Мертва зона - Сторінка 23

не тепер. Вам, мабуть, не терпиться побачити батьків. Зараз я пришлю їх сюди.

Він знервовано чекав. Друге ліжко було вже порожнє: хворого на рак забрали з палати, поки Джонні спав після валіуму.

Двері відчинились. Увійшли мати й батько. Джонні відчув водночас і біль, і полегкість: біль — тому що вони таки постаріли, а отже, все було правда; полегкість — тому що переміни в них були не такі вже й разючі. А коли вони не дуже змінилися, то, певне, це ж саме можна сказати й про нього

Але щось у ньому таки змінилося, змінилося докорінно, і ця переміна могла стати фатальною.

Ледве він устиг про це подумати" як його обвинули материні руки, в ніздрі вдарив запах її фіалкових сухих парфумів, і вона зашепотіла:

— Дяка Господові, Джонні, дяка Господові, дяка Господові, ти прокинувся.

Він теж обняв її як міг міцніше, хоч руки його ще не мали достатньої сили й тут-таки безпорадно впали, — і раптом за кілька секунд дізнався про все, що з нею діється, що вона думає і що її чекає. Потім усе те зникло, поринуло в сутінь, як і отой темний перехід, що ввижався йому в сні. Та коли Віра розімкнула обійми, щоб подивитися на нього, палка радість у її очах нараз змінилася глибоким занепокоєнням.

З уст Джонні, немов самі собою, злетіли слова:

— Ти вживай ті ліки, мамо. Так треба.

Очі її розширились, вона облизнула губи — а поруч неї стояв Герб, і в очах його блищали сльози. Він схуд, далеко не такою мірою, як поправилася Віра, та все ж помітно. Чуприна його порідшала, проте обличчя лишилося таким самим — простим, щирим і любим. Він дістав із задньої кишені велику картату хустку й витер очі. Потім простяг руку.

— Здоров, синку, — мовив він. — Добре, що ти знов з нами.

Джонні чимдуж потиснув простягнену руку; його бліді, кволі пальці потонули в грубій батьковій долоні. Він переводив погляд з батька на матір: подивився на Віру в бахматому чорнувато-синьому брючному костюмі, потім знов на Герба в страхітливому картатому піджаку, що робив його схожим на якогось торговця пилососами з Канзасу, — і залився слізьми.

— Пробачте, — сказав він. — Пробачте, це просто...

— Плач, плач, — промовила Віра, сідаючи на край його ліжка. Обличчя її стало спокійне і ясне. Тепер на ньому переважала печать материнства, а не душевної хвороби. — Поплач, іноді це корисно.

І Джонні плакав.

7

Герб повідомив Джонні, що померла тітонька Жермен. Віра розказала, що нарешті знайшлися кошти на громадський зал у Паунелі й місяць тому, тільки-но відтанула земля, розпочали будівництво. Герб додав, що пропонував міським властям свої послуги, але, мабуть, чесна робота їм не по кишені.

— Ой, мовчи вже ти, горе, — мовила Віра.

Вони трохи помовчали, тоді Віра заговорила знов:

— Ти маєш розуміти, Джонні, що твоє одужання — це чудо Господнє. Лікарі вже були втратили надію. У Матвія в главі дев'ятій сказано...

— Віро, — застережливо мовив Герб.

— Ну звісно, це чудо, мамо. Я знаю.

— Ти... ти знаєш?

— Авжеж. І хочу поговорити з тобою про це... почути, як ти все пояснюєш... ось тільки стану знов на ноги.

Віра втупилася в нього, аж рота розкривши. Джонні поглянув повз неї на батька, і на якусь мить їхні очі зустрілись. У погляді батька він побачив велику полегкість. Герб порозуміло кивнув йому головою.

— Це навернення! — голосно вигукнула Віра. — Мій хлопчик навернувся до святої віри! О, хвала Господові!

— Віро, тихше, — сказав Герб. — Ти в лікарні, хвали Господа не так голосно.

