Мертві - Сторінка 3
- Джойс Керол Оутс -неприродність того, чого вона ніколи не могла до пуття збагнути, не могла визначити, бо все її єство повставало проти: адже з нею, здавалося б, не могло трапитися нічого подібного. Та про це свідчило її тіло, в о н о залишалося в її тілі. Його не абстрагуєш, ані збагнеш. Дивлячись на студенток, на черниць, мимоволі відзначала, що заздрісно думає про їхнє життя — таке незаплямоване й чисте, де відкрито стільки доріг, тоді як її власне життя понівечене, ускладіїене, переплутане, якимсь чином закреслене без її на те згоди. Вона ніби з'їхала з глузду.
її лекції були або нудні й прісні, або ж істеричні. Завжди надміру збуджена, вона була готова вибухнути промовою на будь-яку тему — В'єтнам, дискримінація негрів, святенництво, цензура, що кремсала студентську газету, на будь-яку тему, дрібну чи значну — та якщо кілька найзапальніших студентів цінували її, решта лише тупо мовчала, не знаючи, як це сприймати. Надвечір в затемненому кабінеті Айліна шепотіла Гордонові про свої лекції:
— Щось у мене не клеїться. Боюся, з мене кепський учитель. Заходжу в аудиторію, а руки тремтять. Другокурсників змусили слухати цей курс, і вони ненавидять мене. Я знаю, вони ненавидять мене.
Гордон гладив їй руки, цілував обличчя, її трохи піднесене обличчя, і говорив, що чув про її лекції лише добрі слова. Сам він не скаржився, хоч був посереднім викладачем, а викладав уже років п'ятнадцять.
— У тебе є кілька цікавих студентів,— казав він.— Не сумнівайся в собі, Айліно. Колеги, певно, намовляють на тебе із заздрощів.
Айліна вдячно тулилась до нього, чуючи відлуння материних слів, сказаних багато років тому, коли вона прийшла зі школи з якоюсь дрібною дитячою кривдою:
— Не зважай на людей, вони просто заздрять тобі.
То світ заздрих людей, схожих на її чоловіка, і через те ненависних та небезпечних. Ладних знищити її. Тому вона й ковтає маленькі круглі пілюлі і великі, завбільшки як ґудзик, таблетки, і жовті, рожеві, зелені капсули.
Вони мало де могли зустрічатися з Гордоном. Іноді гуляли по університетському містечку, іноді обідали в діловому районі міста, а здебільшого просто сиділи в її кабінеті й розмовляли. Айліна розповідала йому про себе, згадуючи всі ті прикрощі й радощі, про які говорила роки тому з Брайсиом, помічаючи, що наголошує на тих самих подіях і навіть змальовує їх тими ж словами. Нічого не утаювала, але жодного разу не прохопилася про наркотики — йому б це не сподобалося. Чого доброго, викликало б відразу. Як і багато інших католиків свого соціального прошарку й покоління, він був би наляканий цією жіночою слабкістю, дарма що, за власним визнанням, сам забагато пив. Коли ж Гордон помічав її очманілий вигляд, коли непокоївся з приводу її втоми ("Це через свого чоловіка ти так змарніла? Це він довів тебе до такого стану?"), вона удавала, що не розуміє. "Невже в мене такий жахливий вигляд? Я така бридка?" — починала дражнитися. У такий спосіб, напрошуючись на пестощі, відвертала його увагу, адже він належав до чоловіків, для яких важить жіноча врода,— його дружина багато років тому мала титул королеви краси в учительському коледжі в Огайо.
— Ні, ти прекрасна. Ти прекрасна,— шепотів він.
В оті похмурі зимові надвечір'я вони доводили одне одного до нестями, ніколи по-справжньому не тішачись безпекою в Айліниному кабінеті,— її сусідкою по кабінету була черниця, яка мала години зранку, але могла з'явитися будь-коли; до того ж їм завжди загрожувала ймовірність приходу прибиральниці або сторожа, котрі могли відчинити двері своїм ключем,— кошмарна ймовірність. Гордон цілував її обличчя, все тіло, вона змикала руки в нього на спині і віддавалася мелодійно, дрімотливо, немов підточена в серцевині троянда, якій мало лишилося квітнути, але червоточини зверху не видно — вона старанно прихована десь у глибині. Айліна так кохала його, що від надлишку пристрасті після ейфорії заспокійливих засобів чи вдалих, хвилюючих лекцій наморочилась голова; вона відчувала, ніби провалюється в норояснс-чу, схожу на білий суцільний мур,— у глибоко матеріальну, вивільнену суть, таємничу суть, воднораз тілесну й духовну. Знову й знову вони говорили про своє кохання, обіцяли, присягалися, урочисто повторювали ті самі слова, підсвідомо наслідуючи одне одного. Додому, в свою квартиру, Айліна приносила з собою ніжність коханця, його батьківську увагу. Певно, Брайєн відчув присутність Гордона, його вплив па неї ще задовго до розриву. Проникливим, безстороннім оком ученого він розрізнив на самому споді свідомості дружини тінь іншої особистості, владної і коханої. "Я люблю тебе, лише тебе",— присягалася Гордонові Айліна, примушуючи його повірити, що вони з Брай-єном не сплять разом. Проте казала неправду: вона так боялася Брайєна, боялася, щоб він не розгадав її таємниці, що імітувала з чоловіком кохання, яке почувала до Гордона; вона віддавалась обом, єднаючи їх у своєму тілі. Двоє чоловіків. Єднала їх у своєму тілі. Тіло відмовлялося стільки вміщати в собі. Насувалася катастрофа. Ховаючись від Брайєна, Айліна просиджувала годину, а то й довше у ванні, дивилася примруженими очима на своє синяве, змучене тіло, міркуючи, доки ще триватиме цей період її життя — знущання над її глуздом, доки ще двоє нормальних чоловіків користуватимуться її кволим тілом. "Так жінка опускається до рівня первісних істот,— думала Айліна.— Чоловіки користуються нею, а її зведено до протоплазми".
