Мертва зона - Сторінка 27

Вони ще дужче пригнітили його, і він укотре вже відчув тривогу за матір — чи не потьмарився їй розум. Одна з брошурок, що її написав якийсь Салем Кірбан, вразила його мало не язичницьким замилуванням, з яким було змальовано кривавий апокаліпсис і розверзте пекло, де смажились на рожнах грішники. В іншій жахали моторошні картини пришестя Антихриста. Решта являли собою похмуру мішанину дурниць, породжених хворою уявою: Христос, що живе в надрах Південного полюсу; послані богом летючі тарілки; Нью-Йорк — це не що інше, як Содом, а Лос-Анджелес — Гоморра. Йшлося там і про вигнання з людини диявола, про відьомство, про безліч інших речей, бачених і небачених. Джонні марно намагався пов'язати ті брошурки з образом побожної, але цілком земної жінки, якою знав матір до своєї коми. Через три дні після випадку з фотографією матері Вейзака на порозі палати з'явився худий чорнявий молодик — репортер бангорської "Дейлі ньюс", на ім'я Девід Брайт, — і попросив невеличке інтерв'ю.

— А ви питали дозволу в лікарів? — поцікавився Джонні.

Брайт осміхнувся.

— Звісно, що ні.

— Гаразд, — сказав Джонні. — В такому разі я буду радий з вами побалакати.

— Отакі люди мені до душі, — мовив Брайт.

Тоді ввійшов до палати й сів.

Перші запитання були про катастрофу, про думки й почуття Джонні після коми, коли він виявив, що майже п'ять років його життя спливло марно. Джонні відповідав чесно й відверто. Потім Брайт сказав, що, як йому стало відомо "з одного джерела", Джонні набув після катастрофи щось ніби шосте чуття.

— Ви хочете спитати, чи я не екстрасенс?

Брайт усміхнувся й знизав плечима.

— Для початку досить буде й цього.

Джонні уже встиг добре обміркувати й зважити те, що сказав йому Вейзак. І чим більше думав, тим певніше йому здавалося, що Вейзак учинив цілком слушно, коли поклав телефонну трубку, не озвавшись до матері й словом. Подумки Джонні порівнював цю ситуацію з оповіданням В. В. Джекобса "Мавп'яча лапа". Там мавп'яча лапа могла виконати три бажання, але ціна, якою доводилося платити за кожне з них, була страхітлива. Старому подружжю забажалося мати сто фунтів стерлінгів, і воно втратило сина, що загинув в аварії на заводі, а відшкодування, яке вони отримали за нього, якраз і становило ті сто фунтів. Тоді мати побажала, щоб їй повернули сина, — і він повернувся; але перш ніж вона відчинила двері й побачила, яке жахіття викликала з домовини, старий батько загадав останнє бажання й відіслав мерця назад. Як сказав Вейзак, мабуть, справді є речі, що їх краще втратити, ніж знайти.

— Ні, — відповів Джонні. — Я не більш екстрасенс, ніж ви.

— З того, що мені відомо, ви...

— Ні, це неправда.

Брайт трохи зачіпливо посміхнувся, — як видно, міркуючи, чи варто наполягати далі, — потім перегорнув сторінку записника. І почав розпитувати Джонні про його наміри на майбутнє, про те, як він уявляє собі повернення до нормального життя, і на ці запитання Джонні також відповідав по змозі чесно.

— То що ж ви думаєте робити, коли вийдете з лікарні? — спитав Брайт, згортаючи записник.

— Я ще не замислювався над цим по-справжньому. Поки що намагаюся звикнути до думки про те, що Джеральд Форд — президент.

Брайт засміявся.

— Не ви один, друже.

— Мабуть, повернуся до вчителювання. Оце й усе, що я можу сказати. Але сьогодні до цього ще надто далеко, щоб укладати якісь плани.