— Думаю, нема таких людей, мамо, які б не назвали це чудом. І ми з тобою ще наговоримося про це. Коли я вийду звідси.

— Ти повернешся додому, — сказала Віра. — В рідну домівку, де ти виріс. Я тебе швидко виходжу, і ми молитимемо бога, щоб у нашій сім'ї настала злагода. Джонні всміхнувся до неї, але вже із зусиллям.

— Ну звісно... Мамо, може, ти сходила б до сестер і попросила в Марі склянку якогось соку? Чи, може, імбирового напою. Мабуть, я відвик говорити, і в горлі в мене...

— Так-так, я піду. — Віра поцілувала його в щоку й підвелася. — Ой, який же ти худий. Та дарма, приїдеш додому — я тебе відгодую. — І пішла з кімнати, кинувши по дорозі переможний погляд на Герба. Вони почули, як у коридорі застукотіли, віддаляючись, підбори її черевиків.

— І давно вона стала така? — тихо спитав Джонні. Герб похитав головою.

— Майже одразу після нещастя з тобою. Та почалося все задовго до того. Ти ж знаєш. Маєш пам'ятати.

— То вона...

— Не знаю. На півдні є люди, що приручають змій. Оті, як на мене, божевільні. Вона до такого ще не дійшла. А як ти почуваєш себе, Джонні? По щирості.

— Сам не знаю, — відказав Джонні. — Тату, а де Сейра?

Герб нахилився й затис долоні між колін.

— Не хочеться про це казати, Джоне, але...

— Вона вийшла заміж? Заміж?

Герб не відповів. Не дивлячись на Джонні, він кивнув головою.

— О боже, — глухо мовив Джонні. — Я цього й боявся.

— Ось уже три роки вона місіс Уолтер Хезлітт. Він адвокат. У них малий хлопчик. Джоне... ніхто ж не вірив по-справжньому, що ти оживеш. Крім твоєї матері, звісно. Ніхто з нас не мав підстав сподіватися. — Голос його захрип і винувато тремтів. — Лікарі казали... е, та що там згадувати! Навіть я зневірився. Мені страшенно прикро зізнаватись, але це правда. Я тільки прошу тебе, щоб ти мене зрозумів... І Сейру. Джонні намагався сказати, що він усе розуміє, але з горла в нього вихопився тільки кволий хрипкий стогін. Він нараз відчув себе немічним і старим, і душу йому затопив біль утрати. Змарнований час зненацька наліг на нього штабелем цегли, і то був не просто витвір уяви, а цілком відчутний тягар.

— Джонні, не бери до серця. Є в житті чимало іншого, доброго.

— Мені... треба до цього звикнути, — видушив із себе Джонні.

— Атож. Я розумію.

— Ти її бачив?

— Ми час від часу листуємося. А познайомились після того нещастя. Славна дівчина, справді славна. Вона й тепер учителює в Клівзі, але, як я зрозумів, з червня думає покинути роботу. Вона живе щасливо, Джоне.

— Це добре, — глухо мовив Джонні. — Я радий, що хоч хтось щасливий.

— Синку...

— Сподіваюсь,, у вас нема від мене таємниць, — весело сказала Віра, повернувшись до палати. В руці у неї була запітніла карафа. — Джонні, вони кажуть, фруктовий сік тобі ще не можна, то я принесла імбирового напою.

— Чудово, мамо.

Вона подивилася на Герба, на Джонні, потім знов на Герба.

— То у вас тут якісь таємниці? Чому такі похмурі обличчя?

— Просто я казав Джонові, що коли він хоче швидше вийти звідси, то треба докласти чималих зусиль, — відповів Герб. — Стільки всяких процедур...

— А чого ти раптом надумав про це говорити? — Вона налила в склянку напою з карафи. — Тепер усе буде гаразд. Ось побачиш. — І, встромивши в питво пластикову соломинку, подала його Джонні. — Випий усе, — сказала всміхаючись. — Воно піде тобі на користь.

Джонні випив усе до дна. Питво мало гіркий присмак.

