Мертві душі - Сторінка 22

На антресолях жила також його компатріотка69, вихователька двох дівчат. Сам господар з'являвся до столу в сюртуку, хоч трохи приношеному, але охайному, лікті були в порядку: ніде ніякої латки. Але добра хазяйка померла; частина ключів, а з ними й дрібного клопоту, перейшла до нього. Плюшкін став неспокійніший і, як усі вдівці, підозріливіший і скупіший. На старшу дочку Олександру Степанівну він не міг у всьому покластися, та й мав рацію, бо Олександра Степанівна скоро втекла із штабс-ротмістром Бог знає якого кавалерійського полку, і обвінчалася з ним десь похапцем, у сільській церкві, знаючи, що батько не любить офіцерів з чудного упередження, ніби всі військові картярі й мотяги. Батько послав їй на дорогу прокляття, а переслідувати не турбувався. У домі стало ще порожніше. У власника стала помітніше виявлятися скупість; вірна подруга її, сивина, що блиснула в шорсткому його волоссі, допомогла їй ще більше розвинутись; учитель-француз був відпущений, бо синові прийшов час на службу; мадам була прогнана, бо виявилась не безгрішною у викраденні Олександри Степанівни; син, бувши посланий у губернське місто з тим, щоб пізнати в палаті, на батькову думку, путню службу, вступив натомість у полк і написав батькові вже після свого вступу, просячи грошей на обмундирування; дуже природна річ, що він одержав на це те, що зветься в простолюдді дуля. Нарешті, остання дочка, що залишилась з ним у домі, померла, і старик опинився сам сторожем, охоронцем і володарем своїх багатств. Самотнє життя дало ситу поживу скупості, що, як відомо, має вовчий голод і чим більше пожирає, тим стає невситиміша; людські почуття, які й так не були глибокі, міліли щохвилини, і кожного дня щось втрачалося в цій зношеній руїні. І треба ж, під таку хвилину, неначе вмисне, на потвердження його думки про військових, щоб син його програвся в карти; він послав йому від щирого серця своє батьківське прокляття і ніколи вже не цікавився знати, існує він на світі чи ні. З кожним роком зачинялися вікна в його будинку, нарешті залишилось тільки двоє, з яких одне, як уже бачив читач, було заліплене папером; з кожним роком спускав він з очей, більше й більше, головні частини господарства, і дрібний погляд його звертався до папірців та пір'їнок, які він підбирав у своїй кімнаті; непоступливішим ставав він до покупців, що приїжджали забирати в нього господарські вироби; покупці торгувались, торгувались і нарешті кинули його зовсім, сказавши, що це біс, а не людина; сіно й хліб гнили, скирти й стоги перетворювались на гній, хоч розводь на них капусту, борошно в підвалах перетворилося в камінь, і треба було його рубати, до сукон, до полотен і домашніх тканин страшно було й торкнутись: вони оберталися в порох. Він уже позабував сам, скільки в нього було чого, і пам'ятав тільки, в якому місці стояв у нього в шафі графинчик із залишком якоїсь настойки, на якому він сам зробив позначку, щоб ніхто по-злодійськи її не випив, та де лежала пір'їнка або сургучик. А тимчасом у господарстві дохід збирався по-давньому: стільки ж чиншу мусив принести мужик, таким же приносом горіхів обкладена була кожна жінка, стільки ж сувоїв полотна повинна була наткати ткаля — все це звалювалось у комори, і все ставало гнилизною й дірками, і сам він обернувся нарешті в якусь дірку на людстві. Олександра Степанівна якось приїжджала двічі з маленьким синком, пробуючи, чи не можна що-небудь одержати; видно, похідне життя з штабс-ротмістром не було таке принадне, яким здавалось до весілля. Плюшкін, проте, її простив і навіть дав маленькому внучкові погратись якогось ґудзика, що лежав на столі, але грошей нічого не дав. Вдруге Олександра Степанівна приїхала з двома малятками й привезла йому паску до чаю та новий халат, бо в батенька був такий халат, на який дивитись не тільки було совісно, але навіть і соромно. Плюшкін приголубив обох внуків і,j посадивши їх собі одного на праве коліно, а другого на ліве, погойдав їх зовсім так, немов вони їхали на конях, паску й халат узяв, але дочці нічогісінько не дав. З тим і поїхала Олександра Степанівна.

Отже, ось якого роду поміщик стояв перед Чичиковим! Треба сказати, що подібні явища рідко трапляються на Русі, де все любить скоріше розгорнутись, ніж зіщулитися, і тим разючіше буває воно, що тут же по сусідству нагодиться поміщик, який гуляє на всю широчінь руського молодецтва й панства, який марнує, як то кажуть, все життя. Небувалий проїжджий спиниться з поливом перед його житлом, не розуміючи, який можновладний принц опинився зненацька серед маленьких, непоказних власників: палацами виглядають його білі кам'яниці з незчисленною кількістю димарів, бельведерів, флюгерів, оточені стадом флігелів і всякими приміщеннями для приїжджих гостей. Чого тільки немає в нього? Театри, бали; всю ніч сяє прибраний огнями й каганчиками, сповнений громом музики сад. Півгубернії вичепурилося й весело гуляє під деревами, і нікому не ввижається дике й загрозливе в цьому насильному освітленні, коли театрально вискакує з гущавини дерев осяяна підробленим світлом гілка, позбавлена своєї яскравої зелені, а вгорі темнішим і суворішим, і вдвадцятеро грізнішим здається через це нічне небо, і, далеко тріпочучи листям у високості, відходячи глибше в непробудний морок, обурюються суворі вершини дерев на цей оманний блиск, що освітлив знизу їхнє коріння.