Брайт подякував за інтерв'ю і пішов. Стаття з'явилася в газеті через два дні, якраз напередодні операції. Вона була надрукована внизу першої сторінки під заголовком: "Джон Сміт, сучасний Ріп Ван Вінкж перед довгою дорогою назад". Там-таки вмістили й три фотографії: знімок Джонні із щорічника Клівз-Мілзької школи (зроблений усього за тиждень перед катастрофою), фото Джонні на лікарняному ліжку, змарнілого й наче покаліченого, із зігнутими ліктями й коліньми; між цими двома було зображення майже геть розтрощеного таксі, що лежало на боці, наче здохлий собака. У своїй статті Брайт ані словом не згадав про шосте чуття, прозирання майбутнього чи інші надприродні здібності.

— Як вам пощастило відвернути його від теми екстрасенсів? — спитав Вейзак у Джонні того вечора.

Джонні стенув плечима.

— Він начебто непоганий хлопець. Може, не захотів штрикати мене ще й цим.

— Може, Й так, — сказав Вейзак. — Але він не забуде. Якщо добрий репортер, то не забуде, а він, як я зрозумів, репортер добрий.

— З чого ви зрозуміли?

— Та розпитав декого.

— Задля мого добра?

— Усі ми робимо що можемо, его ж? Хвилюєтесь перед завтрашньою операцією, Джонні? .

— Ні, не те що хвилююся. Точніше буде сказати — трохи боюся.

— Ну певне. І я б боявся.

— Ви там будете?

— Так, на спостережній галереї. Нагорі. Ви мене не вирізните серед інших зелених халатів, але я там буду.

— Начепіть щось, — сказав Джонні, — і я знатиму, що то ви.

Вейзак поглянув на нього й усміхнувся.

— Гаразд. Я пришпилю до халата свій наручний годинник.

— От і добре, — сказав Джонні. — А доктор Браун? Він теж буде?

— Доктор Браун у Вашингтоні. Завтра він доповідатиме про вас в Американському неврологічному товаристві. Я прочитав його повідомлення. Викладено все добре. Хіба що трохи перебільшено.

— А вас не запросили?

Вейзак здвигнув плечима.

— Я не люблю літаків. Теж трохи боюся.

— Чи, може, просто воліли бути завтра тут?

Вейзак ухильно всміхнувся, розвів руками, але нічого не сказав.

— Він не дуже мене полюбляє, правда ж? — спитав Джонні. — Доктор Браун.

— Ні, не дуже, — сказав Вейзак. — Він вважає, що ви нас морочите. Витинаєте штуки з якоюсь своєю метою. Може, щоб привернути до себе увагу абощо. Не судіть його надто суворо, Джоне. У нього такий склад розуму, що він просто не може думати інакше. І коли вже якось ставитися до Джіма, то хіба що із жалем. Він чудовий фахівець і далеко піде. Йому вже тепер пропонують кращу роботу, тож невдовзі він збереться й подасться геть із цих холодних північних лісів, і в Бангорі його більш не побачать. Він поїде до Х'юстона, чи на Гавайї, чи, може, навіть у Париж. Але він навдивовижу обмежений. Підходить до людського мозку як механік. Розітнув його на частки своїм скальпелем і не знайшов душі. Отже, ніякої душі не існує. Як оті російські космонавти, що облетіли навколо Землі й ніде не побачили бога. Це емпіричний погляд механіка, а механік — усього лише школяр там, де йдеться про вищу нервову діяльність. Тільки ви ніколи не кажіть йому про ці мої слова.

— Не скажу.

— А тепер вам треба відпочити. Завтра буде нелегкий день.

2

Славнозвісного доктора Руоппа під час операції Джонні так і не побачив — йому було видно лише рогові окуляри з грубими скельцями та велику жирову ґулю в лівому кутику чола. Решту докторової особи приховували шапочка, маска, халат і рукавички.