Вона пригадувала свої дівочі літа і страх перед чоловіками, страх, що колись муситиме одружитися — адже всі родички водно торочили про заміжжя, заміжжя! — а тепер маєш: банальна фізіологія. Врешті-решт, це не так важливо. Вона могла мати скільки завгодно коханців, любов скидалася на нічого не варті потиски рук, коли на вечірці неуважливо переходиш від одного чоловіка до другого; взагалі, все це несуттєве. Звідки були ті страхи? Ось через що дстройтські краєвиди стали для неї сірі й безрадісні; тротуари й вітрини, вулиці й дерева, брудне небо, старі й діти — все одноманітне, безіменне, примарне. Люди — протоплазми, думалося їй, легко зближуються й легко розходяться. Деякі, зіткнувшись, залишаються вкупі, інші стикаються і відштовхуються... Та хоч би скільки Айліна отак розмірковувала, вона іноді відчувала неймовірний тягар в голові і тоді знала, що їй слід умерти, знищити власну свідомість. Жити з двома чоловіками їй було несила. Несила було жити з одним.
Гарячково, істерично віддавалась Гордонові в кабінеті. Лежали вдвох вимучені й приголомшені на холодній підлозі — коханці, що не йняли віри самим собі. Це реальність чи все тільки примарилось? Мозок біля потилиці ось-ось розтопиться. Тепер вона Гордо-нова власність, її принижено, якщо ще хтось вірить у приниження; тепер щось має трапитися, щось має трапитися. Вона розірве шлюб з Брайєном, Гор-дон — зі своєю дружиною. Вони повинні виїхати з Детройта. Повинні одружитися. Повинні змінити своє життя.
Нічого не трапилося.
З допомогою Гордона звелася на ноги. Гордон, здавалося, так безпорадно любив її, тримав у долонях її обличчя, пестив, гладив волосся. Відчувала лише шалене пронизливе щастя, безпричинне піднесення. Зараз накине пальто й побіжить засніженим, вітряним університетським містечком читати лекцію першокурсникам; обличчя рум'яне, лискуче, тіло забруднене і з запахом ноту під одягом, все так таємно і страх як славно. У такій маячні і натхненні пережила зиму.
Думала, поглядаючи на студентів: "Якби вони тільки знали..." Все було так чудово, стільки холоднокровності на краю істерії; Гордон любив її, роздягав і одягав, ішов додому, де роздягав і купав своїх малят, а вона, дратівлива від прийнятих у полудень таблеток і легкого осадку барбітурату, який проковтнула ще вчора на ніч, в ці морозні дні всюди носила з собою його людське тепло і відчувала, що її жіночому щастю, жіночим утіхам невдовзі настане край, що ось-ось урветься остання ниточка здоров'я і глузду. Кохання до Гордона таємно палало в душі, а вона з сумом помічала, наскільки в неї — як на сміх — брудний одяг. Невже ця любов її заплямовує, як і всяка любов? Але ж вогонь її любові рвався з грудей назовні, вона ставала впевненішою в собі і вже без вагань сперечалася з колегами. Брала участь у невеликій демонстрації на території університетського містечка проти в'єтнамської війни — над демонстрацією сміялися більшість студентів, що спостерігали її, а Гордон був ні в сих ні в тих: він "не цікавився" політикою. Айліна, не роздумуючи, починала на лекціях дискусії з їжакуватими студентами, заявляла: "Я підтримую контроль і над народжуваністю, і над смертністю. Самогубство треба визнати невід'ємним правом людини!" (Нечуване в католицькому закладі.) І відчувала, що в очах цих католиків, вихідців із середньої буржуазії, поводиться не як поважна викладачка, а як зухвала й нерозсудлива жінка. В ті дні вона справді була хоробра.
Еммет Норлап з друзями, худорлявими, завзятими хлопцями, які, очевидно, самі вживали наркотики, принаймні курили маріхуану, тягнулися до Айліни, намагаючись залучити її до свого гуртка. Вони скаржилися, що не знаходять спільної мови з іншими викладачами. Скаржилися на "релігійний шовінізм" в університеті, хоча Айліна переконувала їх, що іншого чекати годі, адже це, зрештою, католицький навчальний заклад.
— Більшість університетських викладачів — це просто замкнене коло, вони нічого не створюють, нічого не віддають,— з презирством заявляв Еммет. Сам не вищий від Айліни, а вона була малого зросту, він носив неохайний, брудний одяг і навіть у морози бігав без теплого пальта. Його завжди засмальцьована робоча куртка стала для Айліни настільки звичною, що через багато років, побачивши на комусь подібну куртку, вона починала думати про нього зі справжньою тугою. Незважаючи на завите волосся й бороду, на те, що хлопець весь час скошував очі й робив гримаси, його обличчя вражало своєю вродою; щоправда, воно було невелике й дитяче. Еммет боровся з цим "ґанджем" удаваною суворістю. Масивні, в чорній оправі окуляри залишали на переніссі синці — він часто зривав їх, короткозоро скошуючи очі на Айліну й ні на мить не припиняючи суперечки. Нарешті, Ай-ліпа казала:
— Еммете, мені потрібно додому.