Мертва зона - Сторінка 24

Спробуйте ось таке: глобус, що стоїть на капоті пікапа.

Це було за іграшку.

На дев'ятнадцятий раз — весловий човен біля стовпа з дорожнім покажчиком ("І хто тільки вигадує отаке казна-що?" — подумав Джонні) — знову не вийшло. Усе було марно. Натомість він побачив великий пляжний м'яч, що лежав біля кам'яного надгробка. Тоді напружив уяву — і побачив шляхопровід над автострадою. Вейзак заспокоїв його, і за кілька секунд з голови й повік Джонні зняли всі контакти.

— Чому я не зміг уявити собі ті предмети? — спитав він, переводячи погляд з Вейзака на Брауна. — В чому річ?

— Важко сказати напевне, — відповів Браун. — Може, це локальна амнезія. А може, в катастрофі вам пошкодило невеличку ділянку мозку, власне, якусь мікроскопічну частку. Ми справді не знаємо, в чому річ, але цілком очевидно, що якісь образи випали з вашої пам'яті. На два таких ми натрапили. Мабуть, випливуть ще якісь.

Вейзак уривчасто запитав:

— Ви мали в дитинстві травму голови, правда ж? Джонні розгублено поглянув на нього.

— У вас є давній шрам, — сказав Вейзак. — Існує теорія, Джонні, що спирається на численні статистичні дослідження...

— Які ще далеко не завершені, — докинув Браун сухим, мало не офіційним тоном.

— Так, справді. Але ця теорія припускає, що з тривалої коми звичайно виходять ті люди, які зазнали колись ушкодження мозку. Після першої травми мозок ніби адаптується і легше зносить наслідки другої.

— Це не доведено, — сказав Браун. Він був видимо невдоволений, що Вейзак порушив цю тему.

— У вас лишився шрам, — правив своєї Вейзак. — Чи не могли б ви пригадати, Джонні, що з вами сталося? Думаю, ви мали тоді знепритомніти. Може, впали зі сходів? Чи з велосипеда? Судячи із шраму, це було в дитинстві.

Джонні напружив пам'ять, тоді похитав головою.

— А ви не питали в батька й матері?

— Ні він, ні вона не змогли пригадати нічого такого... А вам не спадає на пам'ять?

На мить щось наче зринуло — дим, чорний, масний, з духом паленої гуми. І холод. Потім той спомин зник. Джонні похитав головою.

Вейзак зітхнув, знизав плечима.

— Мабуть, ви стомилися.

— Так. Трохи стомився.

Браун сів на край стола, на якому лежав Джонні.

— Зараз чверть на одинадцяту. Сьогодні зранку ви добре попрацювали. Коли хочете, доктор Вейзак і я відповімо на деякі ваші запитання, а потім вас одвезуть до палати, і ви поспите. Згода?

— Згода, — сказав Джонні. — Оті знімки мозку, що ви робили...

— КОТ, — кивнув головою Вейзак. — Комп'ютеризована осьова томографія. — Він узяв коробочку жувальної гумки "Чіклетс" і витрусив з неї просто в рот три плиточки. — КОТ — це не що інше, як серія послідовних рентгенівських знімків мозку. Комп'ютер обробляє ці знімки і...

— Що ж він вам сказав? Скільки мені ще лишилося?

— Що це за дурниці — "скільки лишилося"? — розсердився Браун. — Наче з якогось старомодного фільму.

— Я чув, що люди, вийшовши з тривалої коми, не довго живуть. Вони знову згасають. Як ото лампочка, що яскраво спалахує, перш ніж перегоріти.

Вейзак голосно засміявся. Сміх його лунав щиро, невтримно, і було аж дивно, що він не подавився своєю жуйкою.

— Ох, яка мелодрама! — Він поклав руку на груди Джонні. — Ви гадаєте, ми із Джімом новачки в своєму ділі? Аж ніяк. Ми неврологи. Лікарі, яких ви, американці, дуже високо цінуєте. А це означає, що ми невігласи не в усьому, а тільки в тому, що пов'язане з функціями людського мозку. Отож можу вам сказати: справді, такі випадки траплялися. Але з вами цього не буде. Думаю, ми маємо підстави так казати, правда ж, Джіме?

