Мертві душі - Сторінка 20

"Гей, бородо! А як проїхати звідси до Плюшкіна так, щоб не побіля панського двору?"

було бачити екіпажа з панського двору, йому хотілося заїхати до Плюшкіна, в якого, за словами Собакевича, люди вмирали, як мухи, але не хотілось, щоб Собакевич знав про це. Коли бричка була вже в кінці села, він підкликав до себе першого мужика, що, знайшовши десь на шляху товстелезну колоду, тяг її на плечі, мов невтомна мурашка, до себе додому.

"Гей, бородо! А як проїхати звідси до Плюшкіна так, щоб не побіля панського двору?"

Мужика, здавалось, утруднило це запитання.

"Що ж, не знаєш?"

"Ні, пане, не знаю"

"Ех ти! А вже й сивий волос пробився! скупердягу Плюшкіна не знаєш; того, що погано годує людей?"

"А! латаний, латаний!" скрикнув мужик. Додав він іще й іменник до слова латаний, дуже вдалий, але невживаний у світській розмові, а тому ми його проминемо. Зрештою, можна догадуватись, що вислів був дуже влучний, тому що Чичиков, хоч мужик давно вже зник з очей, і далеко від'їхали вперед, проте все ще посміхався, сидячи в бричці. Висловлюється сильно російський народ! і коли нагородить кого слівцем, то піде воно йому в рід і потомство, потягне він його з собою і на службу, і у відставку, і в Петербург, і на край світу. І як уже потім не хитруй і облагороджуй своє прізвисько, хоч примусь пишучих людців виводити його за найману плату від древньо-князівського роду, ніщо не поможе: крякне само за себе прізвисько на все своє вороняче горло і скаже ясно, звідки вилетіла пташка. Промовлене влучно, все одно що писане, сокирою не вирубується. А яке ж то буває влучне все те, що вийшло з глибини Русі, де нема ні німецьких, ні чухонських, ні всяких інших племен, а все сам — самородок, живий і меткий російський розум, що не лізе за словом у кишеню, не висиджує його, як квочка курчат, а вліпить відразу, як паспорт на вічне носіння, і нічого додавати вже потім, який у тебе ніс або губи — однією рисою змальований ти з ніг до голови!

Яка незчисленна безліч церков, монастирів з куполами, банями, хрестами розсипана по святій благочестивій Русі, така незчисленна безліч племен, поколінь, народів товпиться, рясніє і метається по лицю землі. І всякий народ, що носить у собі запоруку сил, повний творчих здібностей душі, своєї яскравої осібності й інших дарів Божих, своєрідно відзначився кожен своїм власним словом, що ним, виражаючи який тільки не є предмет, відбирає у вираженні його частину власного свого характеру. Серцевіданням і мудрим пізнанням життя озветься слово британця; легким чепуруном блисне і розлетиться недовговічне слово француза; вигадливо придумає своє, не кожному приступне, розумно-кощаве слово німець; але немає слова, що було б таке замашне, дотепне, так вирвалося б з-під самого серця, так би кипіло й дихало життям, як влучно сказане російське слово.

ГЛАВА VI

Колись давно, в літа моєї юності, в літа мого дитинства, що промайнуло без вороття, мені було весело під'їжджати уперше до незнайомого місця: байдуже, чи було то сільце, бідне повітове містечко, чи село, слобідка, цікавого багато відкривав у ньому допитливий дитячий погляд. Кожна будівля, все, що тільки носило на собі відбиток якоїсь примітної особливості, усе спиняло мене і вражало. Чи кам'яний, казенний будинок, певної архітектури з половиною фальшивих вікон, що один-однісінький стирчав серед брусованої тесаної купи одноповерхових міщанських обивательських будиночків, чи круглий, правильний купол, весь оббитий листовим білим залізом, піднесений над вибіленою, як сніг, новою церквою, чи ринок, чи франт повітовий, що зустрівся серед міста, — нічого не минала свіжа тонка увага, і, виткнувши носа з похідної повозки своєї, я дивився і на небачений доти покрій якого-небудь сюртука, і на дерев'яні ящики з цвяхами, з сіркою, що жовтіла вдалині, з ізюмом і милом, що миготіли з дверей овочевої крамниці разом з банками висохлих московських цукерок, дививсь і на піхотного, що йшов збоку, офіцера, занесеного Бог знає з якої губернії на повітову нудьгу, і на купця, що промайнув у сибірці66 на біговій дрожці, і линув думками за ними в нужденне життя їх. Повітовий чиновник пройде мимо — я вже й задумувався: куди він іде, чи на вечірку до якогось свого брата, чи прямо до себе додому, щоб, посидівши з півгодини на ґанку, поки не зовсім ще смеркло, сісти за ранню вечерю з матусею, з дружиною, з сестрою дружини і всією родиною, і про що буде мова в них у той час, коли дворова дівка в намисті або хлопець у товстій куртці принесе вже після супу лойову свічку в довговічному домашньому свічнику. Під'їжджаючи до села якогось поміщика, я з цікавістю дивився на високу вузьку дерев'яну дзвіницю або широку темну дерев'яну стару церкву.

Принадливо мигтіли мені здалека, крізь зелень дерев, червоний дах і білі димарі поміщицького будинку, і я чекав нетерпляче, поки розступляться по обидва боки сади, що його заступали, і він покажеться весь із своїм, тоді, гай-гай! зовсім не вульгарним виглядом, і по ньому намагався я вгадати, хто такий сам поміщик, чи товстий він, і чи сини в нього, а чи аж шестеро дочок із дзвінким дівочим сміхом, розвагами й неодмінною красунею меншою сестричкою, і чи кароокі вони, і чи весельчак він сам, чи похмурий, як вересень в останніх днях, дивиться в календар, та говорить про нудні для юнацтва жито й пшеницю.