Перед операцією Джонні зробили два уколи — димедрол і атропін, — і, коли його привезли до операційної, він почував себе легким, як повітряний змій. До нього підійшла лікарка-анестезіолог з таким велизечним шприцом новокаїну, якого Джонні ще зроду не бачив. Він зрозумів, що буде боляче, і не помилився. Лікарка ввела голку між L4 і L5 — четвертим і п'ятим спинними хребцями, — досить високо, щоб не зачепити cauda equina , цей пучок нервів в основі хребта, що й справді трохи скидається на кінський хвіст.

Джонні лежав на животі й кусав руку, щоб не закричати.

Минула, як йому здалося, вічність, поки біль почав ущухати, змінюючись глухим відчуттям тиску. Всю нижню половину тіла наче геть одібрало.

Над ним схилилася голова доктора Руоппа. "Зелений бандит, — подумав Джонні. — Джесс Джеймс у рогових окулярах. Гаманець або життя!"

— Як ви себе почуваєте, містере Сміт? — спитав Руопп.

— Добре. Але волів би більше так себе не почувати.

— Можете почитати журнали, коли хочете. Чи спостерігати операцію в отому дзеркалі, якщо вас це не страхатиме.

— Гаразд.

— Сестро, який там у нас кров'яний тиск?

— Сто двадцять на сімдесят шість, докторе.

— Чудово. То що, колеги, починаймо?

— Тільки не відбатуйте мені стручка, — кволо промовив Джонні і здивувався, почувши у відповідь щирий сміх. Обтягнута тонкою гумовою рукавичкою рука хірурга поплескала його по плечу під простиралом.

Джонні дивився, як Руопп узяв скальпель і зник за зеленою запоною, що звисала з металевого обруча над операційним столом. Дзеркало було опукле, і Джонні бачив усе трохи викривлено, проте загалом досить добре.

— Так-так, — приказував Руопп. — Так, от-от-от... оце нам і треба... те-те-те... добре... сестро, затискач, будь ласка, ну ж бо, прокиньтеся, бога ради... та-а-к... а тепер, мабуть, дайте мені оте... ні, заберіть... не давайте що я кажу, давайте що треба... так, добре. Жилки, будь ласка.

Сестра подала йому щипцями щось ніби жмуток сплутаних тонких дротинок. Руопп просто в повітрі "обережно витягав пінцетом по одній жилці.

"Наче спагетті їсть, — подумав Джонні. — А підлива, ти глянь, яка..." На цю думку йому стало млосно, і він одвів погляд. Нагорі, на галереї, сиділи інші бандити й дивилися вниз на нього. Очі їхні здавалися тьмяними, безжальними й моторошними. Потім Джонні вгледів Вейзака — той сидів третій праворуч, з акуратно пришпиленим до халата годинником.

Джонні кивнув йому головою.

Вейзак кивнув у відповідь.

Від цього трохи полегшало.

3

Руопп наклав останні, шви між колінами й литками, і Джонні перевернули. Операція тривала. Анестезіолог спитала, як він себе почуває. Джонні відповів: досить добре як на такі обставини. Вона спитала, чи не хоче він послухати магнітофонні записи, Джонні сказав, що це було б чудово. За хвилю в операційній залунав чистий, дзвінкий голос Джоан Баез. Руопп і далі робив своє діло. Джонні відчув сонноту й задрімав. Коли він прокинувся, операція все ще тривала. Вейзак так само сидів на галереї. Джонні звів руку, даючи знати, що бачить його, і Вейзак знову кивнув головою.

4

Ще за годину було по всьому. Його відвезли до післяопераційної палати, де незнайома сестра почала без упину запитувати його, скількох пальців у нього на ногах вона торкається. Через деякий час Джонні зміг відповісти правильно.

Зайшов Руопп; тепер його бандитська маска теліпалася збоку.

— Все гаразд? — спитав він.

— Так.

— Операція минула цілком успішно, — сказав Руопп. — Я сподіваюся, все буде добре.

— Я радий.

— Вам буде боляче, — провадив Руопп.