— Маємо, — підтвердив Браун. — Ми не виявили у вас майже ніяких серйозних відхилень, Джонні. У Техасі живе чоловік, який пролежав у комі дев'ять років. Тепер він ось уже шість років відає позиками в банку. А перед тим два роки працював касиром. Одна жінка з Арізони була непритомна цілих дванадцять років. Щось там сталося з наркозом, коли вона родила. Тепер вона пересувається в інвалідній колясці, але жива й при здоровому розумі. Вона вийшла з коми в шістдесят дев'ятому році, і їй показали дитину, яку вона народила дванадцять років тому. Дитинча було вже в сьомому класі й чудово вчилося.

— Мені теж світить інвалідна коляска? — спитав Джонні. — Я не можу випростати ноги. З руками трохи краще, а от ноги... — Він замовк і похитав головою.

— Скорочуються зв'язки, — сказав Вейзак. — Так чи ні? Ось чому коматозні хворі немовби скулюються і прибирають положення, яке ми називаємо утробним. Але тепер ми знаємо про фізичні наслідки коми куди більше, ніж раніш, і можемо успішніше протистояти їм. Навіть коли ви лежали непритомний, з вами регулярно працював фізіотерапевт. До того ж хворі по-різному реагують на коматозний стан. У вас, Джонні, фізичне погіршення відбувалося досить повільно. Як ви самі кажете, ваші руки лишилися напрочуд чутливими й життєздатними. І все ж таки погіршення є. Лікування буде тривале і... Чи треба приховувати від вас правду? Думаю, ні. Воно буде тривале й болісне. Ви не раз заплачете. Може, й зненавидите свого лікаря. Може, вам здасться кращим лишитися назавжди прикутим до ліжка. Вас чекають операції — одна, якщо вам дуже й дуже пощастить, але, може, й усі чотири, — бо треба видовжити зв'язки. Такі операції — ще новина, вони можуть дати цілком позитивні наслідки, можуть дати часткові, а можуть і не дати ніяких. І все-таки, як буде на те воля божа, гадаю, до вас повернеться здатність ходити. Кататися на лижах і стрибати через бар'єри ви навряд чи зможете, а от бігати і, звісно, плавати будете напевне.

— Дякую, — сказав Джонні.

Він раптом відчув приплив щирої приязні до цього чоловіка з незвичною вимовою і чудною кучмою на голові. Йому захотілося й собі зробити Вейзакові щось приємне, і це почуття викликало настійне бажання, майже потребу доторкнутися до нього.

Джонні зненацька простяг руки й узяв долоню Вейзака в свої. Лікарева долоня була велика, зморшкувата й тепла.

— Що? — лагідно спитав Вейзак. — А це до чого?

І вмить усе перемінилося. Якимсь незбагненним чином. Тільки Вейзак нараз ніби весь розкрився перед Джонні. Так наче... опинився зовсім близько й на нього впало ясне, живе світло. Кожна цяточка, родимка й рисочка на його обличчі стала рельєфною. І кожна розповідала свою історію. Джонні почав розуміти.

— Дайте мені ваш.гаман, — мовив він.

— Мій... гаман? — Вейзак і Браун розгублено перезирнулись.

— Там лежить фотографія вашої матері, мені треба глянути на неї, — сказав Джонні. — Будь ласка.

— Як ви про це дізналися?

— Будь ласка!

Вейзак подивився йому в обличчя, а тоді повільно засунув руку під халат і видобув старий гаман, розбухлий і безформний.

— Звідки ви знаєте, що я ношу при собі материне фото? її давно немає на світі, вона померла, коли нацисти окупували Варшаву.

Джонні вихопив у нього з руки гамана. Вейзак і Браун приголомшено дивились на нього. А Джонні розкрив гаман і, не спиняючись на прозорих кишеньках для фотографій, заглибився всередину; його пальці квапливо перебирали старі візитні картки, оплачені рахунки, погашений банковий чек, давнє запрошення на якісь політичні збори. Нарешті він витяг невеличку аматорську фотографію, запресовану в пластик. На знімку була молода жінка з простим обличчям, забраними під хустку косами і осяйною юною усмішкою. Вона тримала за руку малого хлопчика. Поруч стояв чоловік у польській військовій формі.