Вже кілька хвилин стояв Плюшкін, не мовлячи й слова, а Чичиков усе ще не міг почати розмови, спантеличений як виглядом самого господаря, так і всім тим, що було в його кімнаті. Довго не міг він придумати, якими б словами пояснити причину свого приїзду. Він уже хотів був висловитись у такому дусі, що, начувшись про чесноту й високі властивості душі його, визнав за обов'язок принести особисто данину пошани, але схаменувся й відчув, що це занадто. Скоса кинувши ще один погляд на все, що було в кімнаті, він відчув, що слово чеснота й виняткові властивості душі можна з успіхом замінити словами: економія й порядок; і тому, змінивши таким чином мову, він сказав, що, начувшись про економію його й виняткове управляння маєтками, він визнав за обов'язок познайомитись і засвідчити особисто свою пошану. Звісно, можна було б навести іншу, кращу причину, але нічого іншого не навернулось тоді на думку.

На це Плюшкін щось промимрив собі крізь губи, бо зубів не було, що саме, невідомо, але, можливо, зміст був такий:

"А забрав би тебе чорт з твоєю пошаною!" Але тим, що гостинність у нас в такій силі, що й скнара неспроможний переступити її законів, то він додав зразу ж трохи виразніше:

"Прошу уклінно сідати!"

"Я давненько не бачу гостей", сказав він: "та признатися сказати, в них мало бачу толку. Завели пренепристойний звичай їздити один до одного, а в господарстві й недогляд... та й коней їхніх годуй сіном! Я давно вже пообідав, а кухня в мене така препогана, і димар зовсім розвалився, почнеш топити, ще пожежі наробиш".

"Он воно як!" подумав собі Чичиков: "добре ж, що я в Собакевича перехопив ватрушку, та шматок баранячого боку".

"І такий препоганий анекдот, що сіна хоч би пучок на господарстві!" продовжував Плюшкін. "Та й справді, як прибережеш його? земельки обмаль, мужик ледачий, робити не любить, думає, як би в шинок... так і дивися, підеш на старості літ попід вікнами!"

"А проте мені казали", скромно зауважив Чичиков: "що у вас понад тисячу душ".

"А хто це казав! Та ви б, батечку, заплювали очі тому, хто це казав! Він пересмішник, видно, хотів пожартувати з вас. Ось, кажуть, тисяча душ, а піди та полічи, то й не налічиш нічого! Останні три роки клята гарячка виморила в мене здоровенний гурт мужиків".

"Скажіть! і багато виморила?" скрикнув Чичиков із співчуттям.

"Еге, поховали багатьох".

"А дозвольте дізнатись: скільки числом?"

"Душ вісімдесят".

"Та ну?"

"Не буду брехати, батечку".

"Дозвольте ще спитати: адже ці душі, я гадаю, ви рахуєте з дня подання останньої ревізії?"

"Це б іще слава Богу", сказав Плюшкін: "та от лихо, що з того часу до ста двадцяти набереться".

"Справді? аж сто двадцять?" скрикнув Чичиков і навіть роззявив гроли рот від подиву.

"Старий я, батечку, щоб брехати: сьомий десяток живу!" сказав Плюшкін. Він, здавалось, образився таким майже радісним вигуком. Чичиков помітив, що справді непристойна така нечулість до

чужого горя, і тому зітхнув тут-таки і сказав, що співчуває.

"Але ж співчуття в кишеню не покладеш", сказав Плюшкін. "Ось біля мене живе капітан, чорт знає його звідки взявся, каже родич: дядечку, дядечку! і в руку цілує, а як почне вболівати, то так завиває, що вуха заткни. З обличчя весь червоний: оковитої, мабуть, на смерть держиться. Мабуть, спустив грошенята, служачи в офіцерах, або театральна актриса виманила, так от він тепер і співчуває!"

Чичиков постарався пояснити, що його співчуття зовсім не такого роду, як капітанське, і що він не пустими словами, а ділом готовий довести його і, не відкладаючи справи далі, без усяких манівців, тут же виявив готовість узяти на себе обов'язок платити податки за всіх селян, що повмирали з таких нещасних випадків. Пропозиція, здавалось, зовсім вразила Плюшкіна. Він вирячив очі, довго дивився на нього й нарешті спитав: "Та ви, батечку, чи не служили у військовій службі?"

"Ні", відповів Чичиков, досить лукаво: "служив по цивільній".

"По цивільній?" перепитав Плюшкін і почав жувати губами, немов що-небудь їв. "Та як же? Це ж вам самим на збиток?"

"Для втіхи вашої готовий і на збиток".

"Ах, батечку! ах, благодійнику ти мій!" скрикнув Плюшкін, не помічаючи від радощів, що в нього з носа визирнув вельми некартинно тютюн, на зразок густого кофію, і поли халата, розкрившись, показали одежу не досить пристойну для розглядання. "Оце потішили старика! Ох, господи ти мій! Ох, святителі ви мої!.." Далі Плюшкін і говорити не міг. Але не минуло й хвилини, як ця радість, що миттю показалась на дерев'яному обличчі його, так же миттю й погасла, немов її зовсім не бувало, і обличчя його знову набрало заклопотаного виразу. Він навіть утерся хусткою і, згорнувши її жужмом, почав нею водити собі по верхній губі.

"Як же, з дозволу вашого, щоб не розгнівити вас, ви за кожен рік беретеся платити за них, чи що? і гроші мені даватимете чи в казну?"

"Та ми ось як зробимо: ми укладемо на них купчу, начеб вони були живі і начеб ви їх мені продали".

"Еге ж, купчу..." сказав Плюшкін, задумався і знову почав жувати губами.