющив очі. Він не міг сказати, скільки часу пролежав непритомний. Був ранок. У траві й на листі копошились павуки — сірі, руді, чорні, червоні. Але це були звичайні павуки. І сонце було тільки сонце. Воно вставало над лісом, освітлюючи золотистих ос, барвисті крила метеликів, яскраві шати папуг. Думки Мореля були ясні, але він відчував у всьому тілі таку кволість, що ледве міг підвести голову. Спрага мучила його. Край галявини протікав струмок, та Морель не міг дістатися до нього. Морель бачив, як нуртує вода, і це збільшувало його страждання він зазнавав справжніх мук Тантала. А сонце піднімалось усе вище. Спека ставала нестерпною. Морель обливався потом, який ще більше ослабляв його.

"Якщо я зараз не вип'ю ковток води, то загину", — подумав він і спробував підвестися.

Хитаючись і опираючись на руки, Морель сів на землю. Потім рачки поповз до струмка. Цей шлях — кілька десятків метрів — видався йому безмежно довгим. Та все ж він доповз, лежачи на животі, дотягнувся почорнілими губами до води й почав пити. Здавалося, він вип'є весь струмок. Вода освіжила його. Відпочивши біля струмка, Морель відчув себе так добре, що зміг стати на ноги. Але в ту ж мить він мало не повалився знову. На галявину вибіг величезний звір з густою короткою жовтувато-червоною шерстю. На спині шерсть була темніша, на череві — чорнувато-біла.

"Пума!" — з жахом подумав Морель, напружуючи всі сили, щоб не впасти і цим самим не привернути до себе уваги звіра. Пума не могла не помітити Мореля, і все ж вона не звертала на нього ніякої уваги, ніби насолоджуючись тортурами людини, приреченої на смерть. Цей величезний кіт, довжина тіла якого становила разом з хвостом майже два метри, поводився так, як хатнє кошеня: безгучно стрибав по галявині, ганяючись за великими метеликами. І треба сказати, що робив він це набагато краще, ніж Морель. Хоч Морель був пойнятий жахом, а проте мимоволі замилувався граціозними рухами золотистого звіра. Сполохані метелики піднялись вище, і пума нарешті звернула увагу на Мореля. Час його настав. М'якою хвилястою ходою пума наближалась до людини...

"Тільки б не показати, що я боюсь її!" — подумав Морель і ступив кілька кроків назустріч звірові. Пума махнула хвостом, зробила невеликий стрибок і зупинилась перед Морелем. Їхні погляди зустрілися. Тварина примружила очі, зібравши під ними білі цяточки. Вона ніби сміялась...

"Та вже їж скоріше!" — подумав Морель, не маючи сили знести ці тортури. Однак пума продовжувала свою дивну гру. Вона підійшла до Мореля впритул і штовхнула його пухнастою головою, немов лащилась. Цього легенького поштовху було досить, щоб збити Мореля з ніг.

"Кінець!" — подумав учений.

Але це був тільки початок. Пума впала на землю поряд з Морелем, перевернулась на спину і почала штовхати його в бік головою, ніби запрошуючи гратися. При цьому вона муркотіла, мов кіт.

"Це якась божевільна пума! — думав Морель. — Вона, мабуть, сказилася від спеки, тому так дивно поводиться: лащиться, замість того щоб зжерти мене".

Морель був не схильний підтримувати гру. Наслідуючи тварин, він прикинувся мертвим. Пумі це не сподобалось. Щоб розтермосити свою іграшку, вона лягла на груди Морелю, легенько притиснувши його плече однією лапою, другу підняла над його обличчям і відкрила пащу, вишкіривши страшні ікла.

"Ось коли кінець!" — подумав Морель. Однак і цього разу він помилився. Незадоволено пирхнувши, пума скочила й побігла в зарості чагарників.

Це було неймовірно! Морель підвівся, у нього не було жодної подряпини.

Оговтавшись від потрясіння, він пішов шукати горіхів, бо страшенно зголоднів.

Увечері Морель знову відчув, що наближається приступ малярії. Але перш ніж він втратив свідомість, "божевільна" пума ще раз навідалася до нього. Вона, мов тінь, вислизнула з чагарників, оповитих сутінками, підійшла до Мореля, який нерухомо лежав, і обнюхала його обличчя. Морель не ворушився. Пума лягла коло нього і широко позіхнула, готуючись на нічліг поряд з людиною.

Стемніло. Затихли крики мавп, що метушливо розташувались на ніч у верховіттях, змовкли пташині голоси. Не чути було навіть жаб'ячих тужливих пісень. Ліс засинав. Ані звуку. Тільки тоненьке дзижчання комарів, не порушуючи тиші ночі, пронизувало повітря...