Джонні затис фотографію між долонями й заплющив очі. Якусь хвилю було темно, але потім із темряви вихопився фургон... ні, не фургон, а катафалк. Запряжений кіньми катафалк. Ліхтарі були обгорнуті чорним крепом. Ну певно, що катафалк, — вони ж бо...

(гинули сотнями, та ні, тисячами, безсилі перед бронею, вермахтом, кавалерія дев'ятнадцятого століття проти танків і кулеметів; вибухи, крик, конаючі солдати, кінь з вивернутими тельбухами й дико викоченими білками очей, а за ним перекинута гармата; і все ж таки вони посуваються, посувається й Вейзак, стоячи в стременах, і його шабля високо занесена під заливним дощем осені 1939 року; за ним тягнуться його солдати, грузнучи в болоті; гармата ворожого танка ловить його, засікає, бере в приціл, стріляє, і раптом нижня половина його тіла зникає, шабля вилітає з руки; а дорога веде на Варшаву, і нацистський вовк розгулює по Європі)

— Слухайте, треба це припинити, — сказав Браун. Голос його був далекий і стривожений. — Ви надто збуджуєтеся, Джонні.

Голоси долинали ген здалеку, через довгий коридор часу.

— Він увігнав себе в якийсь транс, — мовив Вейзак.

Як тут жарко. Він геть спітнів. Геть спітнів, бо...

(місто у вогні, тисячі людей тікають з нього; брукованою вулицею, ревучи й вихляючи з боку в бік, іде ваговоз, у кузові повно німецьких солдатів у схожих на вугільні відерця касках, вони махають руками, І та молода жінка вже не всміхається, вона тікає разом з усіма, треба тікати, дитину відіслано в безпечне місце, ‘ і ось ваговоз вилітає на тротуар, збиває Ті крилом і кидає із зламаним стегном у вітрину годинникової крамниці, і всі годинники починають бити, бо настав час вибивати годину)

— Шоста година, — хрипко промовив Джонні. Очі його закотилися, так що стало видно опуклі білки. — Друге вересня тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року, і скрізь кують зозулі.

— О боже, що це з ним? — прошепотів Вейзак.

Сестра відступила, бліда з переляку, і вперлася в консоль енцефалографа. Усі вони перелякані, бо в кімнаті чатує смерть. Вона завжди тут, у цій...

(лікарні; дух ефіру; всі кричать у цьому володінні смерті; Польщі немає, Польща впала під блискавичним ударом вермахту; зламане стегно; чоловік на сусідньому ліжку просить води, просить, просить, просить; вона згадує: "хлопчика врятовано"; якого хлопчика? вона не знає; якого хлопчика? як його звати? вона не пам'ятає, тільки оце)

— Хлопчика врятовано, — прохрипів Джонні. — Так... так...

— Треба це припинити, — знову сказав Браун.

— Що ви пропонуєте? — уривистим голосом запитав Вейзак. — Це зайшло надто далеко, і ми...

Голоси затихають. Їх поглинають хмари. Усе поглинають хмари. Європа у хмарах війни. Усе в хмарах, крім вершин, гірських вершин...

(Швейцарії. Вона у Швейцарії, і тепер Ті прізвище Боренц, її звуть Йоганна Боренц, і чоловік її чи то інженер, чи то архітектор, одне слово, він будує мости; він будує їх у Швейцарії, а там козяче молоко, козячий сир; з'являється дитина; о-о-ой, які пологи! страшенно тяжкі пологи, і їй потрібні наркотики, морфій, цій Йоганні Боренц, все через стегно; зламане стегно, воно зрослося, загоїлось, але тепер прокинулося й криком кричить під тиском тазових кісток, які розсуваються, щоб пропустити дитину; одна дитина, друга, і третя, і четверта; вони з'являються не всі одразу, ні, це врожай багатьох років, і вони...)

— Діточки мої, — наспівно вимовив Джонні, вже зовсім не своїм, а наче жіночим голосом.