Розділ сьомий

1

— Заплющте очі, — сказав доктор Вейзак.

То був невеличкий на зріст товстун з неймовірно буйною чуприною та пишними баками. Джонні не міг отямитися з дива, бачачи стільки волосся на одній голові. Якби років п'ять тому чоловік з такою зачіскою з'явився в першому-ліпшому барі на сході Мену, йому не дали б проходу цікаві, а якби ще він був у Вейзакових літах, то його могли б і припровадити до поліції.

Така кучма. Це ж треба...

Джонні заплющив очі. Голову йому обліпили електричними датчиками. Провідки від контактів тяглися до електроенцефалографа, встановленого на прикріплених до стіни консолях. Доктор Браун і медсестра стояли біля апарата, з якого повільно виповзала широка паперова стрічка енцефалограми. Джонні волів би, щоб сьогодні чергувала Марі Мішо. Йому було трохи боязно.

Доктор Вейзак торкнувся його повік, і Джонні сіпнувся.

— Ну-ну... спокійно, Джонні. Це вже два останні. Отут... І отут.

— Усе гаразд, докторе, — сказала сестра. Щось басовито забриніло.

— Добре, Джонні. Вам зручно?

— Таке відчуття, наче мідяки на повіках.

— Справді? Дарма, зараз минеться. А тепер я поясню вам суть цього дослідження. Я проситиму вас уявити собі різні предмети. На кожен вам дається десять секунд, а всіх предметів буде двадцять. Ви зрозуміли?

— Так.

— Дуже добре. Починаємо. Докторе Браун, як у вас?

— Усе напоготові.

— Чудово. Джонні, будь ласка, уявіть собі стіл. А на столі апельсин.

Джонні викликав в уяві ці предмети. Перед його внутрішнім зором постав складаний столик з металевими ніжками. На ньому трохи збоку від середини лежав великий апельсин з фірмовою наліпкою "Санкіст" на пухирчастій шкірці.

— Добре, — мовив Вейзак.

— А що, в отому ящику видно мій апельсин?

— Та ні... а власне, так. Тільки символічно. Апарат фіксує струми вашого мозку. Ми шукаємо заблоковані ділянки, Джонні. Частини, що зазнали ушкоджень. Можливі ознаки невиявленого внутрішньочерепного тиску. Тепер я прошу вас більш не задавати запитань.

— Гаразд.

— А зараз уявіть собі телевізор. Він увімкнений, але передачі немає.

Джонні побачив телевізор, що був у його квартирі — в його колишній квартирі. Екран мерехтів сріблястим, наче паморозь, світлом. Кінчики розсувної кімнатної антени, схожої на заячі вуха, були обгорнуті фольгою для кращого прийому.

— Добре...

Дослідження тривало. На одинадцятий раз Вейзак загадав:

— А тепер, будь ласка, спробуйте уявити пікніковий стіл з лівого боку зеленого лужка.

Джонні напружив уяву й побачив... шезлонг. Обличчя його спохмурніло.

— Щось негаразд? — запитав Вейзак.

— Та ні, ні, — відказав Джонні. Він зосередився. Пікніки... Сосиски... жаровня... ну, пригадуй, чорт тебе бери, пригадуй далі. Невже так важко побачити подумки пікніковий стіл, ти ж їх бачив сотні у своєму житті, тож пригадай, який він. Пластмасові ложки та виделки, паперові тарілки, батько в білому куховарському ковпаку, з довгою виделкою в руці, на фартусі в нього навскоси, нерівними літерами написано: "Дайте кухареві випити". Він смажить шніцелі, а потім усі сядуть до...

Ага, ось воно!

Джонні всміхнувся, але його усмішка одразу згасла. Тепер перед очима в нього виник гамак.

— От чортівня!

— Не виходить пікніковий стіл?

— Ну просто якась несосвітенна дурниця. Здається, я не можу... виразно його пригадати. Цебто, я знаю, що воно таке, а от побачити наочно не можу. Хіба не дурниця?

— Не переймайтеся.