Тепер байдуже під'їжджаю до всякого незнайомого села і байдуже дивлюся на його низькопробний вигляд; моєму схолоднілому зорові незатишно, мені не смішно, і те, що збудило б у минулі роки живий рух на обличчі, сміх і нескінченні розмови, те пропливає тепер мимо, і байдуже мовчання заховують мої недвижні вуста. О моя юність! о моя свіжість!

Поки Чичиков думав і в душі посміхався з прізвиська, яке приточили мужики Плюшкіну, він не помітив, як в'їхав у середину просторого села з силою-силенною хат та вулиць. Скоро одначе дав помітити йому це чималенький поштовх, причиною чого був дерев'яний брук, перед яким міський кам'яний був ніщо. Колоди, як фортепіанні клавіші, то піднімались вгору, то опускалися вниз і необачний їздець діставав або ґулю на потилицю, або синю пляму на лоб, або ж траплялось своїми власними зубами відкусити преболяче кінчик власного ж язика. Якусь особливу ветхість помітив він на всіх сільських будівлях: дерево на хатах було темне й старе; багато дахів просвічувалися, як решето; на деяких залишився самий гребінь угорі, та лати по боках, мовби ребра. Здається, самі хазяї поздирали з них дранку і тес, міркуючи, і звісно справедливо, що в дощ хати не криють, а в годину й так не тече, бабитися ж у ній нема чого, коли є простір і в шинку, і на великому шляху, словом, де хоч. Вікна в хатках були без шибок, деякі були позатикані ганчір'ям або сіряком; балкончики під дахами з поручнями, невідомо для якої мети пороблені в деяких російських хатах, покривились і почорніли навіть не мальовничо. З-за хат тяглися в багатьох місцях рядами величезні скирти хліба, що застоялися, як видно, надовго; кольором скидались вони на стару, погано випалену цеглу, на них зверху росла всяка погань і навіть кущ причепився збоку. Хліб, як видно, був панський. З-за хлібних скирт і ветхих

хатніх дахів підносились і мигтіли в чистому повітрі то праворуч, то ліворуч, в міру того, як бричка робила повороти, дві сільських церкви, одна коло одної: спорожніла дерев'яна і кам'яна, з жовтенькими стінами, в плямах, потріскана. Частинами почав показуватися панський будинок і нарешті виглянув увесь в тому місці, де низка хат перервалась, і замість них залишився пустирем город чи капусник, обведений низькою, місцями поламаною огорожею. Якимсь старим інвалідом виглядав цей чудний замок, довгий, довгий надмірно. Місцями був він на один поверх, місцями на два; на темному даху, що не скрізь надійно захищав його старість, стирчали два бельведери, один проти одного, обидва вже похилені; фарба, що колись укривала їх, зникла. Стіни будинку показували місцями голу штукатурну решітку і, як видно, багато зазнали від усяких негод, дощів, вихрів та осінніх перемін. З вікон тільки двоє були відчинені, інші були заставлені віконницями або навіть забиті дошками. Ці двоє вікон зі свого боку теж були підсліпуваті; на одному з них темнів наліплений трикутник з синього цукрового паперу. Старий, просторий сад, що тягся позад будинку, виходив за село і потім зникав у полі, зарослий і здичавілий, тільки він, здавалося, і освіжав це велике село, тільки він і був цілком мальовничий у своєму картинному запустінні. Зеленими хмарами і неправильними трепетнолистими куполами лежали на небесному обрії з'єднані верховіття дерев, що порозросталися на волі. Білий колосальний стовбур берези, без верхівки, яку відламала буря або гроза, підносився з цієї зеленої гущавини і круглився в повітрі, як правильна мармурова, виблискуюча колона; косий і гострий злам його, яким він закінчувався вгорі замість капітелі, темнів на сніжній білизні його, як шапка або чорний птах. Хміль, що глушив унизу кущі бузини, горобини та лісової горішини і пробіг потім поверх усього частоколу, вихоплювався нарешті вгору і обвивав до половини зламану березу. Досягши середини її, він звідти звисав униз і починав уже чіпляти верховіття інших дерев або ж висів у повітрі, зав'язавши кільцями свої тонкі, чіпкі гачки, що легко колихалися вітром. Місцями розступалися зелені хащі, осяяні сонцем, і показували неосвітлену між ними заглибину, що зяяла як темна паща, вона була вся огорнута тінню, і ледь-ледь мріли в чорній глибині її: вузенька стрічечка стежки, обвалене поруччя, похилена бесідка, дупластий старезний стовбур верби, сивий чагарник, що густою щетиною виставляв з-за верби посохле від страшної глушини, поплутане й перехрещене листя й гілля, і, нарешті, молода гілка клена, що простягла збоку свої зелені лапи-листки, під один з яких забралось, Бог відає як, сонце і обертало його раптом в прозорий і вогнистий, чудово сяючий в цій густій темряві. Осторонь, біля самого краю саду, кілька високорослих, не врівень з іншими осик піднімали величезні воронячі гнізда на тремтливі свої верхів'я. На деяких з них відчахнуті і ще не зовсім відпалі гілки звисали вниз разом з посохлим листям.