"Гаучоси називають пуму другом людини. Вони запевняють, що пума ніколи не нападає на людину і не зачіпає ні сплячого, ні дитини. Невже це правда?" — думав Морель, скоса поглядаючи на свого кошлатого сусіда. Пума лежала нерухомо. Тільки вуха звіра ледве помітно ворушились, наче він прислухався до віддалених звуків.

Як не напружував Морель слух, він нічого не міг вловити, крім дзижчання комарів. Пропасниця все дужче тіпала Мореля. Він намагався не дрижати, але час від Часу його тіло судорожно напружувалось, і Мореля підкидало вгору, мов на пружинах. Однак, мабуть, не це турбувало звіра. Пума простягла лапи, випустила кігті й зібралась у клубок, немов готуючись до стрибка на невидимого ворога. Минула ще хвилина напруженого чекання, і Морель помітив у густих заростях біля струмка дві цятки, що світилися зеленкуватим вогнем. Це могли бути тільки очі хижого звіра. Думки Мореля плутались. Йому здавалося, що зелені цятки розширюються, на них виростають кудлаті лапи. Двоє зелених дивовижних павуків наближались до нього.. Морель застогнав і втратив свідомість... Крізь марення йому вчувалися крики, рев, стогін, мов тисячі злих духів зірвалися з ланцюга і танцювали навколо; ревів ураган, завивав вітер, гарчали звірі, і хтось реготав громовими розкотами. Та ось знову запанувала чорна безодня тиші. Небуття...

Заграва тропічного ранку. Сонця ще не видно, але небо вже палає пурпуром. Морель поволі розплющує очі. Він ще живий? Навколо буяє життя, грає всіма барвами, кричить тисячоголосим хором пернатих і комах. І знову спрага, нестерпна спрага...

Морель повзе по землі, мов гадюка з перебитою спиною, до струмка. Тут він бачить незвичайне видовище. Біля самої води лежить розпростертий величезний мертвий ягуар — одвічний ворог пуми. Його гарна золотиста шерсть з чорними продовгуватими плямами пошматована. Праве вухо відкушене. Одне око витекло. На шиї величезна рана. Земля навколо залита кров'ю. Трава вирвана й розкидана, чагарник поламаний. Тут була страшна битва не на життя, а на смерть. Морель нахилився над убитим звіром і з моторошною цікавістю подивився у єдине вціліле око, тьмяне, оскліле. Невже очі цього звіра переслідували його ночами?

Морель згадав, що вже кілька разів помічав, як дві фосфоричні цяточки маячили в кущах Але він не був мисливцем і думав, що це нічні світні комахи, яких дуже багато в тропічних лісах.

Так, його підстерігав ягуар. І ось звір лежить мертвий! Морель роззирнувся і побачив, що кривавий слід тягнеться вбік і зникає в кущах. Вчений не вірив своїм очам. А проте сумніву не було: пума врятувала його. Вона охороняла його, хворого, і, рискуючи сама, хоробро кинулась на ворога, щоб урятувати життя людини. Це була нерозв'язна загадка інстинкту. Мимоволі Морель відчув вдячність і навіть ніжність до свого рятівника. Чи врятувалася вона сама? Бідолашна, незвичайна пума! Вона поповзла в хащі зализувати свої рани і зараз, мабуть, конає, навіть не усвідомлюючи свого героїзму.

V. ПОВІТРЯНЕ ЖИТЛО

Мореля охопило бажання розшукати пораненого звіра і, якщо можна, допомогти йому. Хоч він був дуже слабий, проте пішов по сліду. Але кривавий слід зникав у густих хащах. Морель був ще надто кволий, щоб продовжувати розшуки. Пройшовши кілька десятків кроків, він упав біля заростей хінного дерева, вдихаючи аромат рожевих та жовто-білих квіток. Біля його ніг лежала чотиригранна зламана гілка.

"Це ж хіна! А чому б мені не підлікуватись?" — подумав він і, відірвавши зубами кору, почав її жувати, кривлячись, така вона була гірка. Морель почав лікувати пропасницю хінною корою; індіанці здавна користуються цим народним засобом. Приступи пропасниці почали слабшати, і Морель незабаром відчув себе здоровим. Однак він був ще досить кволий. Досі йому доводилося харчуватись тільки рослинною їжею. Незабаром до горіхів він додав новий продукт — борошно з кореня касови. З цього борошна він умудрився навіть пекти коржики, добуваючи вогонь збільшувальним склом. Іноді йому вдавалося поласувати печеною рибою. Він ловив її на гачок, зроблений з шпильки, ввіткнутої в край лозини. Принадою були черв'ячки й комахи.

Морель не втрачав надії знайти своїх супутників або спуститися по одній з приток до Амазонки і досягти населених місць. Для цього він хотів скористатися з дощової пори року: з листопада по березень безперервні зливи перетворюють струмки в широкі річки.