Мертві - Сторінка 6

Ніхто не бачив безбарвного згустка, який вона випльовувала у ванних кімнатах готелів чи у вбиральнях фойє тих залів, де мала виступати — вона завжди виступала на запрошення з усіх кінців країни за гонорар, що коливався від п'ятисот до величезної суми в дві тисячі доларів, говорила про "сучасні напрямки в літературі" чи "сучасні звичаї в Америці" або відповідала на запитання відносно "особливостей її стилю", або читала уривки з свого останнього твору — низки оповідань, присвячених померлим письменникам, з якими вона відчувала спорідненість.

— Я існую не як особистість, тільки як завершення традиції, кінець чогось — не краща його частина, а лише закінчення,— пояснювала вона, не відаючи, чи каже правду, чи все це нісенітниця,— і мені хочеться вшанувати мертвих, вдруге переживаючи їхні твори, вдруге переживаючи їхню одержимість... так би мовити, одружуючись з ними, поєднуючись з ними, як жінка поєднується з чоловіком — духовно й тілеспо...

Промовляла так тихо, так нерішуче, що слухачі часто не розбирали слів. Тоді заповзятливий молодик, що сидів у першому ряду чи поруч з нею на сцені, схоплювався на ноги і поправляв мікрофон.

— Тепер краще? Усім чути? — запитував він. Айліна бачила, як обличчя слухачів коливаються,

затуманюються й розпливаються — ніби драглиста протоплазма, і паніка охоплювала її єство — а що, коли їй приспічить виблювати тут на очах усіх? На цей невеличкий чепурний поміст, під який підклали словники задля неї? Однак виступала далі. Часом говорила про майбуття оповідання, часом —про майбуття вселюдської культури; вона чула, як її власний голос часто вимовляє знайоме, неживе, мертве для неї слово "В'єтнам", слово, котре колись щось означало;

чула, як ЇГ голос відлунює з найдальших кутків залу, немов від черепів усіх цих голів, а її власна голова порожня, мов барабан; іноді бачила себе збоку, ніби на відстані — жінку з довгим, але безживним мідно-рудим волоссям, запалими щоками, неприродно збільшеними зіницями. "Побічні дії: пригнічений стан, набряки, нудота, запори, жовтяниця, галюцинації..." Чи пе галюцинація це, коли бачиш себе збоку, чуєш себе на відстані? А може, це симптом божевілля?

Восени — взимку тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого і навесні тисяча дев'ятсот сімдесятого вона багато подорожувала, читала доповіді; в аеропортах її зустрічали зацікавлені незнайомці, відвозили до ретельно продезинфікованого номера мотелю. Часу вистачило лише, щоб написати кілька оповідань, які потребували ще значного редагування. Хоча голос звучав м'яко й виразно, кров шалено бурхала в жилах, а тіло, стримуючи, ховаючи під одягом жах, сахалося будь-яких чоловічих дотиків. Уже три роки Айліна потроху втрачала вагу і тепер мала вигляд незграбного, худорлявого, але надзвичайно інтелектуального, передчасно розвинутого дівчиська. Людям хотілося захистити її. Жінки ставилися до неї по-материнському, чоловіки завжди пропонували руку, коли вона переступала поріг; редактор знаменитого журналу для чоловіків запросив її пообідати і за обідом попередив про звичку Лайла Майєра одружуватися з молодими письменницями, щоб потім занапастити їх — зрештою, вій уже тричі одруя;увався, і виробився трафарет. Та певже? Усі ставилися до неї приязно; Айлі-ні згадувалися ті сутужні часи, коли вона бігла через вітряне університетське містечко в Детройті, і пальто метлялося навколо неї, а її тіло все ще перебувало в сяйві Гордонового кохання, вологе й спітніле від нього; їй вистачало самовладання вбігти в аудиторію, запізнившись па п'ять хвилин, вистачало самовладання нути пальто й розпочати лекцію... Батареї в тому рому приміщенні так сичали, ніби от-от мали впнути і нагадували велетенські артерії, її власні, няті життям нуртівні артерії.

Восени тисяча дев'ятсот сімдесятого року її знову росили до Детройта виступити з доповіддю перед кзвим осередком товариства Фі Бета Каппа '; вона а згоду і за кілька днів отримала листа від нового ana факультету гуманітарних паук — нового, відто-нк вона виїхала,— її давнього університету з за-шенням на вечір на її честь, як "вельмишановно-голишнього члена викладацького складу". Лист над-чайпо дипломатичний, просто звабливий. Вона вте-від них, вони позбулися її, а тепер чому їм не грітися па кілька годин?.. Отець Гоффман і собі їв кілька слів до деканового запрошення, вислов-[>чи надію, що вопа здорова і, як завжди, чарівна, та погодилася.

)тець Гоффман та ще одип священик приїхали по в готель "Шератон Кадільяк"; вона здивувалася, ічивши, що отець Гоффман відпустив довге волос-га шляхетні, сивуваті баки,— поряд з ним молод-і священик здавався навіть кострубатішим. Після ювих перших секунд — отець Гоффман забудьку-> назвав її "місіс Доног'ю" — вони розговорилися, ю вечора Айліна була настроєна життєрадісно: пок її, здається, вгамувався. По прибутті до дека->ї оселі вона відразу помітила, що Гордона немає; ула величезне полегшення, хоча знала наперед, він не прийде, не захоче зустрітися з нею знову... і відчула величезне полегшення і взяла келих, за-юнований отцем Гоффманом — його манери були ітково лицарські.

Привілейоване товариство студентів і випускни-коледжів.

— Айліна виглядає краще, ніж будь-коли,— сказав він, коли гості оточили її, дехто з примірником її роману для автографа.— Краще навіть, ніж на всіх її портретах. Але не будемо, як кажуть, утомлювати її. Не будемо виснажувати.

Він підливав їй напій, немов коханець або чоловік. Колись тут не тільки не помічали її романів, а й не вважали її письменницею, зате тепер усі випромінювали усмішки й засипали Айліну поздоровленнями — навіть дружини її колишніх колег, огрядні, крикливо вбрані жінки, які, здасться, завжди недолюблювали її.

Айліна почувала себе надто непевно, щоб зробити з цього приводу якісь саркастичні зауваження отцю Гоффману,— той міг би оцінити їх.

— Часи змінилися, Айліно, еге ж? — підморгнув він їй пустотливо,— По-перше, ви не такі вже збудливі, як бувало. Тоді ви були дуже молодою жінкою серед нас.

Хоч він був украй люб'язним, їй почулася погано прихована зневага до неї — до всіх жінок,— і від цієї здогадки їй похололо всередині. Вона промимрила щось про грип, який замучив її. Час прийняти пілюлю від "нежитю". Покопирсавшись у сумочці, дістала чималу жовту капсулу заспокійливих ліків і запила її ковтком віскі.

Отець Гоффмап, доктор О'Брайн і новий молодий асистент — поет, чия перша книжка мала з'явитися друком наступної весни,— говорили майже хором, розповідаючи Айліні про всі нововведення в університеті. Університет тепер більше орієнтується па громадськість. Його приміщення — передусім, фізичний кабінет — відкриті для відвідувачів у певні вечори й щосуботи. Молодий поет — він мав дуже довге русяве волосся і носив замшевий костюм та чорну шовкову сорочку з високим коміром — раз у раз перебивав старших чоловіків короткими вибухами веселощів:

— Господи, все це застаріло на десять років: інтеграція і вся та лавочка... НАСПКН 1 і добрий старий Мартін Лютер Кінг, і вся та лавочка... неграм вона ні до чого, і я згоден з ними на всі сто! Кінг мертвий, а разом з ним і громадянські нрава — чергова кампанія середньої білої буржуазії, негри вже давно розгадали її! Я згоден з ними на всі сто!

Він ніби намагався справити враження на Айліну, не зовсім прямо дивлячись на неї, а нахилившись наперед і трохи зігнувши ноги в колінах, щоб видаватися ще молодшим. Айліна сьорбала свій напій, силкуючись приглушити тривогу, що починала опановувати її. Так, НАСПКН мертва, все воно мертве, але їй не хотілося думати про це — зрештою, вони з Брайспом уперше зустрілися на масовому мітингу на захист громадянських прав, багато років тому в Медісоні, штат Вісконсін...

— Я ще й досі не читав вашого роману,— звірився поет, скоса поглядаючи на Айліну.

Вона вибачилась і пішла шукати ванну кімнату.

Привітна пеканова друясина провела її нагору. Залишившись сама, вона ледь не виблювала, потім їй відлягло; тільки б протриматися ще кілька годин, і вона врятована. Гордона немає. Подивившись у дзеркало, з приємністю відзначила, що в неї таки симпатичний вигляд, сьогодні ввечері вона була не прекрасна, але гарненька, тендітна — для цього їй довелося чимало поморочитися: провела годину у ванній кімнаті готелю, тримаючи обличчя під парою, накладаючи в'яжучі креми, сподіваючись на краще. Побоювалась,

1 Національна асоціація сприяння прогресові кольорового населення — негритянська організація, заснована 1909 р.

що тріщини в її мозку якось будуть помітні на шкірі. Як же тоді, як же тоді?.. Адже краса до добра не доводить, вродливій жінці краса не втіха. Айліна рвучко відчинила скриньку з медикаментами, переглянула в ній усі ліки. Передусім звернула увагу на контейнери з рецептами. Ось невеличкі зелені таблетки, приписані деканові" дружині від "напруження". Напруження, чудово! Вона проковтнула дві таблетки. На іншій поличці лежали жовті капсули, такі ж, як у неї, але трохи менші; перевірила, так, у неї були по п'ять міліграмів, а ці тільки по два. Вона втратила до них інтерес. А от ще цікава біла таблетка від "напруження м'язів", приписана деканові Спріггу; прийняла одну з цих таблеток.

Не встигла безпечно дістатися до отця Гоффма-на — її підстерегла дружина одного з викладачів, рум'янощока місіс Хоніг, дуже низенька сива жінка, яка здавалася старшою за свого чоловіка і нагадувала Діда Мороза в спідниці, карликуватого й метушливого. Місіс Хоніг кортіло мати автограф на примірнику "Танцю смерті".

— Ми всі вважаємо, що ви написали просто-таки прекрасну книжку,— прожебоніла вона.

До них підійшла ще якась жінка — Айліну колись знайомили з нею, кілька років тому, але прізвище вилетіло з голови. Містер Хоніг поквапився приєднатись до них. Мова, здається, зайшла про трагедію Америки.

— Стільки молоді гине в безглуздій війні,— похитала сивою зачіскою місіс Хоніг.

— В'єтпам — це ганебна трагедія,— зажурено кивнув містер Хоніг.

Підійшла декаиова дружина, несучи тацю з сиром і печивом; кожен щось узяв, навіть Айліна, хоча сумнівалася, чи зможе проковтнути бодай шматочок. Вона все брала під сумнів. їй здавалося, що місіс Хоніг і решта гостей розмовляють про В'єтнам. Це дійсність чи знову галюцинація?

— Ви чули, минулої весни у нас убили юнака, він брав участь у демонстрації проти подій у Камбоджі,— нерішуче почала місіс Хоніг,— кажуть, поліцейський забив його палицею на смерть.

— Ні, Айдо, у нього був струс мозку, і він помер від цього вже потім,— зауважив містер Хоніг.